Богдан-Ігор Антонич (1909—1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.
На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.
У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».
Збірки «Зелена євангелія»та«Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.
«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.
Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.
Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:
В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії.
Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
Заявив про себе як поет iз оригiнальною системою образного мислення, яке заплiднювалося i надзвичайно емоцiйною вразливiстю на найтонший порух живоï природи, i глибокою мислительською працею освiченого розуму над вибудовою цiлiсноï концепцiï людини та свiту, i "оживленням" у поетичнiй уявi атавiстичних, пiдсвiдомих стихiй людського буття i мiфологiчно-фольклорних "знакiв" повноти зв'язкiв людини з природою.
У його поезiях ми щораз натрапляємо на такi автохарактеристики-перевтiлення:
"Я є рушниця, радiстю набита,
якою вистрiлю на честь життя",
"Я - закоханий в життi поганин";
"Антонич теж звiря сумне i кучеряве";
"Антонич був хрущем i жив колись на вишнях".
Антонич сповiдував iдею неподiльноï, гармонiйноï єдностi людини i природи, людини i космосу, прагнув пiзнати i вiдтворити рух незнищенноï матерiï у безконечнiй змiнностi ïï форм i виявiв, жадiбно всотував усi барви, тони i звуки довколишнього свiту. Але не тiльки взаємини людини i природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфоз та поетичних мiфiв. Антонич чутливо реагував на соцiальну дiйснiсть, на фантастичнi, з елементами сюрреалiзму образи-символи. Особливо вражаючi урбанiстичнi картини з майстерним вiдтворенням морально-психологiчноï атмосфери мiськоï ночi i затхлих закапелкiв дрiбних душ постають у збiрцi "Ротацiï".
Розглядаючи творчу бiографiю Б.-I. Антонича, ми повиннi всебiчно охоплювати полiтичну i лiтературно-мистецьку атмосферу 30-х рокiв XX столiття у Львовi. Поет багато спiлкувався з художниками, скульпторами, музикантами, Першi поетичнi спроби Богдана Антонича не вiдзначаються досконалiстю версифiкацiï. Але молодий поет, наполегливо шукає iндивiдуальнi ходи до пiзнання таïни семантичного "коду" слова та образностi. А з якою музичною енергiєю вiн творить експресiю строф, яка виразна образна структура "Поеми про вiтрини"!
Богдан-Iгор Антонич - яскрава, оригiнальна мистецька постать в украïнськiй лiтературi, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвiдчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, "обов'язково пробивається крiзь терновi хащi iдейних манiвцiв i хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника i серце його народу".
Тарас Шевченко був справжнім орієнтиром у житті Антонича, провідною зіркою, яка показує правильну дорогу, пророком, який веде за собою:
У своїх віршах Антонич часто задумується над призначенням поета в житті, над своїм місцем у світі:
"Я звичайний піїта,
кожний мене захоплює день.
Не розумію світа,
не розумію власних пісень.
Митець визнає, що людям, котрі захоплені лише фінансовим збагаченням, не потрібна література. Антонич роздумує над взаєминами людини й природи, підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти – звірі,люди – перед стихією. Поет переконаний: потрібно жити в гармонії з природою, із людьми, із собою. Адже за все зроблене прийде розплата:
Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.
Поезія Антонича – загадка. Вони химерні, дивні, розраховані на підготовленого читача. Вони вимагають уваги, фантазії, розуміння філософії 19 – 20 століть. Але наскільки багато ці вірші дарують емоцій!
І ще одна ідея, яка привертала увагу Антонича і вплинула на його творчість, - це давньоіндійська ідея про переселення душ: душа людини може перевтілюватися й народжуватися неодноразово в тілі тварини, рослини, іншої людини в залежності від попереднього життя, карми. Знаючи це, легко пояснити, чому, визначаючи своє духовне походження, поет каже:
"Антонич був хрущем i жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що ïх оспiвував Шевченко. ("Вишнi")
Його творчість – це певний синтез лемківського фольклору, релігійних та космічних мотивів, язичництва, відчутний також вплив Омара Хайяма та Волта Вітмена. Його поезія аполітична, глибока, трохи химерна. Антонич створює власний безмежний світ. Щоб його осягнути, треба зрозуміти, чим є мистецтво для самого .