Народився 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Волині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п'ятьох дітей у родині вижив тільки він.
Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Кременецька гімназія ім. І. Стешенка, яку не скінчив через мобілізацію до війська. Служив у Західній Польщі, але скоро дезертирував до Німеччини.
З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одночасно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно-науковий вісник" (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехо-Словаччини, навчається в найпрестижнішому для української еміграції вищому навчальному закладі Європи — Українському вільному університеті у Празі.
Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», „Кулак”, «Марія», збірка новел «Віднайдений рай».
Очолив українську газету «Волинь» у Рівному. Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максимально своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, заборонені радянською владою. Спочатку фашисти особливої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редактора «Так було—так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув'язнення тривало місяць—якось викрутився. Виїхав до Німеччини. Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. Про все це він згодом напише в мемуарах «П'ять по дванадцятій».
1945 рік. Улас Самчук входить до ініціативної групи зі створення МУРу, стає першим його головою. Це було об'єднання українських письменників за кордоном, які займали антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі.
У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку. Щоправда, організаційним питанням Улас Самчук приділяв уваги менше, аніж найголовнішому —художній творчості.
У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повісті, мемуари.
Трагедія голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні стала тематичною основою його роману «Марія» (1933). "Марія" У. Самчука - перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року. Український письменник-емігрант Улас Самчук 1933 року написав роман-хроніку, роман-спалах "Марія". Сильнішого твору про голодомор в Україні нема й досі. Автор зумів торкнутися в романі таких важливих проблем, як проблеми батьків і дітей, любові і сімейного щастя, моралі і достатку, духовності та національної свідомості.Трагедія однієї селянської родини як частки трагедії всієї української нації
Роман Уласа Самчука «Марія» має підзаголовок «Хроніка одного життя». По-перше, твір має певну схожість з «Житіями святих». У таких творах оповідається про увесь життєвий шлях святого, так і в романі автор зображує все життя Марії, від народження до смерті. Композиційно роман складається з трьох частин: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». Через смерть батька та хворобу і смерть матері Марія мусила сама себе годувати вже з дев'ятирічного віку. Описуючи працю Марії, Улас Самчук підкреслює, що дівчина була роботяща, мала шанобливе ставлення до землі та до людей. Марія закохується у Корнія, але змушена пов'язати своє життя з Гнатом. Смерть первістка Романа та повернення Корнія підкосили духовну міць жінки, вона кидає Гната, переїздить до Корнія, згодом їхнє сімейне життя складається й у них народжується троє синів та дівчинка Надія. Але Голодомор руйнує все...
Роман «Марія» є не просто хронікою одного життя, він є хронікою життя цілого покоління українців, яким не пощастило жити у складні історичні часи. Руйнування народних основ життя, заміна народної моралі класовою входять, руйнівною силою і в життя Марії, і в життя кожної родини. Боляче читати, як руйнуються церкви в українських селах, як матроси дозволяють собі запалити цигарку та вилаятись у Божому храмі під час служби. Така вседозволеність для одних і заборона елементарних речей, як-то праця на власній землі, вільне духовне життя для інших вносить безлад і розкол у все, що відбувається. Сини Марії є певними типами людей. Максим зраджує насамперед сам себе: він зрікається своєї родини, батьків і свого коріння, стаючи втіленням «ідеології» без душі, без людського обличчя. Не лише у публіцистиці, а й у романі Улас Самчук гостро ставить проблему відсутності національної самосвідомості, яка призводить до руйнації людини: «Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину, за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати. Лаврін же домагався абсолютної самостійності України». Але за часів Голодомору навіть національна самосвідомість не могла допомогти вижити, бо в людей було відібрано не тільки їжу духовну, а й елементарну їжу фізичну — хліб. Страшна трагедія приходить у хати багатьох селян, зрештою, Марія залишається помирати сама.
Найстрашніше, що до смерті Марію і мільйони українців призводить не якась хвороба, не природне лихо, не власні помилки, а насильницьки, штучно створений голод. Фактично, це можна назвати вбивством....
Улас Самчук пише, що Марія прожила на землі 26 258 днів. Звідки і навіщо така точність? Я думаю, це для того, щоб підкреслити, що кожен день людського життя є цінним, що Марія не втрачала часу, хоча й припускалася помилок і не була безгрішною. Роман вчить нас не забувати свого минулого, аби не припуститися тих самих помилок, цінувати кожен день свого життя, а якщо й помилятися, то не зі злого умислу, без бажання вчинити зло, а лише через прагнення знайти правду, правильний шлях, сенс людського буття.
Роман-хроніка "Марія" У. Самчука - художній свідок історії нашої держави. Роман "Марія" має конкретну присвяту: "Матерям, які загинули голодною смертю на Україні в роки 1932-1933". Твір дає змогу подивитися на історичну добу очима її сучасників, він є першим пам'ятником жертвам голодомору.
Одним з визначних досягнень української літератури стала тетралогія У. Самчука «Волинь» (1928 — 1937) — розлоге епічне полотно, яке зображує буття українського селянина в добу воєн та революцій. Головний персонаж твору, Володька Добенко, через усі життєві катаклізми проносить віру в незнищенність народу. Героїчна історія Закарпатської України відображена в патріотичному романі «Гори говорять» (1936). У роки німецької окупації письменник продовжує культурно-просвітницьку роботу на посаді редактора газети «Волинь». Проте вже 1943p. він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання. В післявоєнний час письменник переїздить до Канади, де публікує перший том трилогії «Ост» — «Морозів хутір» (1948) (другий роман — «Темнота» побачив світ 1957 року, третій «Втеча від себе» — 1982р.). У. Самчук відомий також як автор спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не горить вогонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979).
«Волинь» - твір значною мірою автобіографічний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в біографіях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужині, прозаїк надзвичайно болісно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рідним краєм, батьківським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом і бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епічний широко розгорнутий роман про людей, між яких він виріс, яких знав і любив, без яких його існування не мало сенсу.
Прагнув створити широке епічне полотно про життя волинського селянства першої третини XX століття. Ми зустрічаємося у романі із селянами-хліборобами різного достатку, поміщиками, священиками, панськими прикажчиками, урядовцями, солдатами Першої світової війни, революційними матросами. Вони - люди різного віку, різних уподобань, різних політичних поглядів, вони - народ.
Трилогія «Волинь» охоплює історію українського роду Довбенків, які міцно, серцем приросли до наймальовничішого куточка України, їм визначено долею жити у час великих соціальних зрушень, боротися за збереження своєї сім'ї, свого добробуту, коріння, любові до землі. Матвій та Володько Довбенки - носії поглядів селян на світ, нового та старого. Матвій не мислить себе без праці на землі, яка дає йому фізичні сили і духовну міць, та Володько зачарований красою Волині, загадковістю її природи, хай важкою, але життєдійною силою селянської праці, вбирає, як губка, події навколишнього життя і покидає рідну домівку, щоб здобути знання і ними бути корисним рідному краю. Самчук поселив родину Довбенків на хутір, розповідає про їхнє родинне життя, в якому панує мир, спокій, злагода. У коленого своя робота: батько корчує пні за лісом на вирубі, «щоб просо вродило, а після пшениця»; мати пішла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи років немає, доглядає найменшого Хведота. Чіткий розподіл обов'язків, кожен знає своє місце. Та життя іде й історичні буревії вносять свої корективи у родинне життя. Батько Матвій - надійна людина, господар на своїй землі, витримав на своїх плечах усі злигодні та лишається людиною з чистою совістю, бо завжди керувався істинними ідеалами добра. Діти підростають, Василь та Хведот цікавляться, як і батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красі волинської природи, «більше цікавлять книжки та малюнки, та спів, та музика, та школа, та міста, та краї далекі, всілякі розповіді про страшне, про незбагнуте та про «Боже». Сидячи на березі річки, дивлячись як несе вона свої води у безвість, багато різних питань у Володька народжуються. І саме в цей момент він уперше відчуває і плинність часу, і безкінечність та красу світу, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело річки, якою так цікавиться Володько, знаходиться в Дермані, «звідки три роки тому вибрався Матвій», - це батьківщина Уласа Самчука. Символічно, що й погляд Володька спрямований на схід - там сходить сонце, туди тече річка. Зі сходом ототожнюються у нього вимріяна справжня Україна, з Дніпром, з Січчю, з козаками, з соняшниками... Та зась! Чомусь вимріяний схід у Самчукового Володька постійно стикається із в'язницями (адже так було і у житті самого автора). Сучасний його світ, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод... Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов'язане тільки із заходом, конкретніше з Європою. Автор на власні очі бачив разючий контраст між Заходом і Україною, яка внаслідок своєї недоформованості все ще лишалась на узбіччі світової історії і «всі, кому лиш заманеться, зобижають її». Тому Володько і вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенківськи, як істинний «продовжувач батьківської справи, носій його сутності в нових історичних умовах» Володько не може змиритися з байдужістю народу до своєї власної долі, з відсутністю у народу почуття самоповаги. Як і сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цілого народу те, що українці - це тільки селянська нація. Ні! Заперечує автор. А тому Володько у романі з'являється ще і як людина, збагачена мудрістю народів усього світу. І уже людей, своїх односельців, він сприймає не лише як темних знедолених мужиків, а як нащадків того народу, перед військом якого свого часу відчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королівські династії, який давав таких політиків, про яких писали найкращі письменники світу, будував такі замки і храми, красі й величі яких ще довго дивуватимуться люди. Піти, щоб повернутись... У цих словах втілено найзаповітнішу мрію Уласа Самчука. Хоча б ногою ступити на рідну землю. Авторові високохудожніх творі не вдалося, зате його творам, його літературним героям відведено довге життя серед вдячних українців.
Помер Улас Самчук 9 липня 1987р. в Канаді.