Третій період творчості Шевченка припадає на роки заслання (1847-1857). Після арешту його було відправлено до Петербурга. Розпочалось слідство, результатом якого став суворий припис — “за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевченку рядовым в отдельный Оренбургский корпус… под строжайший контроль, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”.
Перебуваючи під арештом, поет створює свій знаменитий цикл “В казематі”. Для цих творів характерні мотиви розлуки, поневіряння на чужині, тяжкої жіночої долі, нерозділеного кохання, самотності, безнадії, смерті. Всі герої цих поезій глибоко нещасливі: одинока дівчина-сирота, згорьована дружина п’яниці, розлучена з милим наречена, покинута стара матір, каліка-солдат. Особисті болісні переживання письменника зливаються зі стражданнями рідного народу. Центральний вірш циклу — “Мені однаково, чи буду…”, в якому виражається туга ув’язненого поета за рідним краєм, відтворені болючі роздуми над його важким становищем. Кобзар осмислює свою недолю як частку страждань уярмленого народу. Автор застосовує у вірші вільне римування, майже повністю відмовляючись від заміни ямбічних строф хореїчними.
Після завершення слідства Шевченка відправлено в Орськ. Йому довелося поневірятися в казармі, щодня відбувати муштру. Але в 1848 р. його взяли художником у наукову експедицію Бутакова для вивчення Аральського моря. Після того, як становище поета дещо покращилось, у нього за доносом нікчемного колеги було вчинено обшук і переведено в Новопетровське укріплення на півострів Мангишлак, де умови життя були особливо нестерпними.
Незважаючи на такі суворі приписи і нестерпні умови життя, “невільнича муза” Шевченка не вмирала. Вона знайшла себе на сторінках так званих “захалявних книжечок”. Поетичним вступом до кожної з них став вірш “Думи мої, думи мої…”. “Славою злою” називає автор новий етап своєї творчості. Незмінною залишилась тільки непохитна рішучість і далі творити в ім’я народу, в ім’я “безталанної своєї України”. Нові випробування не бентежать поета: “На те й лихо, щоб з тим лихом битись”.
Тематика Шевченкової лірики на засланні не зазнала посутніх змін порівняно з попередньою творчістю, хіба що стала більш особистісною. В поезії “У нашім раї на землі” автор поділяє радість і гордість матері за те, що привела на світ нове життя, водночас розкриваючи безталання скривджених жінок і висловлюючи народні погляди на їх високе та благородне покликання. Як синівські скарги матері-Україні звучать вірші “Не гріє сонце на чужині”, “Немає гірше, як в неволі”, “Лічу в неволі дні і ночі”.
Звертаючись до теми дитинства, рідного краю, Шевченко був далекий від ідеалізму. Показуючи у вірші “Якби ви знали, паничі…” жахливі картини “пекла”, “неволі”, “роботи тяжкої”, “лютого зла” в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких узагальнень, а своє дитинство змальовує як частину життя цілого народу. Ще окресленіше звучить ця ідея в автобіографічному вірші “І виріс я на чужині…” Письменник згадує, як йому довелося побувати у своєму селі і яку бідність, яке жахливе рабство він там побачив. Автор страждає від того, що “неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть”.
У поезії періоду заслання Шевченко залишається вірним і своєму трактуванню винуватців власної недолі і страждань батьківщини. Він знову пробує “зігнать оскому на коронованих главах”. Історії Давида, Амона і Володимира у поемі“Царі”, не позбавлені навіть викривально-натуралістичних деталей, підсумовуються вбивчим висновком:Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських.
В останній невольницькій поезії “Мій Боже милий, знову лихо” Шевченко доводить, що страшним наслідком колонізаторської політики російського царизму стала Кримська війна. Кобзар виступає гострим критиком будь-яких норм колонізації. У вірші-зверненні “Полякам” він стверджує, що саме амбітні дії панівних верств “порізнили й розвели” два братніх народи: “а ми б і далі так жили”. В поезії “У Бога за дверима лежала сокира” письменник поповнює свою “колекцію” симпатій до визвольних рухів чеського, польського, кавказьких народів ще й казахською темою. І все ж у центрі поетової уваги залишається історія та сучасність України. Шевченко непримиренний до тих лицемірних балакунів, які тільки на словах люблять її, самі ж — “кругом паскуди”, селян обдирають до нитки, зводять дівчат, нищать віру людей у справедливість (”П. С.”).
Революційним духом пройнята поема Т. Шевченка “Варнак”, заголовний герой якої виступає не просто жертвою панської розбещеності, а й месником-протестантом, соціальне активним представником сучасної Кобзареві дійсності. Змалювання селянського бунтівника через монологічну самохарактеристику психологічно вмотивоване: він ненавидить панів, прагне помститися їм і водночас відчуває душевну роздвоєність, докори сумління, страх Божий. Сатиричних рис набуває поема у картинах безтурботного панського побуту.
У період заслання Т. Шевченко створив і цілий цикл повістей російською мовою. В цих творах автор порушив актуальні для того часу й характерні для його творчості проблеми — долі обдарованих людей і матерів-покриток, виховання молоді тощо. Найпопулярнішою стала повість “Художник”, побудована значною мірою на автобіографічному матеріалі. Так, перша частина твору майже точно відображає петербурзький період життя поета: перебування в Ширяєва, викуп, участь у ньому Сошенка, Григоровича, Жуковського, Брюллова та інших, а також роки навчання в Академії мистецтв. Події другої частини створені уявою автора: тут розповідається про одруження художника з дівчиною, збезчещеною мічманом, тяжке сімейне життя, божевілля, смерть у лікарні. У повісті показано не тільки фізичну, а й духовну загибель талановитого митця, якого нещаслива доля перетворила на звичайного ремісника. У творі яскраво проявляються риси просвітницького реалізму.