Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила національну культуру, послужила дальшому розвиткові літературного процесу на Україні. У той же час він одним з перших серед українських письменників відійшов від традиційної селянської тематики і змалював майже всі верстви населення тогочасної. України. Зі сторінок його повістей і оповідань постали картини життя заробітчан, трагічна доля московок, гнівні постаті народних месників, безпросвітна темрява пореформеного села. Він створив цілу галерею образів української інтелігенції, представників професури, артистичної богеми та людей суспільного “дна”.
Спробуємо простежити, який вплив мала російська культура на вироблення своєрідної концепції «нових людей» в українській літературі.
Суспільна ситуація початку 60-х років XIX ст. позначена загальним прагненням до тієї зміни всього життя, яка згодом втілилась у великих перетвореннях епохи. Основою основ перевороту, здійснюваного в усьому суспільному і духовному житті, було пожвавлення соціальної свідомості народних мас і в першу чергу селянства. Разом із стихійною активізацією селянства відбувалася й активізація інтелігенції. Ці два фактори є найважливішою закономірністю соціально-економічного і політичного процесів 60-х років для України.
Прихід у 60—70-ті роки в літературу нового покоління письменників з різночинного і народного середовища, які добре знали життя і побут усіх класів, привів до появи в ній нового героя — демократа-різночинця як реальної сили пореформеного часу. Ці люди, що насамперед намагалися переробити самих себе, духовно вивільнитися від соціального, релігійного і національного гніту, здобути особисту свободу, головним своїм завданням вважали визволення суспільства із пут рабства.
Набуваючи з часом дедалі більшого значення, різночинна інтелігенція повністю була на боці Чернишевського і Добролюбова. Вона підтримувала такі журнали, як «Современник» Некрасова, «Русское слово», пізніше «Отечественные записки» Некрасова і Салтикова. Передові журнали стали на чолі суспільної думки і відіграли значну роль у розгортанні визвольної боротьби проти кріпосництва. Вони були справжніми вихователями сміливих борців проти самодержавства, вони створювали і руйнували авторитети, формували передові суспільні погляди, певний стан суспільної свідомості.
Російські передові журнали та реалістична література мали вагомий вплив на формування української літературно-критичної думки (3), (11), а також на становлення творчої особистості письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького.
Поява в російській літературі інтелігента-демократа, як і сама суспільно-історична дійсність, що вимагала нового героя на політичній арені, були одним із поштовхів, що зумовили звернення Нечуя-Левицького до теми з життя інтелігенції. Саме інтелігент-демократ, на думку Нечуя, міг би сприяти поліпшенню життя народу. У письменника складається цілісна програма діяльності «нових людей», відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх «нових людей», вважає Нечуй-Левицький, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоствердження. Звідси і назва першого ідеологічного твору Нечуя — «Хмари» — «символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури».
«Новий герой» в літературі, на думку Нечуя-Левицького, повинен нести ідеї національного і соціального відродження, втілювати риси передового інтелігента-шістдесятника, в якого слово не розходиться з ділом. Отже, серед пошукуваних письменником суспільних проблем чи не найбільш болючою і актуальною стала потреба розвитку українського народу як нації і розбудови його національної культури. Особливо гостро це відбилося у творах із життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем», «Неоднаковими стежками» та ін.). «Нові люди» у Нечуя-Левицького — студенти, вчителі, лікарі.
Безперечно, романи «Що робити?» Чернишевського і «Батьки і діти», «Напередодні»Тургенева були тим імпульсом, що спонукав письменників звернутися до теми інтелігенції, до створення аналогічних чи подібних образів. За свідченням І. Нечуя-Левицького, захоплення ще в студентські роки романами Тургенева і Чернишевського згодом переросло у бажання (а то й необхідність) звернутися до нетрадиційної на той час теми з життя інтелігенції.
Таким чином, суспільно-культурна атмосфера в Україні і в Росії 60—70-х років XIX ст. зумовила звернення І. Нечуя-Левицького до теми з життя інтелігенції і сприяла виробленню власної концепції «нового героя» в українській літературі.
Тема шлюбу дуже вагома й у «Старосвітських батюшках і матушках» (1881), і в «Кайдашевій сім’ї» (1878), і, зокрема в повісті «Хмари» (1870). Для студентів-семінаристів духовної академії Степана Воздвиженського і Василя Дашковича проблема створення сім’ї стає ключовою з перших сторінок твору. Дашкович як справжній українець не претендує на головування в сім’ї, він згодний і на рівноправність, аби тільки «уміла господарювати, порядок в домі давать і щоб уміла
українських пісень співати» [4, 25]. Він не планує підкоритися дружині (як станеться зовсім скоро), але вже сама мрія-уявлення про ідеальний шлюб, де «я [Дашкович] буду сидіть і філософствувать» [4, 25], дуже швидко проектується на реальність. Дружина Василя Петровича урівноважує «сидіння» = «бездіяльність» чоловіка, перебирає на себе тягар традиційно чоловічої активності і стає типовою маскулінізованою жінкою.
Воздвиженський же як корінний туляк-росіянин прагне теж жінку тиху, добру, протее покірну. Але в цьому бажанні він переходить усяку межу, прирівнюючи дружину до покірної наймички, підданої. «Жінка повинна буть жінкою», – каже Степан Воздвиженський, і головне її призначення – «кочерга і колиска», та щоб чоловіку «було добре їсти, добре пити, щоб…усе було впору, за часу». Мабуть, на підсвідомому рівні Воздвиженський розуміє, що таких українок у природі немає. І йому недарма сниться його «будуща жона» спочатку як пані в білій сукні, що кличе до вінця, але та враз перетворюється на відьму, що «як кинеться на мене, як ухопить мене за чуба» [4, 28]. Цей сон вдало розшифровує Дашкович: передрікає Степанові «дуже лиху жінку». Природно, одружившись із українкою Мартою Сухобрус, Степан Воздвиженський так і не зможе втілити в життя своє переконання у важливості чоловічого деспотизму.
Незважаючи навіть на заступництво тестя, усмирити дружину, що не погоджується на сімейне єдиновладдя, Степанові не вдається. На прохання батька шанувати чоловіка, адже він – голова сім’ї, він «старший в домі», Марта з агресивністю войовничої феміністки стверджує: «Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня» [4, 75]. Не діють навіть закиди старого Сухобруса за жіночу покору, знайдені у Святому письмі: «Жена да убоїться свого мужа». Після цього Марта ще більше почала нехтувати пріоритет чоловіка.
Наскрізним мотивом жіночої репрезентації в «Хмарах» виступає естетика стрункості. Й справді героїні-жінки цієї повісті – високі й тонкі, що, як зазначає Н. Зборовська, є ознакою енергії та чоловічності їхніх характерів [2, 56]. Сухобрусових дочок за їх високий зріст навіть прозвали пальмами : «Між усіма паннами на Подолі не було рівніших, показніших од їх. Високі на зріст, пишні й горді на ході, лицем щирі українки, чорнобриві й кароокі, вони справді здавалися розкішними пальмами Індії між дрібними дівчатами» [4, 32].
Отже, спроба укорінити патріархальну ідею, що мислить за чоловіком вищу інстанцію в сім’ї: він керує, направляє дружину в усьому, навіть в її діяльності як господині дому,одразу провалилася в сім’ї Дашковичів, а згодом і в сім’ї Воздвиженських.
Причини ж маскулінних рис Сухобрусівен найперше випливають із їх родинного виховання. Мати сестер ніколи не була слугою для чоловіка, її життя, як стає відомо з контексту, хоч і було обмежене «кухнею та колискою», проте в домі подружжя «були рівні» . Але якщо в Дашковичів жіночий пріоритет закріпився за мовчазною згодою сторін, то у Воздвиженських деякий час формально влада була закріплена за чоловіком. Непосидюча, весь час у русі, на відміну від лінькуватого чоловіка, Марта швидко перебирає до рук організацію всієї господарської-«жіночої» і «чоловічої» роботи. Поступившись жінці правом розпоряджатися грішми: Марті довірено відносити накопичення в банк (!!!), Степан Воздвиженський усвідомив, що «його принцип деспотизму в сім’ї й послухання жінки Марта потоптала ногами» [4, 77].
Саме жінки вирішують і майбутнє своїх дочок. І хоч Нечуй-Левицький зазначає, що «батьки постановили оддать дочок в Інститут благородних дівиць» [4, 111], далі стає зрозуміло, що всіма практичними сторонами цього питання займалися виключно жінки.
Прагнучи «зробити із дочок» паннів, Марта і Степанида лише посприяли їхній поверхневій освіті та плеканню (особливо в Ольги) пихи та навіть гидування своєю родиною, походженням та навіть соціальним становищем. Непереможне материнське бажання дати дітям найкращу (звісно, в їхньому суб’єктивному баченні) освіту, стало першим кроком на шляху виховання «перевертнів». Поважні чоловіки-професори сестер Сухобрусівен не лише не дбають за дитяче виховання, довіряючи дружинам, а й замикаються у своєму власному «філософському» світі (Дашкович), чи зовсім зникають із поля зору автора (Воздвиженський).
Натомість, на перший план виходить молоде жіноче покоління – Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська, Галя Масюківна. Їх образи виписані дещо схематично. Головний принцип їх побудови, як і зрештою всіх образів «Хмар», – чітка опозиційність «чорне/біле». Але вони не є носіями маскулінності як такої. Особливо чітко жіночо-аристократичною постає Ольга, що найбільше підпала під інститутський вплив і думала, «що кругом неї в світі буде все нижче од неї за розумом і просвітою, окрім послів та двірських дам» [4, 114], а насправді було духовно порожньою. Не менш схематично, без психологізації, подано і образ Катерини Воздвиженської. Їй автор помітно симпатизує. Навіть Радюк за її «поморхлими губами» бачить, що «дівчина більш підходила під його ідеал статковитої й розумної жінки», ніж Ольга. Прогнозовано, вона не стане войовниче маскулінної жінкою, як мати, Але і не дасть «своїй голові зарости бур’яном, як буває з жінками» [4, 259].
Коли Ольга – уособлення традиційної фемінності – несамостійна, піддатлива чужим впливам, уся в полоні ілюзій, сформованих інститутським вихованням, то Катерина все ж претендує на відносно «чоловічий» статус хоча б своїм раціональним складом розуму і бажанням самовдосконалюватись.
Ідеалом же авторового бачення ідеальної жінки стає образ Галі Масюківни. Сформований він на засадах традиційної народної моралі, етики і психології, що витікають з патріархального побуту українського селянина. Виписана, як «степова квітка весною», у кращих фольклорних традиціях, Масюківна постає жінкою-скарбом, жінкою-мрією для чоловіка-українця. Образ тихої, лагідної красуні, дещо зідеалізований Нечуєм-Левицьким, дає підстави твердити, що він не був прихильником жіночої маскулінності. Так, одружуючи Павла Радюка з Галею, хоч автор і вкладає в його думки сум, адже «Галя тільки рік вчилася в городі, як вона сама призналася» [4, 209], та покладає на чоловіка право «виховання дружини»: «…вона молода і начитається, й набереться розуму з книжок» [4, 209] (звичайно, під «дбайливою рукою» чоловіка).
Підсумовуючи, зауважимо, що з усіх шлюбів, змальованих І. Нечуєм-Левицьким у «Хмарах», найбільш симпатизує автор союзу Павло Радюк – Галя Масюківна, а отже стоїть на засадах чоловічого пріоритету і лише принагідно зупиняється на явищах усе ж традиційної для української сім’ї маскулінізації жінки.
Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах “Хмари” (1874) і “Над Чорним морем” (1890),