Літературна діяльність Олекси Петровича Стороженка (1806 - 1874) припадає на 50-60 рр. XIX століття - переломний, складний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. Це були часи боротьби проти кріпацтва, коли, за словами В. І. Леніна, "передова думка Росії під гнітом небачено дикого і реакційного царизму жадібно шукала правильної революційної теорії...".
Широкий антифеодальний рух, у якому брали участь, крім уярмленого селянства, представники інших класів та станів тогочасного суспільства, призводить до скасування кріпосництва, а також до буржуазних реформ у суспільній, економічній та адміністративній сферах. Одночасно пожвавлюється національно-визвольна боротьба та культурно-мистецьке життя усіх народів, що населяли Російську імперію. Після примусового "десятирічного антракту", пов'язаного з розгромом у 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, в умовах революційної ситуації другої половини 50-х рр. знову відроджується громадська і культурна діяльність на Україні. Під час цього національно-культурного пробудження й з'являється на українському літературному обрії ім'я О. Стороженка, який публікує в "Основі" кільканадцять оповідань та нарисів, п'єсу "Гаркуша", а в 1863 р. видає в Петербурзі двотомну збірку "Українські оповідання". Щоправда, репресивні заходи царизму, спрямовані проти української літератури, незабаром перервали цей процес, змусили замовкнути й О. Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після виходу зловісного валуєвського циркуляру, проте писав уже лише російською мовою.
Реакціонери з єврейського "Сіону" обвинувачували діячів українського культурного руху в "сепаратизмі", в намірах відділити Україну від Російської імперії тому з українського доробку за життя О. Стороженка було надруковано тільки два перші розділи ще раніше написаної повісті "Марко Проклятий" (Львів, журн. "Правда", 1870 р.). ї все ж цей письменник увійшов в історію української літератури, витримавши іспит часу. Талановитий прозаїк, творчість якого живилася джерелами народної мови і усної народної творчості, її соковитого гумору Й інтонаційно багатої оповіді, продовжив традиції М. Гоголя і Г. Квітки-Основ'яненка. В його творах органічно поєдналися яскраве зображення побуту, звичаїв, повір'їв українських селян з романтичним захопленням героїчною історією боротьби запорозького козацтва проти Іноземних загарбників. Саме ці риси обдарування О. Стороженка надають самобутності його іноді суперечливій творчості, вирізняють її в потоці українського літературного процесу на зламі двох суспільно-історичних епох.
Олекса Петрович. Стороженко народився 24 листопада 1806 р. в селі на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, відставного армійського офіцера. Старовинний козацький рід Стороженків відомий ще з XVII ст..
З 1824 р., впродовж майже тридцяти років, перебуваючи на військовій службі, О. Стороженко пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. О. Стороженко, перебуваючи в походах, завжди виявляв глибоке зацікавлення життям народу, його сучасним та минулим, швидко знайомився з людьми, умів розмовляти з ними, слухати їх. Його око швидко помічало найсуттєвіше в людях, а пам'ять фіксувала особливості оповіді, різноманітні барви та інтонації. Тому оповідання та нариси О. Стороженка нагадують усні розповіді, часом вони дуже схожі на переказані народом історичні події. Це реальне переплелося з фантазією багатьох оповідачів.
1857 р. на сторінках російських журналів та газет з'являється Ім'я О. Стороженка як автора роману з української старовини XVIII ст. "Братья-близнецы" та низки оповідань, в основу яких покладено українські народні повір'я. З 1861 р. він стає відомий і як український письменник: його твори друкуються в журналі "Основа" та окремими виданнями. А 1863 р. у Петербурзі виходять "Українські оповідання" в двох томах, які О. Стороженко написав ще в 50-х рр. І лише тепер зміг їх опублікувати.
Хоча роман написано російською мовою, в ньому нуртує українська стихія. Вже самим зображенням старосвітського панства - всіляких Дудок, Покришок, Драбин, Книшів, Капельок, Малинок, етнографічними описами та історичними екскурсами, докладним змалюванням побуту, введенням поетичних епіграфів до розділів, узятих з народних пісень, прислів'їв, приказок, поминальних плачів та голосінь, з творів Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, використанням у тексті українських слів, словосполучень, ідіом письменник вказує на національну основу твору.
Про глибоку обізнаність О. Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника свідчать також "Рассказы из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з Іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах життя трудового люду. Зображуючи побут селян, вводячи читача у фантастичний світ повір'їв та міфів, О. Стороженко змальовує і окремі прояви соціальної несправедливості.
Українська спадщина О. Стороженка тематично не чуже розмаїта. Побут, звичаї, повір'я тогочасного українського селянства та героїчні сторінки козацької вольниці, пов'язані з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом під час Коліївщини, з образами колишніх січовиків, ось майже все коло порушених письменником тем.
Серед творів О. Стороженка привертають увагу мініатюрні за обсягом гуморески. Це здебільшого - літературно опрацьовані, дещо розширені у смисловому плані, з конкретно виписаними образами персонажів народні прислів'я, приказки та анекдоти. Друкувалися ці твори в "Основі" під журнальною рубрикою "З народних уст", найімовірніше запровадженою П. Кулїшем, який орієнтував молодих літераторів керуватися в зображенні життя принципом "етнографічної правди", і були об'єднані в цикл під такою назвою в збірці О. Стороженка "Українські оповідання" (1863).
У передреформне десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, О. Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та поміщиками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача.
І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески О. Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору, "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт".
О. Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним.
Цикл "З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому ґрунті усної народної поетичної твор чості. Як і в інших народів, на Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види.
Ціла низка оповідань О. Стороженка також подекуди ґрунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна, більшості творів О. Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю.
Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями із "Вечорів на хуторі біля Диканьки" виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор "Вечорів...", О. Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями.
Повісті "Марко Проклятий" автор дав жанрове визначення: "Позма на малороссийском языке из предании и поверий запорожской старини", що прямо вказує на фольклорні джерела, з яких вона постала. У листах до одеського книговидавця В. Білого письменник докладно розповів Історію написання повісті. Протягом тридцяти років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі визвольної війни 1648-1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В. Білого: "Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки - Одиссея, французи - Вечного жида Сантенера, испанцы - Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских - Кащей Бессмертньш, а у малороссиян - Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців".
Перші чотири розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіпцар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак О. Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу.
Марко Проклятий - постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної Істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить Ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади. Ця думка об'єднує внутрішнім зв'язком усі епізоди твору, надає гуманістичної спрямованості його пафосу.
Повість лишилася незакінченою. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкового твору. Він конспективно (більше розказуючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В. Білий вказував, що останні чотири розділи "згруповані" відповідно до викладеного автором плану твору.
Незважаючи на не дуже широкий ідейний діапазон, певну суперечливість, творчість О. Стороженка все ж вирізняється в українському літературному процесі середини XIX ст. постійним інтересом письменника до усної народної творчості, самобутньою художньою інтерпретацією її мотивів та образів. Майстерність у володінні секретами сміху в усій розмаїтості його відтінків, лірична схвильованість оповіді, поетичність пейзажних картин, художня сміливість в оперуванні міфологічними образами, пристрасна напруженість діалогів, живе, барвисте слово - це ті стильові особливості творів письменника, які не старіють. О. Стороженко збагатив і розширив можливості оповіді як композиційного чинника організації художнього матеріалу, разом з іншими письменниками-"основ'янами" зробив свій внесок у подальший розвиток української прози.
Із прозою Олекси Стороженка в літературі знашла дальший розвиток (після Євгена Гребінки та Пантелеймона Куліша) тема козаччини, яка трактується в різних аспектах. Для письменника основним взірцем і джерелом творчості була багатюща фольклорна скарбниця, котра донесла з глибини віків героїзм, мужність, саможертовність в ім'я свободи, кращого майбутнього рідного краю.
Цикл "З народних уст" є свідченням того, що українська проза впродовж 30—50_х років XIX ст. пройшла етап становлення на живлющому грунті народної словесності. В Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види.
Стороженко був не тільки талановитим письменником, але також музикою, рисівником та різьбарем. Писав також російською мовою. Всі його українські оповідання, до яких він брав теми безпосередньо з усної народної творчості, визначаються великою красою й чистотою мови. В деяких із них Стороженко сягав буйною уявою в минулі часи. Гумористичні оповідання, як «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брати», «Жонатий чорт», «Дурень», «Вивів дядька на сухеньке», мають сильний етнографічно-реалістичний характер. Буйну уяву виказав Стороженко у своїх історичних оповіданнях: «Дорош», «Матусине благословення», «Кіндрат Бубненко Швидкий», «Спомини Микити Коржа». Найбільший розголос здобуло собі історичне оповідання «Марко Проклятий».