Вірші-травестії - пізне явище української літератури. Автори їх - мандровані дяки. Вірші-травестії - це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології.
Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів, а разом з тим погубило і їхню творчість загалом.
Віршів-травестій збереглося трохи більше десятка, все у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя, користувалися значною популярністю, довго жили в народній памяті Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.
Питання про генезу травестії в українській літературі досліджено дуже мало. не вивчені її звязки з аналогічними явищами в інших літературах.
Тематично українські вірші - травестії поділяються на 2 групи - різдвяні і великодні. Вони виникли з біблійно-євангельських та апокрифічних легенд про Адама і Єви з раю, про народження Христа, його воскресіння та інш. Але травестійний спосіб розробки релігійних тем призвів до того, що у віршах не залишилось від "святих образів" нічого, крім сюжетних схем і імен.
Наприклад, народження Христа "Пісні рождеству Христову" є лише приводом для зображення веселої і гомінкої гулянки селян у корчмі.
Для всіх різдвяних і великодніх віршів найхарактерною рисою є те, що в них світ богів і святих зливається із світом українського простолюду. Образи небожителів втрачають свої божественно-ірреальні риси. І пекло з раєм - реальна земля.
Всі вірші-травестії звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть в важких умовах, відображається "панібратський" гумор народу, стосовно "божих речей".
Мова травестій - жива народна розмовна українська мова.
Є такі травестії: "Піснь світська", "Вірш на великдень", "Вірша, говоренная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христово 1791 года".
Бурлеско-травестійне віршування, як і породії на церковні відпраи, були найяскравішим виявом тогочасного вільнодумства у "божих речах". І це визивало обурення клерикальних кіл.
Перечитуючи такі травестії, як "Великоднія вірша", ми бачимо такі рядкі, де зображені загальні танці.
А зараз ми можемо побачити аналогічні картини в "Енеїді": "Еней і сам тут розгулявся, як на аркані жеребець, з Дідорою за руки взявся, пішов із нею у танець", тобто дуже близько до жанрових сцен віршів-травестій.
Зрештою і "перелицювання" Вергілівської "Енеїди" в кінці 18 ст. не було чимось винятковим в українській літературі, а скоріше сказати закономірним. Найпрозорливіші поборники феодальних клерикально-релігіозних порядків бачили невідтворність історичного руху, усвідомлювали неминучість краху своїх ідей. Процес йшов повним ходом, людство, сміючись, прощалось із своїм минулим. Серйозні речі переходили в комедію, фарс.
В цей час Опанас Лобисевич був автором низки перекладів з латинської мови у травестійно-бурлескному стилі.
Але в своєму вільнодумстві автори віршів-травестій 18 ст. були сміливішими за Котляревського. В "Енеїді" травестуються, "перелизовуються" античні, поганські боги.
Бурлеск як літературний прийом — це описування серйозний тем та проблем зумисне веселим, часом навіть вульгарним стилем. Така, на перший погляд, розважальна форма «Енеїди» є найбільш ефектнішою формою для того, щоб звернути увагу читача на чи не найбільш серйозні питання людського життя. За допомогою травестії письменник «переодягає» персонажів однієї епохи та країни в одяг і характери зовсім іншого народу та історичного часу.