Економічні закони — суттєві, стійкі причинно-наслідкові зв'язки яку середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, які класифікуються на загальні, специфічні та особливі.
За своєю сутністю економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Виявляючись через практичну діяльність людей, вони зумовлюються політичними, ідеологічними та іншими чинниками, які нерідко протидіють природно-історичному розвитку суспільного виробництва. Внаслідок цього економічні закони виявляються не так явно, не так безумовно, як закони природи. У природі існує прямий зв'язок: закон — дія сил природи. У суспільному житті цей зв'язок складніший і опосередковується економічними інтересами: закон — інтереси — дії людей. Тому економічні закони виступають як панівні тенденції економічного розвитку суспільства і, на відміну від законів природи, мають історичний, тобто тимчасовий, минущий характер. Залежно від способів їх утілення вирізняють механізм дії економічних законів та механізм їх свідомого використання. Механізм дії економічних законів — сукупність об'єктивних, тобто незалежних від волі й свідомості людей, зв'язків (залежностей між явищами, формами економічного життя у саморозвитку й саморусі, які визначають соціальні закономірності розвитку всієї економічної системи. Характер (відповідно і механізм) дії економічних законів може бути або стихійним, або планомірним.
Стихійність — одна з форм взаємодії між об'єктивними закономірностями суспільного розвитку і свідомою цілеспрямованою діяльністю людей. На ранніх етапах розвитку суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу, тобто діють як стихійна, непізнана сила. Кінцевий суспільний результат у таких умовах нерідко виявляється протилежним тій меті, яку ставили перед собою люди.
На сучасному етапі стихійна дія економічних законів через зміну умов їх розвитку (свідоме вдосконалення прав власності, цілеспрямоване управління економічними процесами, пізнання змісту економічних законів тощо) доповнюється елементами свідомого використання і застосування з метою оптимізації певних аспектів економічного розвитку. Стихійний розвиток загалом поступається місцем свідомому управлінню економічними процесами, а господарська практика, яка спирається на знання сутності та властивостей економічних законів, формує планомірну дію останніх.
Господарська практика — виробнича діяльність людей, спрямована на опанування і перетворення об'єктивної економічної дійсності, всезагальна матеріальна основа розвитку людського суспільства.
У свою структуру господарська практика включає: потребу, мету, мотив, цілеспрямовану діяльність, предмет, засоби і результат. Механізм використання економічних законів — система дій суспільства, спрямована на найповніше використання об'єктивних економічних форм і зв'язків, що утворюють механізм дії економічних законів, та на досягнення високої ефективності суспільного виробництва. Цей механізм передбачає передусім наукове пізнання економічних законів. Воно може бути більш або менш глибоким, теоретичним або емпіричним, але в будь-якому разі пізнання законів — вихідний пункт і необхідна умова їх свідомого й ефективного використання.
Наступна ланка в механізмі свідомого використання економічних законів передбачає чітку, науково обґрунтовану програму дій, постановку конкретних реалістичних завдань та цілей, що базуються на вимогах економічних законів. Якщо управління економікою, планування її розвитку не рахується з вимогами об'єктивних економічних законів, то це неминуче веде до виникнення елементів стихійності, що, як правило, має своїм наслідком великі збитки. Свідоме використання економічних законів передбачає саму суспільну дію. Саме у процесі господарювання, через структуру, форми та інструменти господарського механізму відбувається погодження практичних дій з глибинними, суттєвими зв'язками в системі виробничих відносин, з економічними законами суспільства. Механізм використання економічних законів невіддільний від поняття «економічна політика». Вона є найбільш загальною формою використання економічних законів на практиці в інтересах розвитку суспільства.
Економічна політика — концентрована, науково обґрунтована діяльність держави у головній сфері суспільного життя — економіці, спрямована на досягнення певних цілей через здійснення відповідних заходів. Цілі екномічної політики: економічне зростання; повна зайнятість; економічна ефективність – отримання максимального результату при мінімальних затратах; стабільний рівень цін; економічна свобода; справедливий розподіл доходів; охорона довкілля; соціальне забезпечення; зовнішньоторгівельний баланс – оптимальне співвідношення експорту та імпорту.
Органічною складовою економічної політики держави є стратегія і тактика Й реалізації. Напрями, форми і методи тактичних маневрів підпорядковуються стратегічному курсу економічної політики. Кінцеве призначення економічної політики держави — сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати кризовим явищам, підтримувати господарський порядок, тобто свідомо організовану щоденну виробничу діяльність людей.
Виробничі відносини взаємодіють не лише з продуктивними силами. Вони одночасно є базисом, основою політичних, правових, ідеологічних, національних, сімейних та інших суспільних відносин й інструментів, які утворюють надбудову суспільства. Політика, право, мораль та інші елементи надбудови відіграють активну роль, чинять зворотний вплив на виробничі відносини, що їх породили, а через них — на продуктивні сили суспільства.
Спосіб виробництва в єдності з надбудовою, зі всіма властивими йому формами життєдіяльності людей утворює суспільно-економічну формацію. В науці побутують різні підходи до періодизації історії людства. Один з них — формаційний, найпомітнішим представником якого був Карл Маркс (1818—1883) німецький філософ і економіст. За цим підходом визначальними у періодизації розвитку суспільства є особливості суспільних способів виробництва, відповідно виділяють п'ять суспільних способів виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний.
Формаційній концепції розвитку історії людства опонує цивілізаційна концепція. її представники стверджують, що вихідними для дослідження ступенів розвитку суспільства, його цивілізації є зумовлені людським життям потреби, діяльність людей і цінності, які ними створюються. Теорія цивілізацій, загалом не заперечуючи теорії формацій, зосереджує увагу на матеріальних і духовних набутках людства, на неперервності історичного процесу.