Внаслідок нещасного випадку він став глухонімим, прожив усього 26 років, протягом яких смерть чатувала на нього – та й сам він не цурався її дражнити – проте залишив по собі хоч і короткий, але помітний слід, ставши однією з найяскравіших постатей української поезії 20-30-х років.
Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року у селі біля станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Потяг до поезії пробудився в Олекси ще з раннього дитинства. Коли хлопчикові виповнилося 9 років, Влизьки повернулися до України й оселилися недалеко від Сингаївки, де батько служив при парафії. Діти почали звикати до української мови… Місцевість, у якій мешкала родина, славилася своїми лісами – тож брати гралися там мало не цілими днями, особливо влітку й восени. А в місцевому жіночому монастирі Олекса з Олександром брали уроки малювання й, слід зазначити, подавали неабиякі надії: вчительки вважали, що з хлопців можуть вирости іконописці.
Не витримавши батькової поведінки, Олекса з матір’ю та братом переїхали до Києва. Начитаний талановитий хлопець з легкістю вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти та влаштувався на роботу в редакцію однієї з профспілкових газет. Можливо, світ так і не дізнався би про Влизька-поета, якби одного разу його не помітив Борис Антоненко-Давидович. 1925 року у всеукраїнському журналі «Глобус» з ініціативи Давидовича було надруковано вірш Влизька «Серце на норд». Дебютант увірвався в літературу з романтично-оптимістичними віршами, сповненими віри в майбутнє та власні сили.
Цей новий енергійний голос відрізнявся від Тогочасної «робітничо-трактористської» лірики, й критики сприйняли автора з непідробним захватом. Вірші «поетичного вундеркінда» (так охрестили Олексу в навкололітературних колах) почали виходити в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Він зблизився з Михайлем Семенком та українськими футуристами, активно публікувався в їхньому журналі «Нова генерація». Для Влизька почався процес становлення власного світогляду та активного пошуку засобів для його висловлення. Темпераментний та енергійний характер не дозволяв хлопцеві тупцювати на місці.
Не забарилася з виходом перша збірка поета з досить неоднозначною, як для глухонімого автора, назвою “За всіх скажу” – вона побачила світ 1927 року, коли Влизькові було 19. І знову критики не поскупилися на компліменти. Наприклад, відомий у ті часи критик Ф. Якубовський серед імен Миколи Бажана, Максима Рильського, Миколи Терещенка, Євгена Плужника, Павла Филиповича згадує й ім’я молодого дебютанта, називаючи його “напрочуд яскравим, бадьорим, цілком життєвим». Визнанням автора стала й третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за цю збірку. Ба більше, за три роки книжка була перевидана тричі, а її загальний наклад досяг тридцяти трьох тисяч примірників.
Сучасники охрестили Влизька „непослідовним футуристом” – певно, не так за творчість, як за враження, що він справляв на оточуючих. Поет не цурався цього статусу, тим більше, що практикував характерні вибрики в дусі футуристів. Наприклад, він полюбляв містифікації, найвідоміша з яких стала свого часу справжньою київською сенсацією. 1927 року до декількох великих редакцій надійшла телеграма з повідомленням про те, що поет потонув у Дніпрі за невідомих обставин. Звістка справила приголомшливе враження. Впливовий тогочасний критик Володимир Коряк у одній з центральних газет надрукував некролог, у яком назвав поета „молодим Пушкіним”. Важко навіть уявити, яким шоком стала поява „воскреслого” Влизька. Виявляться, хлопцеві просто закортіло дізнатися, що сказали би про нього після смерті, чого насправді варта його збірка „За всіх скажу” – тому розіслав телеграми з повідомленням про власне потоплення. Ця тоненька книжечка з’явилася навесні 1927 р. і стала подією в молодій українській радянській поезії. Динамізм думки, вибухова енергія почуття проймають кожен її рядок; кожен вірш – мов сторінка своєрідного ліричного щоденника, з якого постає яскравий духовний автопортрет поета гранично відритої душі й щирого слова.
В його ліриці виразно помітна етична чистота, глибока духовна змістовність. Мабуть, саме такі поезії, наснажені вірою і надією, перейнятті пориванням у завтра, пишуть тільки молоді:
"Нема журби…Нема в мені печалі,
Бо серце в мене – золотий дудар,
Бо серце в мене – човник на причалі,
А сміх – пісні, а окіян – вода.
І сил моїх не зложиш на долоньці,
І повен човен мій гарячих дум,
Ой вірю я, що вигребу до сонця
І з ним піду, бадьорий, на тріумф!.."
Мабуть, найсильніший з усіх, написаних юнаком творів, його вірш „Дев’ята симфонія”, в якому він висловив свою трагічну спорідненість з Бетховеном. Вона гуртує напруженістю почуттів, енергією кожного рядка, прагненням поета обійняти любов’ю цілий світ. Перед авторовим поглядом проходить усе суще на землі: людина, звір, соціальні катаклізми, – все втягується у магнітне поле асоціацій. Поет звертає погляд у вчорашній день історії, пригадує сильних і ситих, мораль і культура яких збанкрутували, – все це згоріло в кратері людській любові й ненависті. Світ освячується новою любов’ю – без усього того, „Що берегли нащадки рахітичні Дегенератів з „голубою кров’ю”, – „З гербами пишними”, „красою дому”, Та гниллю ран під золотим плащем!”
Втішений „посмертними” відгуками, Влизько видав збірку із „заспокійливою” назвою „Живу. Працюю!”, яку критики знову зустріли схвально.
Тим часом одна за одною виходять нові збірки поета: „Рейс”, „Поїзди ідуть на Берлін”, „Моє ударне”, „Мій друг Дон Жуан”, „П’яний корабель: Морські вірші”. Під впливом подорожей у творчості поета з’являються морські мотиви, й згодом Олекса – хоча й виріс серед лісів – стає одним із найсильніших мариністів не лише сучасності, а й української літератури загалом. Зважаючи на бурхливий старт творчості, критики пророкували Влизькові блискуче майбутнє.
Однак не слід забувати, що надворі були тридцяті роки. Оптимістичний романтизм, який так потужно прозвучав у першій збірці Влизька, з часом змінився безнадією та похмурими пророцтвами. Збірка „П’яний корабель” стала останньою прижиттєвою книгою Олекси Влизька – у ній морські мотиви вже перегукуються з фатальними:
26-річний Влизько вкотре не цурався торкатися теми смерті – вже у творчості. І цього разу не помилився. У грудні 1934 року його разом із численною групою діячів української культури (Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм та іншими) заарештували за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації та розстріляли…