І.Народні пісні протягом віків проходили ті самі шляхи розвитку, що й багато інших явищ сучасної науки. Віками не звертали на них жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок, як ставились із погордою і до самого народу. Лише під кінець минулого століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи, а також під впливом нових напрямів у суспільних, історичних та філологічних науках у різних країнах почалося їхнє активне збирання.Митець, який свідомо створює поетичний твір, передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його і н д и в і д у а л ь н і й вдачі, характерові його таланту, він намагається "вивчити", опанувати той предмет, вдуматися і вслухатися в нього і потім заповнити його рамки, так би мовити, викристалізуваним змістом свого власного я. Звідси виходить, що чим досконалішим і глибшим є твір художньої, поезії, тим у більшій мірі він несе в собі риси доби і обставин, серед яких виник, риси поглядів, прагнень, ідей, одним словом, індивідуальності самого поета. Це найвиразніше підтверджує визнання великого німецького майстра Гете, котрий усі свої поетичні твори назвав (і цілком слушно) Gelegenheitsgedichte.Зовсім інакше стоїть справа з народними піснями. Що вражає нас в них у першу чергу — це відсутність індивідуальності. Нам не спадає навіть на думку дошукуватись автора кожної поодинокої пісні, а щодо їхньої хронології, то тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси, які і так дедалі більше затираються пізнішими періодами.Чим же це пояснити? Здається, що найпростішим і найдоречнішим буде пояснення, коли ми звернемо увагу на середовище, в якому виникає народна пісня. Народ, що створює пісні, є народом неосвіченим, він не читає газет, живе патріархальним або військовим життям. Всі члени його стоять на однаковому ступені розумового розвитку, інтереси, прагнення і заняття їх є більш-менш ті самі. Отже, народний поет творить свою пісню з того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків. Творячи її, він не стає і не може стати вище від інших; із скарбів своєї індивідуальної душі він у основних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденне життя цілої маси. Його пісня є, отже, певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою.Отже, первісна поезія була, по суті, колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом,- танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма. її основа захоплює цілий колектив, збуджує його емоційний настрій і тому відтворює завжди всі ті вияви «святого шалу», що був джерелом першого вибуху.З часом, проте, почуття охолоджується, залишається тільки інтерес до самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні; з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слухають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу повинно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, але й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Отож епіка переважно йде слідами реальних фактів. Бачити в давніх епічних піснях міфи, в давніх богатирях богів, одягнених у людські постаті, або персоніфіковані явища природи, як це ще недавно робила ціла школа вчених етнографів (Мангардт і т. д.),— це значить іти проти течії. Антропоморфічні міфи складаються саме на зразок епопеї, а не навпаки: Гомер, а скоріше ті епічні пісні, які він використовував, були власне джерелом грецької міфології.