В середині XIX ст. в Києві склалась релігійно-філософська школа, представники якої відіграли істотну роль в історії української культури. Центром школи стає Київська духовна академія. Згодом другим осередком розробки філософських ідей в дусі релігійної школи стає Київський університет. Особливо сприятливі умови для розвитку філософії в Київській духовній академії склались за часів ректорства з 1830 по 1840 р., професора і проповідника Інокентія (Івана Борисова). Він створив передумови для зростання плеяди філософів, що становили основу Київської релігійно-філософської школи: В.Карпова Новицького, Михневича, Авсенєва, Гогоцького, П.Юркевича.
Кожного з представників школи при всьому розмаїтті поглядів об’єднує спільність в історико-філософському спрямуванні, з огляду на яке здійснювався синтез ідей найзначніших представників світової філософської думки. Київські філософи здійснюють спробу синтезувати ідеї німецької філософії, насамперед, Шеллінга, Гегеля, через взаємодію з вітчизняною духовною традицією. Цим зумовлюється широке звернення до ідей східної патристики, особлива популярність філософії Платона. Центральною проблемою для представників Київської релігійно-філософської школи постає проблема співвідношення віри і знання, з огляду на яку розв’язується питання про місце і роль філософії у духовному житті. Прагнучи до синтезу ідей просвітництва і романтизму, київські філософи акцентують увагу на значенні почуттів, людських переживань у духовній діяльності людини.
Українська духовно-академічна філософія XIX ст. як культурно-історичне явище мала і свої, тільки їй притаманні, риси, а саме вона базувалась на християнському неоплатонізмі. Наступною характерною рисою українського духовно-академічного філософствування було ґрунтовне вивчення святоотчих вчень, тобто загалом зацікавлене ставлення до патристики. І останньою характерною рисою української духовно-академічної філософії було її безустанне тяжіння до західноєвропейської філософії, а саме до німецької класики.
Одним з визначних представників київської філософсько-релігійної школи був Памфіл Данилович Юркевич. Він народився на Полтавщині, закінчив Київську духовну академію, працював викладачем, магістром, професором. Пізніше, у 1861 р. запрошений завідувати кафедрою філософії Московського університету. Читав курси філософії, історії філософії. Основні твори: «Ідея», «З наук про людський дух», «Серце і його значення в духовному житті людини», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін. Зміст «філософії серця» знайшов відображення у багатьох творах.
. Через всю його творчість наскрізне проводиться думка, що істинну природу людини, її духовність, моральність можна осягнути через більш досконалі, вищі форми пізнання, ніж раціональність. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Тому філософія, яка ставить собі за мету прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, спрямована до серця як втілення вічного й Божественного в людині
Однак Юркевич не відкидає чи ігнорує значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для життєдіяльності людини й суспільства.
Юркевич розуміє реальність, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».
Отож, підсумовуючи, зазначимо, що у світогляді Юркевича, в його «філософії серця» виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.
36. Розвиток академічної філософії кінця XIX — поч. XX ст. в Україні.