1857 року виходить «Чорна рада» одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі «Русская беседа» російською мовою. [...] Звичайно, ми чуємо і читаємо про російський переклад українського тексту. Але при першому порівнянні впадає в око більша розволоклість російської «Чорної ради». По-перше, кожен її розділ починається епіграфом з народноїдуми або пісні; ці епіграфи в українському виданні 1857 р. відсутні. По-друге, в українському виданні пропущений цілий ряд експлікативних фраз, а інколи навіть уступів. Порівняймо для початку перші розділи російського й українського тексту. В описі Череване-вого хутора у російському тексті після слів «прорублено было оконце» йде кілька рядків: «За отсутствием пушки, оно служило единственно для того...» В українському тексті цих слів немає. [...]
Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що виявились на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну «иже от Корсуна й. Белой Церкви Малороссийскую Украйну» на область, «пустыне оставленную», служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пандан до гоголевого «Тараса Бульби».
Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку; замість твору, «потешающего воображение», хоче дати повість трохи дидактичного жанру.
На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама.
Куліш; у своєму Шрамі він підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій по-. слузі Хмельницькому... Поруч Богдана в'їхав він у Київ 1648 р. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не. співчуває Шрам і таким старшинам, як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.
Інші постаті — божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна — постаті ідеальні — вийшли значно блідішими. Сомко — то якийсь ходячий кодекс лицарських чеснот; Петро й Олеся — ідилічні коханці осавуленко й Орися, поставлені серед бурхливих подій кривавого віку; тільки через ті історичні обставини їхнє кохання не стало «самой обыкновенной историей». Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родинних гараздів. На руїнах розростаються і цвітуть троянди. Закінчення роману, на думку В. Петрова, підкреслює романтичну тему «острова», тихого спочинку і пристані по бурхливій морській плавбі.
Найбільше завинили в очах Куліша запорожці. Низове братство найбільше «сколотило світом», робило людям «пакості».
Над повістю «Чорна Рада» Куліш працював кількома наворотами й надав їй назву «Хроніка з 1663 р.». «Це так, — каже сам Куліш, — як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези...» Образ такої руїни в житті народу він дав саме у своїй повісті.
Історичною основою повісті є часи наслідників Богдана Хмельницького, коли-то Україна розпалася на Правобережну, що дісталася Польщі, й Лівобережну, що полишилася під Московщиною. В Правобережній залишився при гетьманстві Павло Тетеря, а на лівому боці Дніпра виступили як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Запорожці, на яких опирався Брюховецький, просили московського царя скликати «чорну раду» — збори всього козацтва. Сам Брюховецький намагався приєднати чернь обіцянками зрівняти всіх козаків й обіцянками дозволити їм грабунки. Він схилив також на свій бік князя Великогагіна, що приїхав в Україну з метою відкриття «чорної ради». На «чорній раді» козаки обрали гетьманом Брюховецького, який видав на Сомка смертний присуд. Куліш розповідає, як старий Шрам, священик і козак в одній особі, приїжджає разом із сином Петром на хутір Хмарище у відвідини до хутірного козака, веселого Череваня. Петро закохується в доньку Череваня Лесю. Черевань погоджується видати доньку за Шраменка, але Череваниха хоче посватати її за гетьмана Сомка. Про свій намір вона говорить Череваневі під час подорожі до Києва. В Києві все товариство зустрічається з Сомком. Сомко запрошує всіх на свій хутір. Сюди приїжджають також запорожці Кирило Тур і Богдан Чорногор. Вночі пориває Тур суджену Сомка — Лесю та хоче втекти з нею в Чорногору. Його доганяє Петро. У двобої обидва падають на землю. Пораненого Тура забирає в опіку Сомко, Петра — Леся. Під старанним доглядом Лесі Петро приходить до здоров’я. По його видужанні Шрам і Черевань їдуть до Ніжина в намірі помирити Сомка з Золотаренком. У Ніжині відбувається суд над Кирилом Туром за те, що той пірвав Лесю (чи, як висловлюються козаки, — за те, що «скакав у гречку»). Його прив’язують до стовпа та б’ють киями. Дуже точно описує далі автор перебіг «чорної ради», на якій серед бурхливих сцен остаточно обирають гетьманом Брюховецького. Після обрання Брюховецький замикає Сомка до в’язниці. З нараженням власного життя Кирило Тур намагається звільнити його, але Сомко не приймає його жертви. Повість закінчується смертю Сомка, Шрама й весіллям Петра з Лесею.
Хоч повість «Чорна Рада» не має одного героя, довкола якого розвивалася б уся акція, але поодинокі картини виведені в ній дуже живо, цікаво, згідно з історичною правдою. Крім образу безвідрадних історичних обставин, Куліш дав у ній також образ тодішнього життя різних верств українського громадянства, широкий малюнок народного побуту. Постаті в повісті — ясні, виразні, з характеристичними рисами вдачі. Так і врізується в пам’ять образ поважного суворого Шрама, веселого, добрячого Череваня, відчайдушного, палкого Кирила Тура, невмолимого, грізного дідугана Пугача, що твердо стоїть на сторожі давнього ладу, давніх козацьких традицій.
Роман Пантелеймона Куліша "Чорна рада" посідає в українській літературі особливе місце, як перший український історичний роман. Його основою були реальні події, що сталися після Переяславської ради 1654 р. через загострення боротьби за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
"Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа і рани", - каже паволоцький полковник Шрам. До речі, його вустами та вустами Якима Сомка автор нерідко висловлює власні думки. Державницькі погляди відстоює наказний гетьман Сомко, який має власну думку і щодо внутрішнього устрою України ("Нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда і сила"), і щодо її місця у стосунках з іншими народами. Хоча він зорієнтований на союз із Москвою проти Польщі, але лише на умовах Гадяцьких пунктів, які гарантували Україні майже цілковиту незалежність: "Не дурень був Виговський, що написав їх, тільки дурень, що з'якшався з ляхами". Без цього: "Що мені тії князі та бояре? Що се вони надумали - шматовати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо нас не втручайся!". Ідея національного єднання, на його думку, є запорукою нездоланості українського народу.
Загалом, усе що робить Сомко, він робить заради інтересів України. Особисті інтереси, кохання, будь що інше, крім любові до України, для Якима нічого не варті. Інших людей він також, як і Шрам, оцінює за критерієм відданості своєму народові та Батьківщині.
Україну люблять Сомко і Шрам. Україну любить Черевань: хоча за звичайних обставин він дбає більше про свій особистий добробут, проте у скрутні часи готовий знову повернутись до боротьби, та довести що він "не Барабаш". Але Україну так само щиро люблять і запорожці, що підтримують на "чорній раді" Брюховецького. Вони також готові віддати життя в ім'я цієї любові до Батьківщини, та замість цього здійснюють власними руками підступні задуми Іванця. Серед них - такі неоднозначні постаті, що загалом викликають симпатію, як Кирило Тур і старий Пугач. То в чому ж справа?
П. Куліш, на відміну від більшості своїх сучасників, вважав носієм традицій не запорожців, а городове козацтво - перші на його думку стали "пропащою силою": на відміну від часів протистояння з поляками, що принесло їм славу, пізніше там зібралися "гольтяпаки", у них "що ватажок, то й гетьман", "да вже без юродства в їх не буває". Вони відважні й гонорові - але саме стихійна анархічність запорожців, їхнє небажання визнавати над собою будь-яку сталу владу і не дали втримати Україні виборену Хмельницьким державність. Вони готові йти на ризик, навіть на самопожертву в ім'я України, та лиха буде більше ніж користі "...коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні".
"Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам, - говорить вже ув'язнений Яким Сомко, що мав час осмислити причини свого програшу, - Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму". Дорого дісталася ця наука Сомкові. Ще дорожче - українській землі, яку на багато десятиліть облягла страшна Руїна. Усвідомивши свою помилку, Тур і Пугач поривають з Брюховець ким, розчаровуються інші прості козаки, міщане, селяне, усі, хто повірив був у порожні обіцянки, правда виходить назовні - та запізно, слід було раніше думати: лихо вже скоєне... Розумник Брюховецький виявився зданим перемогти Сомка - але "послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю".
52. Роман-виховання А. Свидницького «Люборацькі»
Найцікавішим у творчому спадку А.Свидницького є „сімейна хроніка” – роман „Люборацькі”. Підготовлений до друку в „Основі” у 1862 р., однак, вперше був опублікований в Львівській „Зорі”. Окремою книгою виданий у 1887 р. (через 25 років) у Львові та 1901 р. у Києві.
Провідну проблему свого твору письменник пов’язував із життям „правобіцького духовенства”. Однак, далеко не „звичайний” побут цікавить письменника. У творі піднесена національна ідея, яка пов’язана із русифікацією та полонізацією України. Проблема денаціоналізації поглиблена письменником змалюванням повної деградації людини ( Масі Люборацької). У творі поставлена також проблема взаємин батьків і дітей, проблема навчання і виховання чесної людини, проблема виживання та ін. Об’єктивно-повістева манера розповіді сприяла А.Свидницькому як прозаїкові-епікові у широкому суспільному і побутовому зображенні дійсності та у глибокому розкритті образів-персонажів, яке здійснюється шляхом авторської характеристики, самовикриття героїв, посередньої характеристики героїв(зокрема, Гервасія, Антося). Роман складається із 4 сюжетних ліній. У творі щедро використано фольклорні елементи, пейзаж. Важливу роль відіграють авторські відступи. Роман „Люборацькі” приніс славу А.Свидницькому, жанрово і тематично збагатив українську літературу.
Давайте поглянемо на творчість А. Свидницького як на явище новаторське в історії української літератури, зокрема на роман «Люборацькі», який був новаторським на той час і за жанром, і за змістом. У ньому розкриваються проблеми суспільного життя України у 40—60-ті роки XIX століття. Назвемо лише найосновніші з них:
питання навчання і виховання в системі шкільної освіти;
загибель талановитої людини, яка не знаходить підтримки у суспільстві;
протест проти приниження особистості;
викриття явищ насадження українському народові чужої культури і моралі.
Роман недаремно названо автором «сімейною хронікою». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір’ю і коли навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби спроектовані з реальних людей, які були близько знайомі письменникові. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою виписаний із батька Анатолія Свидницького — Патри-кія. Частково і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.
Образ Антося — це втілення, характеру, звичок і уподобань самого письменника. Доля Антося в романі трагічна, як і доля самого Свидницького. Напевне, автор підсвідомо передчував свою ранню кончину…
Для зображення сестер Масі і Орисі послужили прототипами сестри Свидницького Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер і стала прототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п’яницею і грубіяном. У романі показано, як Тимоха убиває молоду жінку Орисю пляшкою, «яку й об комин не розіб’єш», тяжко знущається з старої попаді, аж поки не потрапляє за грати. Проте слід зазначити, що автор не фотографічно відобразив живі людські постаті, а художньо відтворив типове для провінційних куточків України середини XIX століття.
Авторська позиція у творі зумовлена композиційно так, що він ніби збоку спостерігає події і переказує те, що побачив, пережив колись раніше. Навіть трагічні епізоди в сюжеті (самогубство Масі, смерть Антося, вбивство Орисі) відтворюються без гостроти психологізму, а як констатація неминучої події.
Сюжет роману розвивається поступово, з логічною послідовністю викладу подій. Автору притаманне глибоке знання матеріалу, багатства народної мови, життя церкви і мирян.
Починається роман пейзажним малюнком подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Любораць-ких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а отже, й подаяння на церкву скупі. Проте сім’я Люборацьких живе у злагоді. Повага молодших до старших, культ татуся передаються через постійні посилання в розмові з домочадцями на його мудрість і обізнаність з релігійними догмами. Любов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері. Панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.
Виховання дітей нічим не відрізняється від виховання у простих селянських родинах.
Зав’язкою дальшого розвитку сюжету є розповідь про відвідини о. Гервасієм польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконував його, що все українське — то мужиче, низьке й некультурне. І, нарешті, впевнив отця віддати найстаршеньку вчитися до.польського пансіону.
Серед молодшого покоління центральне місце займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість.
Але що могла зробити одна юна палка душа проти цілої системи з людиноненависницькими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших і учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…»,;— промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: «Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».
Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука — малого Фоню: вбив його матір, а свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.
Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподалік корчми, «і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденя-та — прибіжить, тупне, плюне й назад, аж поки й не заорали його». Теклю — наймолодшу Люборацьких — віддають у мопастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам’ять про Антося.