Григорій Михайлович народився 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці Обухівського району Київської області. Він закінчив сільську двокласну школу, а в 14 років вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильником чобіт, канцеляристом і закінчив вечірні гімназіальні курси. Брав участь у громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі, а протягом 1919—1922 pp. навчався (через матеріальне становище закінчив лише три курси) в Київському інституті народної освіти.
11 лютого 1919 р. він дебютував у газеті «Боротьба» невеликою заміткою «З робітничого життя». 4 травня 1919 р. в тій же «Боротьбі» Григорій Косинка надрукував свій перший власне художній твір — новелу «На буряки». Новела має підзаголовок «Згадка з дитячих літ» і немов переносить читача в часи Косинчиного дитинства, коли він, будучи ще хлоп'ям, ходив полоти буряки на панському лану, аби заробити бодай сяку-таку копійчину, долаючи невимовні злидні. Дитині ще не під силу працювати нарівні з дорослими, й економ давав йому полоти лише один рядок, за який, звісно, й платили удвічі менше. У новелі розповідається саме про той день, коли задобрений «півпляшкою» економ таки дозволяє хлопчині ці «два рядки», і малий старається з усіх сил. Це твір насамперед про «самоусвідомлення дорослості», тобто знаковий у житті дитини час, коли вона ніби одномоментно стає дорослою.
Під час навчання в КІНО (Київський інститут народної освіти, теперішній Київський університет), Косинка поринає в бурхливий вир літературного життя. Уже в 1920 р. він стає членом літературно-мистецької групи «Гроно». Закономірний для початку творчого шляху період пошуку «своєї традиції» продовжується новелами «За земельку»та«В хаті Штурми», у яких використані сюжети, уже добре відомі з класичної української літератури: перша новела — про трагедію «шлюбу за земельку», друга — про злидні, шо насунулися на сім'ю Штурми з того часу, як йому на цукроварні відбило пальці. У цих творах уже увиразнюється авторський стиль Косинки: він не стільки оповідає, як накладає густі мазки, дуже влучно й точно вихоплює з круговерті подій знакові деталі, надзвичайно емоційно насичені, котрі часто можуть сказати значно більше, ніж проста оповідь.
Об'єктивність художнього письма й гострота відтворюваних ним конфліктів викликали здивування в критиків, а найбільш вульгаризаторські з них звинувачували письменника в поетизації ворожих новій дійсності сил, в апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. В. Коряк писав, що із новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого; Я. Савченку здавалося, що з усіх сучасних письменників Косинка «найкривавіший»; О. Слісаренко ніби між іншим закинув, що авторові «Політики» все одно, хто кого б'є, а С. Щупак і О. Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі. Натомість високу оцінку творам письменника давали М. Ірчан, М. Рильський, С. Єфремов та ін. М. Рильський, наприклад, наголошував, що новели Косинки, злившись із часом у певну гармонію, дадуть епопею революції, а С. Єфремов писав, що Косинку цікавить не просто перебіг революційних подій, а буття народу.
Творчість Косинки завжди була тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. Ідейно-стильові особливості формувалися під впливом традицій модерної української новели межі XIX—XX ст. Уже перша збірка новел «На золотих богів», яка вийшла в 1922 p., не лише підсумувала його ранні творчі пошуки, але й засвідчила те, що в літературу прийшов справді самобутній прозаїк, виробивши власний стилістичний почерк, прозаїк, котрий вдало засвоїв класичну традицію та крізь її призму здатний осмислювати сучасні проблеми. Ця збірка засвідчила, крім того, що молодий талановитий новеліст не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Йому боліли й рани бідного окраденого селянства («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира» і кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів і «вічних» міщан («Місячний сміх», «Троєкутний бій»).
«Троєкутний бій» — ще один виняток із переважно селянської тематики новеліста. Він описує реальні історичні події, що сталися в Києві 30 серпня 1919 р. Об'єднані підрозділи армії Української Народної Республіки й Української Галицької Армії цього дня після виснажливих боїв узяли нарешті Київ. Але сталося так, що одразу ж по цьому в столицю України ввійшли російські білогвардійські війська генерала Денікіна. Україна на той час потребувала міжнародного визнання, і провідники наївно сподівалися на західну підтримку, тому керівництво намагалося не сваритися з білогвардійцями, за якими стояли країни Антанти. Але населення й рядові вояки сприймали білогвардійців як чужинців. Григорій Косинка дуже виразно, в експресіоністичній манері, відобразив ці події у новелі. Рвана ритміка його фраз і двомовні діалоги створюють ефект нагнітання. За допомогою різноманітних поетичних засобів — метафор, порівнянь — Косинка майстерно передає перепади настроїв, зміни емоційної тональності у процесі розгортання «троєкутного» протистояння, в результаті якого рідний Київ стає потичинівськи «сторозтерзаним». При цьому автор практично не коментує, не оцінює прямо описуваних ним подій, але його глибока симпатія до «уенерівців», «Зеленої Буковини» незмінно читається між рядків (так само, як і органічна відраза до нахабних золотопогонних зайд).
Новела «На золотих богів» також оповідає про бій, але переможний. «Золоті боги» — це та ж російська добровольча армія, що наступає на українське село Медвин. «Старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу... Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів». Гинуть найкращі, і серед них кулеметник Сенька, гинуть у підпаленій ворогами хаті трійко його малих братів. Наприкінці новели письменник передає горе матері за допомогою фрагментів народних пісень, і цей майстерно використаний художній прийом робить образ матері символічним образом «сторозтерзаної» України, чиї найкращі сини, чиє майбутнє втрачається на полях страшних воєн.
Про страшні, криваві події Громадянської війни оповідається також у новелах «Темна ніч», «Десять», «Місячний сміх» (зі збірки «На золотих богів»). Під час Громадянської війни, за розрухи і численних змін влади, коли селяни просто не могли зрозуміти, кому вірити, й тому не вірили нікому, набуло поширення явище отаманщини — стихійних озброєних загонів під проводом місцевих ватажків. У низці творів Косинки наявні спроби проаналізувати це складне явище, але автор жодним чином не нав'язує свого власного ставлення, дає читачеві можливість самому розібратися в тому, хто правий, а хто винен. Приміром, у новелі «Десять» ідеться про те, як загін отамана Божка перехопив комуніста Рубля, який направлявся «для організації комнезамів в район Черкаського повіту». Його могли б просто розстріляти, але Рубель зі страху ладен поступитися своїми «переконаннями», тому відбувається «десятьма шомполами». Такий образ комуніста не міг сподобатися критиці того часу. І це запам'ятовується Косинці надовго. Власне, саме такі твори, а також дещо пізніші («Постріл», «В житах», «Анархісти», «Голова ході») спричинили надзвичайно різку критику на адресу письменника. Але після книжки «На золотих богів» його новели, як би їх не оцінювала тодішня критика, почали користуватися надзвичайною популярністю в читачів. Одна за одною виходили нові книжки — «В житах» (1926 p.), «Політика» (1927 p.), «Вибрані оповідання» (1928 p., 1929 p.). Косинка став членом літературної організації «Ланка», яка була перейменована в «Марс» — «Майстерню революційного слова». Критики від цього лише побільшало, оскільки «Марс», нарівні з ВАПЛІТЕта «неокласиками», вважався партійним ортодоксом чи найголовнішим ворогом української літератури.
Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у світле майбутнє — це те, на чому Косинка загострює свої шукання відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв. Правда життя, правда характеру селянина — стрижнева ознака доробку Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори «Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.), «Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія» (1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.
«Заквітчаний сон» — один із найбільш метафорично насичених творів Григорія Косинки, зрівнятися з ним в українській літературі може хіба що «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Внутрішній простір цієї новели побудований на межі сну й реальності. Немає жодної зовнішньої мотивації тієї чи іншої події. Наприклад, не зовсім зрозуміло, чому заарештовують Оленку, хоча внутрішньо ця подія сприймається як цілком логічна. Оленка втрачає головний зміст свого життя — Андрія, сум огортає її душу, отже, арешт не робить її горе більш глибоким. Він тільки підкреслює його. Світ у снах залишається гармонійним і чистим, натомість реальне життя наповнене стражданням, болем, несправедливістю. Незрозуміло, чи життя реальне, чи воно є сном, чи тим, що було в минулому, чи в теперішньому. Чіткої відповіді немає, як немає й чіткої грані між цими двома формами існування в новелі.
Новела «В житах» — один із найліричніших творів письменника, у якому передано надзвичайно тонкі душевні порухи, суголосні з глибинним відчуттям природи. Дезертир Корній випадково зустрічає «в житах» своє кохання — Уляну, котра за час його блукань і переховувань стала дружиною іншого. Цей твір Косинку чи не найчастіше просили читати на літературних вечорах, а письменник читав свої твори напам'ять із неабияким артистизмом, що мало величезний вплив на публіку.
«Мати» — один із вершинних здобутків усієї української прози, твір глибоко символічного звучання. Більшовицько-польська війна 1920 р. Окупанти ділять Україну між собою. Андрієві Романюку не до них, у нього є. значно важливіша справа — помирає мати. Він мусить прорватися крізь дві лінії фронту до зеленогаївської лікарні, аби привезти лікаря. Звісно ж, це йому не вдається. Мати померла. Україну знову поділено. Скрізь панує смерть... Дуже важливою в творчому доробку Григорія Косинки є новела «Мати», яку М. Рильський називав однією з найглибших речей письменника. Написана в 1925 р., вона невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді новела входила майже до всіх збірок письменника. Невідомо, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. Образ матері зустрічається в багатьох творах Косинки («На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»), але новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Тут цей образ сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства — основи всього життя на землі, уо соблення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. Ко синка сміливо і впевнено перекреслив домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір. Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Дія відбувається в короткому часі — вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола йдуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармій-цями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій. Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері («надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон»). По дорозі Андрій зустрічається з поляками, які примушують його.возити на позицію снаряди. Він мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують „інше двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята — десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій т зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого й світлого), і вирішує помститися — вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючись додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері. А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.
Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомогла йому не відступити від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, які прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; а українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це — і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлення до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її звичайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцінки, що випливають із самого тексту.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх творах — «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» — уже немає тієї безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає «ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних. Тут уже комуністи — «правильні», куркулі — вороги і т. п. Показ безжальної правди двох боків барикад, на яких опинилися люди села, здійснений через героїв новели «Політика». На прикладі трагедії Мусія Швачки, прозваного в народі Політикою через паразитичне вживання цього слова (а він і справді намагається «робити політику» — організовує «комнезам», відбирає землі в багатших селян), письменник показав трагедію народу, який губить одну з найголовніших моральних цінностей збереження роду. Дружина Швачки Мар'яна — дочка куркуля, але весь час, незважаючи на всі перипетії, як справжня українська жінка, підтримує свого чоловіка, хоча її родина дотримується інших «політичних» переконань. Акцентуючи увагу читача на художній деталі, Кочерга майстерними штрихами відтворює нагнітання тривоги, передчуття біди, що станеться в родині, розколотій ідеологічними розбіжностями, у різдвяну ніч. Суперечності настільки глибокі, злість настільки свіжа й гаряча (одного з родичів свого часу «комуна за Петлюру вбила»), нерви настільки напружені, що вечеря завершується вбивством. Український народ за років бездержавництва був ідеологічно, соціально та національно розрізнений, тому така розв'язка несе глибоке символічне навантаження. І хоч головний герой змальований автором нібито із симпатією, у читача з'являються думки не лише про «хороших комуністів» і «поганих куркулів».
Так само й у новелі «Серце» прикордонник Трохименко «червоний» лише за формою. Він, не вагаючись, розстрілює знавіснілу польську шовіністку, котра на його очах ні за що вбиває дівчинку, він так само розстріляв би й російську шовіністку чи будь-яку іншу за такий злочин, тому що, як він сам каже: «Хай буде кара, хай суд військовий... Серце... таке...»
Отже, новели Григорія Косинки — відтворення загальнолюдських проблем періоду Громадянської війни. Письменник прагнув допомогти селянинові в розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони в пошуках. Герої його новел пізнають драми, трагедії, сподівання й розчарування. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка допомагає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов, материнство, людське життя, сповнене злагоди й миру. Навіть останній твір письменника — зовсім уже ідеологічно витримана «Гармонія», герой якої не бажає працювати на панів, краде панські снопи, відбуває покарання в денікінській тюрмі й нарешті вирішує вступити до більшовицького війська, — сповнений жиеого розуміння селянської психології й виконаний надзвичайно талановито. Але зовсім не талант і навіть не лояльність були потрібні сталінському режиму. Цькування письменника лише посилюються.