Тигроло́ви»— пригодницький роман з автобіографічними елементами Івана Багряного, написаний 1944 року як «Звіролови», згодом перероблений і виданий 1946 року під назвою «Тигролови».
Проблематика твору
1) Виживання людини в умовах жорстокого терору 2) Боротьба добра і зла 3) справедливість і кара 4) Моральний вибір 5) Воля до життя і цілеспрямованості 6) Стосунки людини і природи 7) Родинні взаємини 8) Вічність вікових традицій предків 9) Кохання
Сюжет
Сюжетна канва роману побудована навколо двох постатей — Григорія Многогрішного і майора НКВС Медвина. Їх двобій — це боротьба Людини із світом пітьми і пекла. Автор, як очевидець, змальовує страшні картини знущання над людьми, приниження їх людської гідності, насильства, приреченості на забуття в пеклі концтаборів. Юнак тікає з ешелону смерті - і в сотень інших арештантів піднімається дух, з'являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця - і рятує дівчинку-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю Сірків - і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку, - і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові.Вони живуть довго та щасливо!
У романі І. Багряного "Тигролови" реалістично описано події часів сталінщини, бо самому письменникові довелося пережити і насильницьку колективізацію, і голодомор, і репресії. Письменникові поталанило - він вирвався із сталінського пекла, опинився в еміграції. І. Багряний вважав своїм обов'язком розповісти всьому світові правду про цей час.
Талановитий майстер пригодницького роману відразу захоплює нас, постійно ставлячи питання, а що далі? Композиція роману зумовлена особливостями жанру: твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючі назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи зі смертю», «Заколоті капітуляція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші. Позасюжетні елементи — пейзажі, портрети, сценічні моменти — завжди.... романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте—Аліня, описи краєвидів на Зміїній та Голубій Падях. Інтер'єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екскурси, що їх вкладено в уста різних персонажів.
Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю твору. Поїзд-дракон, якого веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає демон «Фелікс Дзержинський», який має черево, «натоптане вщерть» тисячними жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, в небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ — НКВД, уособлює загрозу знищення, яка стала реальною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами українська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б'є крильми над стіною дракона», «мелодія стає дедалі потужнішою, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свідчення нездоланності українського духу.
Сюжет розгортається з інтригуючої зав'язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в'язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Це одразу викликає в читача інтерес до майбутньої долі того сміливця.
Подальший розвиток дії складається з ряду небезпечних для Григорія ситуацій, кожна з яких — провісник головного кульмінаційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю й виснажили сили втікача. Чи витримає? А ось його накрила разом із важкою ведмежою тушею чорна ніч непритомності. Чи не назовсім? Далі Григорій зі своїм названим братом Грицьком кидає виклик долі — їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога — НКВД. Григорія помічають і переслідують, але й тут щаслива доля рятує його. Отак весь час читач перебуває в напруженні. Та найбільшої сили досягає конфлікт при майже неймовірній зустрічі Многогрішного і Медвина в тайговому безлюдді. Григорій розправляється з катом: «Тут... я тобі і рев... тут я тобі й трибунал!» Завершується роман повним тріумфом благородних ідеалів. Щаслива розв'язка теж відбувається на межі неможливого — закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості і сміливості переходить кордон і опиняється в безпечному місці. Та й початок твору - це його кульмінація: здійснює втечу арештант Григорій Многогрішний, за яким пильно слідкує сам начальник етапу, з велетенського двоокого циклопа, ешелону смерті. Доля рятує його, шість днів, долаючи нелюдськими зусиллями кілометри тайги, нарешті знаходить Григорій прихисток, душевну рівновагу, тепло у родині українців Сірків. Григорій захоплений красою далекосхідної природи, яку з майстерністю витонченого художника, малює автор. Григорій кинув виклик природній стихії, прагнучи зберегти себе, свою людську гідність, яку хотіли розтоптати новітні кати: "Фантастична, дивовижна панорама. Могутня у своїй красі й... страшна. Його ніколи не перейти і не подужати, не випливти з цього жахливого океану." Такі думки підбурили все ж Григорія йти, шукати житло - і він його знайшов. Життєві колізії людей переплітаються із рослинним і тваринним світом: зацькований ізюбр, горда, витривала тварина, навіть у передсмертній агонії має вигляд непереможний. Але найзмістовнішим у романі є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як і назва твору. На перших сторінках з'являється згадка про нього як "найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар" тайги, її символ. "Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією" захоплює легковажних шукачів пригод, що знаходяться у цьому найкомфортабільнішому експресі. Але ж цим же експресом, але на інше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. Характеризуючи цю людину, ІванБагряний застерігає, що він, Медвин, страшний настільки, що і у тигрів би "стало волосся дуба". Автор боляче вражений: в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Автор поглиблює цю думку розповіддю Сірків як "хохли тигрів живцем ловлять". Нас, читачів, цікавить питання, що змусило українців, споконвіку хліборобів, оселитися на Далекому Сході? Втеча-порятунок. У тайзі для людини-втікача небезпека від людей найменша, поки там не з'явився майор-людолов. Медвин - це символ системи, що несе зло, порушує споконвічні моральні закони тайги, руйнує усталені норми людського співіснування. Та справедлива куля Григорія вкорочує життя енкаведистові-людолову, цей його вчинок - розплата за несправедливе ув'язнення як "страшного державного злочинця". Григорій не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши у сім'ю Сірків, яка прийняла його як рідного сина, юнак, коли отямився від марення, з усією прямотою говорить "...що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина". Головний герой твору Григорій Многогрішний - сильна і мужня особистість, життєве кредо якої - "Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи". Його втеча - це виклик усій системі, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фізично раба. Письменник послідовно стверджує думку, що за будь-яких обставин людина повинна залишатись людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.
Як і Григорій, Сірки - гордого, козацького роду, працьовиті, витривалі, сміливі, чесні. Їхня любов до Вітчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серці. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур'я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливішу. Але сум за рідним краєм не покидав переселенців. Синьоволошкову, дзвінкоголосу, чебрецеву навіки зберегли вони у своєму серці. Тому і традиції, і звичаї, і обряди, і пісні рідного краю зберегли українці. Для них любити Україну, землю своїх батьків, - як дихати, а дихати має право кожна людина. А тому Сірко говорить хворому Григорієві: "Ти тут вдома. Зрозумів?"
Але ж сталінська система поставила собі за мету знищити людське в людині, посягнула на найсвятіше - на її життя . Два полярні експреси нестримно наближаються один до одного. В одному - смертники, сотні невинно засуджених людей. А у іншому - їде "цвіт робітничо -селянської імперії". Вони однаково сприймають тигрів, омулів, женьшень, і сірі шеренги каторжників. Та ось перед нами з'являється ще один експрес, який "возіт дрова і лєс". Цей ешелон, з гіркою іронією зауважує автор, є втіленням "заключітельной фази построєнія соціалізма в адной стране". Обмануті контрактовики й завербовані, розкурку лені й "шкідники" - кожен тліє серцем за свою гірку долю: "Уся! Уся Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі! Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.." На зупинці цей ешелон зустрічається ще з двома етапами - божевільний час переселення.
Проте "сміливі завжди мають щастя", як Григорій Многогрішний, що не скорився жахливим обставинам, а "стрибнув у певну смерть, але не здався".
Саме з цим героєм І. Багряний пов'язує свої погляди на майбутнє України. Україна повинна стати вільною, незалежною державою, повинна відродитися до нового життя - так думав письменник, коли писав роман. І його надії, мрії здійснюються зараз.
Сад Гетсиманський»— роман українського письменника Івана Багряного, який було написано у 1948-1950 роки.
Проблематика твору
Роман "Сад Гетсиманський" є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих.
Сюжет
У романі «Сад гетсиманський» письменник кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно підтримує свого наймолодшого сина лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, де він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі кола пекла: тортури, нічні допити, образи, знущання, провокації... Та славний ковальський рід
Чумаків — чотирьох братів і сестри Галі — не скорився, не зламався під жорстоким тиском катувань, провокацій, інсинуацій, підлот, брехні...Брати вистояли. Вистояла і Галя, але не витримала знущань її психіка.Усіх їх прирекли до розстрілу, але розстріл замінили двадцятилітньою каторгою...Волів, щоб світ знав і цих державних тигроловів і щоб їхні жертви не пропали безвісти,безіменні, намагався детально виписати, іноді й на шкоду художності,страшний щоденний побут безневинних грішників цього пекла на землі.Авторська уява тут була недоцільна,творяща емоційна сваволя його образного мислення згасла перед глухою пітьмою сталінського тюремного пекла, в якому методично перетворювали людину на безлику, пасивну, гидотно покірну істоту.Тема викриття сталінізму логічно продовжується і в романі "Сад Гетсиманський". До певної міри цей твір, як і "Тигролови", є автобіографічним. У ньому подано детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Зіставляючи певні факти з біографії Івана Багряного і головного героя роману, ви можете побачити, що в їх долях є, звичайно, багато спільного. Однак помилково було б ототожнювати Андрія Чумака з автором, так само, як помилково було б ототожнювати з автором головного героя "Тигроловів" — Григорія Многогрішного. Гадаємо, що в даному випадку власна "тюремна практика" заставляє художника мимоволі переходити на стиль мемуарний, а то й документальний. Це й дає підставу говорити про автобіографічність як "Тигроловів", так і "Саду Гетсимансь-копу".
Роман "Сад Гетсиманський" є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. Чому "Сад Гетсиманський"? І знаходимо відповідь у тому, що автор використовує біблійний матеріал - і заголовок, і епіграф, і згадування Каїна та Авеля, і використання євангельських цитат. Відомо, що за біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив, передавши охороні, Іуда Іскаріот. У часи жахливих сталінських репресій у "сад Гетсиманський" перетворилася уся країна, у якій панували продажність, відступництво, зрадництво загальнолюдських ідеалів і цінностей. Іуда ніби вселився у душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто залишився вірним своїй життєвій позиції, чекала гірка доля Ісуса Христа - бути розп'ятим і тілом, і душею.
Одвічну проблему боротьби добра і зла автор вирішує у романі через гірку долю Андрія Чумака, що намагається пройти через усі тортури в'язниці й лишитись людиною. Він дивується, як-то ця в'язниця змогла зібрати у своїх камерах 340 чоловік з вищою освітою, людей різних національностей, не контрреволюціонерів, а тих, хто вірив у соціалістичні ідеали. І партійні діячі, і слідчі, професор марксизму-ленінізму, навіть той інженер, що проектував цю тюрму. Жах! Жах і здивування, як же таке могло трапитись? І розпочинається боротьба двох таборів - в'язнів і слідчих. Одним із найжорстокіших слідчих є українець "козацького славного роду" Донець. А за маскою співчутливості наглядача Мельника приховується кат, який після розстрілу добиває ломиком ще живих жертв. А особливо огидною з'являється перед нами енкаведистка майор Нечаєва, яка з люттю, з ненавистю, з презирством дивиться на юнака.
Перед смертю старий Чумак хотів сказати синам останні напутні слова, дати свій духовний заповіт, який, на його думку, зміцнюватиме їхні сили, допомагатиме витримати у складному житті іспит на людяність. До батьківської хати злітаються сини-соколи: командир стрілецької дивізії Микола, моряк—чорноморець Михайло, військовий пілот і командир Сергій та наймолодший, інженер і арештант, Андрій. Сповнені журбою, бо не застали батька живим, і радістю зустрічі через багато років брати не встигли й розглянути один одного, як у хаті з'явились енкаведисти і заарештували Андрія. З цього моменту й розпочалися для братів "Дантові кола" знушань, образ і провокацій. Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів не вигадані. Автор, як він сам говорив, зберіг їх для того, щоб нащадки знали катів народу, а жертви не залишилися безіменними.
Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють світ, в якому "людина є пшик" і де "людей вистачить", скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система — минуща. Андрій і його слідчі, мов Христос і Понтій Пілат, проходять перед грядущими віками, перед нами і перед нашими дітьми, і далі-Слідчі Фрей, Сергеев, Донець — породження невмолимого механізму сталінської репресивної машини. У кожного з них свої методи і стиль роботи, своя знівеч єна доля і душа, але спільний на всіх страх і приреченість, приховані жорстокістю і цинізмом.
Андрій же, як і його брати та друзі з ув'язнених, — натура духовно цілісна. Він не жертвує собою чи будь-ким в ім'я ідеї, вігі живе в ім'я того, у що вірить. Як і для більшості однока-мерників, для Чумака головне — не втратити в собі Людину серед цього ґвалту, не стати "пшиком", не визнати себе винуватим без вини.
Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьох синів і зовсім юну сестру їх Галю засуджено до розстрілу. Ніхто з них не просив помилування, бо не визнавав "пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою", як і "соціалізму, будованого тюрмою і кулею". Заміна розстрілу двадцятирічною каторгою мало що змінила в їхньому сплюндрованому житті. Але віриться, що і через ці довгі роки вони пройдуть без злості і ненависті, винесуть все, що приготувала їм доля, залишаться справжніми патріотами України.
Згодом у романі "Сад Гетсиманський" (1950), який Володимир Винниченко назвав "великим, вопіющим і страшним документом", письменник наголосить: "Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот."
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".
Іван Багряний на доказ правомірності "першої тези" знову кидає людину у вогненну пащу диявола, "обираючи" для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Ан дрія Чумака. Розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби духовно підтримує і "супроводжує" свого наймолодшого — Андрія — лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі Дантові кола тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій кривавої єжовської епохи. І знову, як за Григорієм Многогрішним, так і за Андрієм Чумаком, вивищується постать їхнього творця, який наділив своїх героїв власними переживаннями,' а головне — спогадами, враженнями. "Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком кількох змінених), — є правдиві", — зазначив Іван Багряний на передтитульній сторінці "Саду Гетсиманського". Волів, щоб світ знав і цих державних тигроловів і щоб їхні жертви не пропали безвісти, безіменні, намагався детально виписати, іноді й на шкоду художності, страшний щоденний побут безневинних грішників цього пекла на землі. Авторська уява тут була недоцільна, творяща емоційна сваволя його образного мислення згасла перед глухою пітьмою сталінського тюремного пекла, в якому методично перетворювали людину на безлику, пасивну, гидотно покірну істоту.
Цей роман — високий злет талановитого художника в ім'я ідейно-мистецького утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є органічними, природними як саме життя, як дихання, як потреба діяти, боротися, перемагати. І брати Чумаки — Андрій, Микола, Михайло, Серьога — перемогли. Вони живі, і вони йдуть. "Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть".