Нова якість творчого мислення – відмова від уніфікації критичної думки, будь-якої нормативності – була продукуючою для формування і розвитку значної кількості критичних шкіл. Серед них виокремлюються найбільш відомі: „генетична критика” Франції (1970-ті рр.), англійсько-американська „культурна критика” (1980-ті рр.), італійська „критика варіантів” (1950-1970-ті рр.), „критика свідомості” Женевської школи (1950-1970-ті рр.).
Генетична критика зарождується у Франції у 70рр 20 ст. (закуп. рукописи). Рукописи почали розглядати як самодостатній дослідницький предмет. Генетичну критику цікавить процес становлення тексту, усі варіанти тексту, усі шляхи, які пройшов твір.
Засади: ген.критика виходить з того, що твір не є результатом одномоментного творення. Це тривала цілеспрямована робота за певними правилами. Кожен твір набуває часового виміру. Твір – це процес.
Критику також цікавлять авантексти – все, що написано у процесі роботи над твором.
Рукописи – головна опора генетичної критики. Ген.критика – це археологія тексту. Ми мусимо побачити, з чого виникає текст. Якщо поетику цікавить, як зроблений літ.твір, то ген.критику – як він робився. Критики прагнуть відшукати рукописи і все, що всідчить про писання твору. Ген.критика викор.поняття МЕТАТЕКСТ – прямі висловлювання автора у літ.творі з приводу його власної творчості.
Інтертекст – те, що виникає в процесі взаємодії тексту з усією літературою (автор читає якісь тексти перед написанням свого).
Генетична критика зосереджується саме на творчому процесі для точного його опису і, керуючись цим, визначає взаємозв’язок творчого процесу і культури.