Основи ринкової економіки

Основи ринкової економіки

Винекнення економічної науки та її місце у системі наук про суспільство.

Як наука, тобто як система знань про економічні процеси, економічна теорія виникла набагато пізніше - у ХУІІ-ХУШ ст., коли почав зароджуватись… У середині XVIII ст. на зміну меркантилістам прийшли фізіократи. Засновником… Дійсно науковий характер економічна теорія отримала у працях представників класичної школи політичної економії -…

Основні етапи розвитку економічної теорії

Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був пере­важаючою формою… Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіта­лістичного… Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього…

Предмет основ ринокової економіки (економічної теорії) та еволюція його визначення різними науковими школами.

У процесі постійного економічного розвитку, переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої поняття "економіка" збагачувалось,… Розвиток і збагачення цього поняття відбувалися шляхом творення нових… Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження:…

Методи і функції економічної теорії

Економічній теорії, як і будь-якій науці, властива теоретико-пізнавальна функція. Вона пояснює закономірності, процеси і явища економічного життя… Багатовимірність економічних явищ і процесів вимагає адекватних методів їх… Оволодінню науковим економічним мисленням сприяє засвоєння не тільки загальнонаукових, а й спеціальних методів, за…

Економічні закони: суть, об’єктивний характер, проблема пізнання та використання. Економічні і правові закони.

Економічні закони – це насамперед закони еволюції виробничих відносин (або відносин економічної власності) у їх взаємозв'язку з розвитком… Розрізняють: всезагальні економічні закони, тобто закони, які властиві… закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості (Зако́н ва́ртості — загальний…

Економічна теорія і господарська практика. Економіка і політика.

 

Внесок українських мислителів до розвитку економічної теорії

Розвиток радянської економічної науки в 30 - 90-ті рр. ХХ ст.

На рівні теоритичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формування гальмівних факторів соціально-економічного розвитку,… З'являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та… Особливо гострою була проблема заробітної плати. Її розв'язання зв'язувалось із вирішенням питання про характер…

Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період

У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери… Ще напередодні жовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи… План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включав розробки українських…

Внесок українських економістів у розвиток політичної економії.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти україни на чолі з О. Ліберманом. У статті „План, прибуток і премія”(1962) Ліберманчітко… Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених-економістів І.… Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів…

Основні проблеми організації економічного життя суспільства. Ресурси і чинники виробництва

Хоча потреби безпосередньо задовольняються як створеними людиною, так і подарованими природою благами, проте можливості для постійного задоволення… *природні - потенційно придатні для застосування в виробництві природні с та… Значимість окремих видів ресурсів змінювалась у залежності від переходу доіндустріальної до індустріальної, а від неї…

Табл. 1. Альтернативні можливості виробництва

Альтернативні можливості	Масло (тисячі)	Гармати (тисячі)
А
B
C
D
E

B

Таблиця показує шість потенційних пар продуктів, що можуть виробитися за даних ресурсів. Країна може вибрати одну з шести можливих комбінацій. Наочно ці варіанти виробництва можна показати за допомогою графіка КВМ, де на горизонтальній осі відкладена кількість масла, а на вертикальній - кількість гармат, як це показано на рис. 1.

Рис. 1. Крива виробничих можливостей

Кожна нанесена точка є точним графічним виразом кількісних комбінацій гармат і масла. З двох наборів даних один дає можливе виробництво масла, а інший - можливий випуск гармат. Кожен рівень виробництва масла порівнюється з певною кількістю гармат, які можуть вироблятися за той самий час. Ви можете побачити, що коли кількість виробленого масла зростає, випуск гармат падає. Отже, якщо економіка виробляє 0 одиницю масла, то вона може випустити максимально 10 одиниць гармат. Проте, коли виробництво масла становить 2 одиниці, то можна виробити тільки 7 одиниць гармат.

W – ресурси використовуються неповністю, точка за графіком – Y, недостача ресурсів, вона може бути доступна лише за умови розвитку технології, залучення додаткових ресурсів. Тобто зрушення графіку зумовлюється залученням додаткових ресурсів.
Одну з рис ефективності економіки можна проілюструвати за допомогою кривої виробничих можливостей: перебування на КВМ означає, що збільшення виробництва одного товару неминуче вимагає пожертвування іншими. Коли ми виробляємо більше гармат, то ними заміщуємо масло. Заміщення є законом економіки повної зайнятості.
Отже, КВМ свідчить, що економіка завжди альтернативна, тобто вона має вибирати між виробництвом різних товарів шляхом перерозподілу ресурсів. Із точок, розташованих на цій кривій, що показують різні можливі поєднання випуску альтернативних товарів, ми маємо вибрати найбажанішу для нас у даний час.

Будь-яка точка не на КВМ, а всередині графіка (точка К) свідчить, що ресурси використовуються не повністю і у суспільства є можливість нарощувати водночас виробництво декількох товарів. Навіть випадкові спостерігачі погодяться, що наше суспільство має невикористані ресурси у вигляді незайнятих робітників, невикористаних земель і завмерлих фабрик.
Таким чином, КВМ - графік, що характеризує набір товарів, які можуть бути вироблені економікою за умови повного використання всіх наявних ресурсів. Для більшої наочності цей набір зменшується до двох товарів, один з яких відкладається по горизонтальній, а інший - по вертикальній осі. Точка на кривій показуватиме співвідношення між виробництвом цих двох товарів. КВМ може бути використана не лише для аналізу наявного виробництва, але й для аналізу економічного прогнозування. Якщо точка (Х) наших економічних сподівань знаходиться за межею кривої, це означає, що має місце нереалістичне прогнозування та планування. Такі прогнози не є безневинною справою, як правило, вони обертаються для суспільства марнотратством (підготовчі витрати для робіт, на які не вистачить ресурсів, незавершене будівництво тощо).
У наведеному прикладі КВМ показує такий рівень використання виробничих ресурсів, коли існує повна зайнятість і повний обсяг виробництва.
Однак ця крива може пересуватися (зміщуватися) як ліворуч, так і праворуч.
Зміцнення КВК праворуч означає, що в суспільстві досягнуто економічне зростання за рахунок збільшення та підвищення якості ресурсів, створення нових технологій, участі у міжнародній спеціалізації та розвитку зовнішньої торгівлі.
Зміщення КВМ ліворуч означає, що технологічна база в суспільства застаріла; внаслідок політичних та економічних причин використання наявних ресурсів неповне, має місце економічна деградація, скорочення кількості працездатних громадян. До того ж, скорочення виробничих можливостей суспільства пов'язане зі зменшенням кількості ресурсів як внаслідок руйнування господарських зв'язків між країнами, так і через виведення земель та інших природних ресурсів з господарського обігу (як це сталось, наприклад, внаслідок аварії на ЧАЕС в Україні та Білорусії).

Система потреб. Економічний закон зростання потреб.

Інтерес Потреба Стимул Діяльність

Зміст і види економічних інтересів. Взаємодія потреб та інтересів.

Стан почуття недостачі характерно для будь-якої людини. Спочатку цей стан носить розпливчастий характер, точно неясний причина такого стану, але на наступному етапі воно конкретизується, і стає ясно які саме товари або послуги необхідні. Таке почуття залежить від внутрішнього світу конкретної особистості. В останній входять смакові переваги, виховання, національні, історичні передумови, географічні умови.
Потреби – це потреба в якому-небудь благу, що має корисність для конкретної людини. У такому широкому значенні потреби є предметом дослідження не тільки суспільних, але і природничих наук, зокрема біології, психології, медицини.
Біологія, наприклад, вивчає аспект потреб, зв'язаний з обміном речовин у живому організмі і підтримкою його життєдіяльності.
Психологія розглядає потреби як особливий психічний стан індивіда, що відчувається їм незадоволеність, що відбиває на психіці людини як результат невідповідності між внутрішніми і зовнішніми умовами діяльності.
Суспільні науки вивчають соціально-економічний аспект потреб.
Економічна теорія розглядає економічні потреби як ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. "Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)..." - зазначав Ф. Енгельс.
Для того, щоб полегшити вивчення цієї економічної категорії, були розроблені різноманітні методи класифікації. Насамперед економічні потреби класифікують за суб'єктами та об'єктами.
За суб'єктами потреби поділяють на:
1. Індивідуальні.
2. Колективні
3. Суспільні.
До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг.
Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці.
Суспільні потреби - це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;
Крім того, за суб'єктами потреби можна розподілити на потреби відносно особливих суб'єктів економіки:
1. Потреби домогосподарств
2. Потреби підприємств
3. Потреби держави.
Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах.
Підприємці потребують підвищення конкурентноздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків.
До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін.
За об'єктами потреби класифікують на:
1. Породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі)
2. Породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби - в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.).
Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв'язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб.
Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам суспільства - потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на
1. Економічні потреби.
2. Соціальні потреби
Крім того, проблеми класифікують на матеріальні потреби (потреби в матеріальних благах та послугах) і духовні (потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі); першочергові потреби (ті, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров'я), та непершочергові (потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти), та ступенем реалізації потреби - на абсолютні, дійсні і платоспроможні. Широкого вжитку отримала класифікація відомого економіста А. Маслоу, який запропонував ієрархію потреб відповідно до їх вагомості, що отримала назву „піраміди Маслоу”.
Поняття «формування потреб» населення в теорії і практиці розглядається в двох аспектах: по-перше, як об'єктивний процес їхнього розвитку, по-друге, як визначений вид діяльності суспільства і держави.
У першому значенні воно характеризує об'єктивний процес руху потреб, обумовлений законом їхнього узвишшя; у другому – виступає як вид цілеспрямованого впливу суспільства і держави на виховання гармонійно розвитий особистості.
При аналізі формування потреб як об'єктивного процесу важливо правильно виявити визначальні його фактори.
Фактори формування потреб – умови й обставини, під впливом яких складаються і розвиваються потреби населення.
Ці фактори підрозділяють на об'єктивні і суб'єктивні.
До об'єктивних факторів відносяться ті, котрі діють незалежно від волі і свідомості людей і є зовнішніми стосовно самої людини як носієві або суб'єктові потреб. До них відносяться соціально-економічні і культурно-побутові умови життя населення в даній країні, від яких безпосередньо залежать ступінь розвиненості потреби і можливості їхнього задоволення; рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, що визначає умови життя населення; рівень суспільного виробництва і науково-технічного прогресу; інтенсивність його проникнення в сфері особистого споживання; природно-кліматичні умови; статєвіковий склад населення, чисельність родин, їхній склад і т.п.
Суб'єктивні фактори залежать від самого індивіда, психофізіологічних особливостей особистості. Це думки, переваги і смаки людини, його похилості, звички і т.п. Однак, як відомо із соціології, і вони формуються у визначеному соціальному середовищі, що істотно на них впливає.
Процес формування і розвитку особистих потреб характеризуються визначеними закономірностями. Розрізняють загальні закономірності формування і розвитку потреб і специфічні.
Загальні закономірності формування потреб властиві будь-якому суспільному ладові і виявляються на всіх етапах розвитку людського суспільства, наприклад ріст загальних розмірів потреб, якісне їхнє узвишшя й удосконалювання.
Специфічні характеризують окремі сторони розвитку особистих потреб, у тому числі ті, котрі властиві визначеним суспільно-економічним формаціям.
Засобу формування потреб важелі за допомогою яких держава і суспільство цілеспрямоване впливає на процеси розвитку потреб. До них відносяться: виховно-пропагандистська діяльність, рекламні заходи, що мають ціль збудити і сформувати потреба в конкретному товарі і послузі. Використання різних методів впливу на споживача припускає знання мотивів його поводження, смаків переваг. Специфіка сучасного попиту така, що економічно не вигідно випускати товар, розрахований на універсальний рівень вимог. Доцільне створення таких виробів, що відповідали б специфічним вимогам визначеного контингенту споживачів у залежності від демографічних характеристик, умов проживання, кліматичних і побутових особливостей. Наприклад нема рації будувати салон модного одягу в міських нетрах, або продавати кондиціонери на Калимі або на Алясці.
Можна досить ефективно використовувати диференційований підхід до вивчення, задоволенню і формуванню попиту різних категорій споживачів на основі так називаної сегментації ринку, що розглядає ринок не як однорідну масу, а як суму сегментів (секторів), у кожному з яких виявляється особливий характер попиту. Сегментація ринку припускає проведення робіт з типології споживачів, тобто виявленню найважливіших типів споживачів і їхніх специфічних вимог у залежності від демографічних, соціально-економічних, психологічних і інших розходжень. Наприклад, дослідження в області формування попиту населення на одяг свідчить про наявність двох основних вікових груп, що пред'являють різні вимоги до сучасного одягу. Так перша група – молодіжна – висуває підвищені вимоги до естетичних параметрів, зовнішньому виглядові предметів одягу, її відповідності моді і т.п. Друга група люди старших віків – перевага віддає зручності одягу, застосовуваним матеріалам. У даному випадку варто подбати і про дизайн магазина, віці, полі і зовнішніх даних продавця. Тобто необхідно прорахувати усі виходячи з потреб тієї частини суспільства з якої має справа магазин, салон або галузь.
Деякі види потреб у якому або суспільстві формуються роками. Вони передаються з покоління в покоління й укореняються в підсвідомості членів суспільства. На це впливає безліч факторів, у тому числі і суспільний пристрій, якісь природні ресурси, ідеологія. Мають місце традиції і звичаї. Усе це відноситься до нецінових факторів зміни попиту.
Уже не раз я застосовував слово «попит» замість слова «потреби». Близькість цих понять очевидна: припустимо потребу пройшла стадії зародження і терпить стадію розквіту, тоді попит на об'єкт цієї потреби, тобто благо, буде зростати. Але поняття «потреба» набагато ширше і різноманітніше.
Методи формування потреб – конкретні способи використання окремих засобів для активного цілеспрямованого впливу на потребі населення.
Розрізняють економічні, соціально-психологічні й організаційні засоби і методи формування потреб.
До економічних засобів формування потреб відносяться ті, котрі пов’язані з господарською діяльністю суспільства, окремих підприємств і галузей, а так само індивідів як носіїв потреб. Основним з цих засобів є: виробництво товарів, особливо нових, котре викликає до життя і формує потреби в них; прогресивні зміни так називаної інфраструктури споживання (наприклад газифікація й електрифікація побуту, розвиток автомобільних доріг, комп'ютерних мереж, і інших шляхів сполучення які зв'язують жителів різних районів, і спрощують передачу інформації. Це впливає як на самих споживачів, так і на їхній спосіб життя в цілому.
До соціально-психологічних засобів формування потреб відносяться ті, за допомогою яких виявляється вплив на свідомість споживачів. За допомогою цих засобів можна стимулювати розвиток одних потреб, обмежувати соціально-безперспективні, нераціональні потреби .
Це в основному реклама, засоби пропаганди й агітації, застосовувані печаткою, радіо, телебаченням, засобами інтернету, а також промисловістю, торгівлею, установами культури, охорони здоров'я утворення і т.д.
Організаційні засоби, що пов’язані із самою організацією процесу. До них відносяться виставки-продажі, різного роду перегляди товарів, виставки товарів-новинок, демонстрація моделей одягу.
Організаційні засоби використовуються в тісній взаємодії із соціально-психологічними.
Існують безліч методів і факторів формування потреб. Діловим людям початківцем діяльність, спрямовану на роботу із суспільством, необхідно докладно вивчити об'єктивні фактори формування потреб цього суспільства, інакше вони можуть стати жертвами своїх же недоліків.
Категорія діяльності виражає собою якісно специфічний тип активності живих систем, що характеризується насамперед такою ознакою, як продуктивність, вона носить продуктивний характер. У цьому її специфіка і корінна відмінність від живих систем біологічного рівня. «Істотна відмінність людського суспільства від суспільства тварин полягає в тому, - писав Ф. Енгельс, - що тварина в кращому випадку збирають, тоді як люди роблять. Вже одне це – єдине, але фундаментальне – розходження унеможливлює перенесення, без відповідних застережень, законів тваринних суспільств на людське суспільство» .
Взаємозв'язок потреб і виробництва характеризується насамперед впливом виробництва на потреби:
1. Виробництво разом з фантазією створює нові потреби, перетворює їх з одиничних (властивих окремим людям) на масові, тобто забезпечує розширене відтворення потреб;
2. Виробництво створює споживчі блага, отже, забезпечує задоволення потреб.
Вплив потреб на виробництво полягає в тому, що, по-перше, задоволення потреб характеризує природну спрямованість виробництва в будь-якому суспільстві; по-друге, потреби стимулюють розвиток виробництва. Саме поява нових потреб приводить до появи нових галузей, будівництва нових підприємств, реконструкції існуючих; по-третє, рівень розвитку потреб, їх багатство, різноманітність та місце тих чи інших потреб у структурі людських цінностей характеризують рівень розвитку суспільства в цілому (його багатство, ступінь цивілізованості) і кожної окремої людини (розвинена людина має багаті, різноманітні потреби).
Гуманізація виробництва, властива постіндустріальному суспільству, зумовлює підсилення взаємовпливу потреб і виробництва, адже вона передбачає безпосереднє підпорядкування потребам людини як процесу праці, так і його результату.
Це означає, з одного боку, що процес праці повинен забезпечити задоволення потреб у творчій праці, інтелектуальній, відповідальній, змістовній діяльності. Задоволення таких потреб вимагає адекватної зміни змісту і характеру праці, а досягнення відповідності результату (продукту) праці потребам людини - визначення потреб ще до початку процесу праці та забезпечення виробництва лише тієї продукції, яка цим потребам відповідає.
З другого боку, розвиток змісту і характеру праці та виробництва обумовлює розвиток, збагачення потреб, створює людину, що здатна працювати по-новому і сприймати нові продукти виробництва.
Аналіз взаємодії потреб і попиту здійснили представники теоретичної течії, що має назву маржиналізм [marginal - граничний). Зародилась вона в другій половині XIX ст. і залишила глибокий слід у світовій економічній науці (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Ба-верк, А. Маршалл, В. Парето, Д. Хікс).
Отже, в умовах сучасного ринкового господарства потреба є і вихідним пунктом, і кінцевою метою виробництва.
Виробництво в умовах адміністративно-командної системи ґрунтувалося на плані і спрямовувалося на виконання плану (адже головним було не те, задовольняє чи не задовольняє вироблена продукція потреби людей, а те, виконало чи не виконало підприємство план). Хоч формально планування повинно було ґрунтуватися на визначенні потреб, але фактично воно здійснювалося методом від досягнутого, бо ринковий механізм визначення потреб був відсутній (внаслідок державного ціноутворення). Безпосередньо ж визначити всю гаму суспільних потреб в рамках єдиного центру на певному етапі економічного розвитку стає практично неможливим.
У кінцевому підсумку виробництво в умовах адміністративно-командної системи задовольняло суспільні потреби, проте воно задовольняло:
1) лише вузьке коло потреб; внаслідок хронічного дефіциту, властивого цій системі, значна частка потреб взагалі не задовольнялася;
2) лише уніфіковані потреби, адже тільки останні, розраховані на забезпечення лише необхідних потреб пересічної людини, можуть бути закладені в централізований директивний план.
Таким чином, виробництво в умовах адміністративно-командної системи гальмувало розвиток широкого спектру потреб, обумовлювало обмеженість їх та уніфікацію. В свою чергу, недостатньо розвинені потреби стримували розвиток виробництва, негативно впливали на можливості економічного зростання: знецінювали працю; низька вартість робочої сили обмежувала можливості для нагромадження національного багатства, хоч і забезпечувала необхідні мінімальні потреби.
Наслідком низького рівня потреб було також відтворення нецивілізованого способу споживання (надмірне вживання алкогольних напоїв у ряді регіонів та серед певних прошарків суспільства), що стало великою соціальною проблемою суспільства. Низькі потреби спустошують побут, зводять до мінімуму добровільну працю в сім'ї, сімейне дозвілля. Отже, нерозвинуті потреби є результатом і причиною гальмування суспільного розвитку.
Структура економіки України на сучасному етапі значною мірою орієнтована на низькі потреби. Суттєво впливає на потреби глибока економічна криза, що продовжується в Україні. Низький рівень споживання більшості населення в цих умовах не забезпечує відтворення потреб, що вже були сформовані раніше. Наприклад, вже сформувалась потреба в творчій самостійній праці, а існуючий рівень споживання низький. Тим самим деформується, не відтворюється на належному рівні й потреба в праці такого змісту.

2 Економічні інтереси.
2.1 Поняття економічних інтересів, їхня класифікація.
Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета. Тому можна сказати, що економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.
Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.
У кожному економічному відношенні - між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами - мають місце елементи боротьби г співробітництва. Взаємодія інтересів виступає рушійною пружиною соціально-економічного розвитку. "Найближчий погляд на історію, - писав Ф. Гегель, - переконує нас в тому, що дії людей виникають з їх потреб, пристрастей, їх інтересів..." .
Економічні інтереси мають такі особливості:
1. вони є об’єктивними, оскільки об'єктивні самі економічні відносини;
2. вони є матеріальними.
Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).
Державний інтерес має такі складові свого прояву:
а) суспільно-економічні інтереси - частина інтересів держави та інших суб'єктів господарювання збігається (оподаткування в розумних межах, виділення державних інвестицій та субвенцій, тарифне стимулювання експорту та ін.);
б) інтереси державної бюрократії - інтереси саморозвитку державної системи, що є корпоративним придатком до інтересів держави;
в) інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспільства - держава не може бути виразником інтересів одного класу чи прошарку, в демократичному суспільстві вона частіше виступає як інститут консенсусу.
Груповий інтерес - це сума однорідних інституйованих приватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Форми прояву групового інтересу різноманітні: корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб'єктів господарської діяльності, трудових колективів. При цьому інтерес трудового колективу залежить від форми власності: на державних, акціонерних і приватних підприємствах він має різний зміст. В умовах ринкових відносин груповий інтерес може бути представленим і через тіньову економіку у вигляді мафіозно-кримінальних структур.
Особистий інтерес охоплює потреби, що пов'язані з реалізацією приватної власності, прав володіння та користування, управління, отримання доходів.
Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає в різних іпостасях: по-перше, як індивід; по-друге, як представник певної верстви суспільства; по-третє, як член певного трудового колективу. Суспільний і колективний інтереси персоніфікуються тільки в індивіді.
Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.
Механізм узгодження інтересів визначається насамперед сутністю існуючої економічної системи. Державна політика в сфері економічних інтересів виходить з того, що, по-перше, за різних умов суспільного розвитку на перший план можуть виходити ті чи інші інтереси. Якщо вчасно не зробити в економічній політиці акцент на певну групу інтересів, то результатом буде відсутність узгодженості інтересів, що гальмує соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти якомога повнішої внутрішньої узгодженості інтересів.

Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадоволених домагань людини. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. «Потреби – інтереси» не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.
У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес суспільства, який повинен відповідати таким критеріям:
а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші риси її;
б) бути рушійною силою економічного розвитку певної системи.
Відповідно до цих критеріїв основним інтересом сучасної ринкової економіки є особистий інтерес, а саме - особистий інтерес споживача. Він характеризує найважливішу особливість сучасної ринкової економіки - її спрямованість на задоволення споживчих потреб відповідно до платоспроможного попиту, яке відбувається на основі не масового, а все більш індивідуалізованого виробництва, що дає змогу задовольнити саме індивідуальні потреби; особливе становище споживача, який визначає, що виробляти, і тим самим обмежує свободу вибору виробника. Інтерес споживача спонукає виробника до певних дій - до виробництва необхідної продукції належної якості і з прийнятною ціною. Щоб задовольнити цей інтерес, виробник змушений впроваджувати нові технології, засоби виробництва, наймати кваліфіковану робочу силу, шукати шляхи скорочення витрат тощо. Це забезпечує реалізацію не лише особистого інтересу споживача, а й особистого інтересу виробника (максимізація прибутків) і суспільного інтересу в цілому (розвиток продуктивних сил суспільства). Отже, інтерес споживача є рушійною силою економічного розвитку в сучасній ринковій економіці.
Основним інтересом планової форми економіки є суспільний інтерес, або інтерес суспільства як асоціації власників засобів виробництва і асоціації робітників. Цей інтерес відбиває такі істотні риси соціалізованої економічної системи, як суспільна власність на засоби виробництва і співробітництво. Трансформація суспільної власності в державну в умовах адміністративно-командної системи обумовлює перетворення державного інтересу на основний інтерес. Саме реалізація державного інтересу як основного забезпечує відтворення цієї системи.
В адміністративно-командній економіці існує жорстка ієрархія інтересів: інтереси держави мають пріоритет перед регіональними, регіональні - перед колективними, колективні - перед особистими. Засобом забезпечення субординації інтересів було централізоване директивне планування економіки.
Таким чином, можна сказати, що головні інтереси суспільства також мають тенденцію до змін, та самі викликають зміни соціально-економічного середовища.
Наприклад, в Україні головний інтерес суспільства полягає в здійсненні ринкових реформ, що є передумовою подальшого економічного і соціального прогресу суспільства. В умовах відновлення української державності головним стає також національний інтерес. Проведення ринкових реформ і трансформація суспільства як головний інтерес властиві в цілому всім країнам колишньої командно-адміністративної системи. Так, для США, Великобританії у 80-і роки головний інтерес полягав у трансформації економіки відповідно до сучасного етапу технологічної революції, що знайшло свій прояв в політиці "рейганоміки" та "тетчеризму".
Істотність системи потреб у тім, що людина або суспільство в цілому має набір потреб, кожна з яких вимагає свого задоволення. Ця здавалося б проста теза здобуває досить серйозне забарвлення, якщо проаналізувати сучасний час і історію. Те чого ми досягли в будь-якій області, нехай ціною світових воєн, світових криз у кінцевому рахунку є наслідком із простого бажання або почуття недостачі, або зрушеннями внутрішнього хімізму. Паралельно лежить закон зростаючих потреб. В основі даного закону лежать потреби конкретної людини, а вони характеризують потреби всього суспільства. І в той же час цей закон є рушійною силою економічного росту, у силу того, що людині потрібно завжди більше чим він досяг.
Діалектичний взаємозв'язок діяльності і потреб суспільства – корінне джерело як їхнього обопільного розвитку так і всього суспільного прогресу, воно є абсолютною і вічною умовою існування і розвитку суспільства і їхній взаємозв'язок носить характер загальноекономічного закону.
Економічні інтереси, як породження і соціальний прояв потреби, є реальним, зумовленим відносинами власності та принципом економічної вигоди мотивом і стимулом соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Саме економічні інтереси є рушійною силою соціально-економічного розвитку.
Такі загальні теоретичні основи розгляду економічних потреб та інтересів як головної рушійної сили соціально-економічного прогресу.

Формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації економічного розвитку

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до аналізу суспільно-… нинішнього дня основною вадою формаційного підходу багато дослідників… розмаїття реальних економічних процесів та змін, що відбуваються за сучасних умов. Істотними недоліками формаційного…

Зміст, рушійні сили та критерії економічного прогресу

3 виникнення політичної економи представники її різних напрямів, шкіл і течій намагалися з'ясувати рушійні сили розвитку економіки. Так, причини розвитку суспільства, в тому числі економіки, вони вбачали у зростанні населення, географічному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних, соціально-правових факторах тощо. З'ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допомагає виробити науково-практичні рекомендації для виходу економіки України з глибокої економічної кризи, а відтак прискореного розвитку суспільства.

Сутність економічного прогресу. Поняття "прогрес" походить від латинського слова "progressive", що означає рух вперед, поступальний розвиток суспільства по висхідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм.

Економічний прогрес — поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а водночас технологічного способу виробництва), організаційно-економічних відносин, виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму.

Конкретніше прогрес технологічного способу виробництва виражається в переході від способу виробництва, заснованому на ручній праці, до способу виробництва, що базується на машинній праці, а від нього — до технологічного способу виробництва, в основі якого лежить автоматизована праця. Рух уперед у межах виробничих відносин знаходить свій концентрований вияв у еволюції форм власності: від індивідуальної до колективної (в різних її видах і ступенях зрілості), від колективної — до державної та наддержавної (або інтегрованої) форми власності.

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо. Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, елементами якого (крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух народу, енергія й активність нації, національна психологія та свідомість людей.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку — екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2) збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо). Так, для збільшення випуску продукції вдвічі у дію вводиться вдвічі більше машин, верстатів, устаткування такої ж якості, застосовується вдвічі більше робочої сили такої ж кваліфікації і рівня освіти, такі ж форми організації праці, сировина тощо. У цьому разі продуктивність праці й ефективність незмінні.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а в наш час радикальна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників; 3) покращення використання основних і оборотних фондів; 4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці; 5) розвиток підприємницьких здібностей; 6) випереджаючий

Прогрес організаційно-економічних відносин виражається у вдосконаленні процесу управління підприємством, покращенні маркетингових досліджень тощо.Прогрес господарського механізму передбачає еволюцію ринкових важелів управління економікою, поступовий перехід до раціонального поєднання державних і ринкових важелів, а згодом до наднаціональних форм і методів управління економікою в межах регіональних об'єднань.

Економічний прогрес — основа суспільного прогресу, елементами якого (крім економічного) є прогрес правовий, політичний, національний, культурний, духовний та ін. Загалом такий рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Загальною тенденцією історичного розвитку є поступовий перехід від суспільних систем, зумовлених природними факторами (географічним середовищем, кількістю населення), до складніших систем, прогрес яких забезпечується зростанням кількості факторів і джерел розвитку. Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, зокрема економічного, прогресу є дух народу, енергія й активність нації, національна психологія та свідомість людей.

Інтенсифікація виробництва виявляється у зростанні суспільної продуктивності праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої продукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресурсів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних факторів економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини тощо) украй обмежені, а для суспільства властиве прогресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективності виробництва.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтенсифікації виробництва, є: 1) заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової техніки і технології зменшується потреба в робочій силі за одноразового зростання складної праці; 2) працезаощаджуюча, за якої виконання такого ж обсягу робіт здійснюється меншою кількістю працюючих вищої кваліфікації; 3) матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються економічніші предмети праці- наприклад, композитні матеріали, або раціональніше використовуються старі предмети праці, споживається менша кількість електроенергії тощо); 4) всебічна, за якої раціонально поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефективність суспільного виробництва.

Впровадження фондозаощаджуючої форми в умовах сучасного етапу НТР пов'язано з автоматизацією виробництва, використанням технологічного устаткування з програмним управлінням, комп'ютерних систем і мікропроцесорів, гнучких виробничих систем тощо.

Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього продукту або національного доходу; темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін. Конкретніші показники — коефіцієнт зростання
(визначається як відношення показника певного року, що вивчається, до базового), темп зростання (дорівнює коефіцієнту зростання помноженому на100%) і темп приросту (дорівнює темпові зростання мінус 100).

Основні критерії економічного прогресу. Результат економічного прогресу:
— реальні досягнення в процесі економічного зростання. Такі досягнення є критеріями соціально-економічного прогресу.

Критерії економічного прогресу — ознака, показник, на основі яких обґрунтовується оцінка сутності та якості поступального розвитку економічної системи і передусім головної продуктивної сили — людини.

Оскільки суспільний спосіб виробництва складається зі структурних елементів, то економічний прогрес має різні критерії виміру.

Дві основні сторони суспільного способу виробництва, як уже зазначалося, — продуктивні сили і виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки продуктивні сили є його змістом, відносини власності — формою, а визначальним у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток продуктивних сил — найбільш загальний критерій економічного прогресу. Це зумовлено тим, що змістом продуктивних сил є ставлення людини до природи в процесі праці, що від рівня їх розвитку залежить обсяг створюваних матеріальних і духовних благ, а отже, й життєвий рівень населення, що до складу продуктивних сил входять людина, засоби виробництва, наука, інформація та інші елементи.

Важливим критерієм розвитку продуктивних сил є співвідношення між масою застосовуваних засобів виробництва і кількістю зайнятих у виробництві робітників, або технічна будова виробництва. Іншими словами, йдеться про кількість засобів виробництва, яку приводить у рух один працівник, її зростання виявляється у збільшенні фондоозброєності, енергоозброєності, машиноозброєності, а в умовах НТР — в автоматизації, комп'ютеризації праці.
Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного ладу до іншого. З розвитком продуктивних сил зростають продуктивність праці, національне багатство, з'являються нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальнюючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії економічного прогресу: рівень розвитку робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Так, рівень розвитку робочої сили визначається її загальноосвітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку засобів праці характеризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш загальний критерій економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону суспільного способу виробництва. Тому слід визначити основний, або вищий, критерій прогресу суспільного способу виробництва. Оскільки головна продуктивна сила — це робоча сила, працівник, а людина водночас є і продуктивнок силою, і носієм виробничих відносин, суб'єктом відносин власності, то головний критерій суспільного способу виробництва — розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу
(навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпорядковуватися розвитку більшості населення. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспільних відносин (економічні, юридичні та ін.), то розвиток людини — головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній системі, а й у сфері соціальних, політичних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групуються залежно від рівня технічної озброєності праці, розвитку науково-технічного прогресу, глибини спеціалізації, кооперації праці, інтенсивності, ступеня розвитку сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності праці є лише іншим виразом економії часу, яку Маркс називав першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу й внутрішню логіку економічного прогресу, джерела і спосіб підвищення ефективності виробництва.

Оскільки закон економії часу — це загальний економічний закон (тобто діє в усіх суспільних способах виробництва), а отже, розкриває сутність прогресивного розвитку лише технологічного способу виробництва, то його змістом є економія живої та уречевленої праці. Залежно від ступеня розвитку технологічного способу виробництва, і насамперед системи продуктивних сил, економію робочого часу зумовлюють зміни в кожному з елементів цієї системи
(засобах праці, робочій силі, науці, формах і методах організації праці, інформації, використовуваних людьми силах природи), а також зміни в її речовій формі — спеціалізації, кооперації, комбінуванні виробництва, його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори, які зумовлюють економію робочого часу. Щодо основної продуктивної сили така економія залежить від рівня освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей людини, її психологічного, емоційного стану тощо.

Безпосередньо впливають на економію живої та уречевленої праці заходи, спрямовані на перехід від відсталих, відживаючих форм власності до нових, прогресивних форм. Так, перехід багатьох підприємств до трудових колективів у США зумовив автоматичне зростання продуктивності праці на 15—20%. З цього погляду прогресивною формою власності є та, яка сприяє скороченню живої та уречевленої праці на одиницю створюваного блага (товару або послуги).

Внаслідок дії закону економії часу, підвищення продуктивності праці зростає додатковий продукт. Це створює умови для розширеного відтворення речових і особистих факторів виробництва, всієї системи продуктивних сил, для збільшення вільного часу, розвитку культури, мистецтва, а отже, для здійснення не лише економічного, а й соціального прогресу, для вдосконалення всієї системи суспільних відносин. Тому зростання додаткового продукту є важливим критерієм економічного прогресу, збільшення багатства суспільства, конкретизує його попередні критерії. Ще точнішим критерієм такого прогресу є відношення додаткового продукту до необхідного. Одним із критеріїв ефективності економічних систем, а отже, й економічного прогресу, американський учений Р.Кроуз вважає рівень трансакційних витрат.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебувають у суперечності з критеріями соціально-економічного й суспільного прогресу. До критеріїв соціально-економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих відносин, належать: розширене відтворення відносин власності; ступінь економічної свободи безпосередніх виробників; їх власність на свою робочу силу; самостійність (відносна) підприємств; участь в управлінні тих, хто створює матеріальні й нематеріальні блага; частка безпосередніх виробників у національному доході, національному багатстві країни; розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та ін. До критеріїв соціального прогресу, які відображають розвиток всієї системи суспільних відносин, належать: ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників; їх можливість впливати на ідеологію, національні відносини; користування багатствами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм.
Так, відсутність у рабів власності на свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуатація рабської праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Давній Греції та Давньому Римі. Проте примусове поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсутність у них матеріальної заінтересованості в результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу, власності на засоби виробництва, призвели до загибелі рабовласницького ладу в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і машинне виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально- економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею національному доході тощо.
На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко- економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, її потреби, інтереси, добробут, розквіт її сутнісних сил. Тому не випадково 00Н запровадила такий узагальнюючий показник людського прогресу, як індекс людського розвитку, який містить обсяг ВВП на душу населення, грамотність і тривалість життя.

Розвиток суперечностей — джерело прогресу. Гегель називав суперечність принципом будь-якого розвитку, саморуху. І справді, існувати — означає перебувати в русі. З цього погляду рух — це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність — суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а в гносеологічному аспекті — основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв'язків, залежностей і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей.
Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв'язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи; тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв'язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку.
Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечностей відбувається насамперед внаслідок більшої активності заперечувальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з-поміж них головна продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, — це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. В основі цілей людини лежать потреби та інтереси.

На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з природою. Тому люди об'єднувалися у ранню первісну общину (первісні комуни) для спільного збирання дарів природа (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин тощо). Пізніше основною формою їх діяльності стало полювання. Для цього потрібно було спільними силами виготовляти найпростіші знаряддя праці (ручне рубило, кам'яну сокиру, спис). Стимулом до праці було просте задоволення найелементарніших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх етапах існування людського суспільства виникла суперечність між виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва незалежно від її суспільної форми в межах певного способу виробництва. У процесі виробництва виникають нові потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і, отже, стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми — обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням виникають суперечності між виробництвом і розподілом, розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо, їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом економічного прогресу. В межах суспільного способу виробництва вони набувають специфічних форм розвитку Оскільки людина — суб'єкт продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва є різними сторонами суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерело і рушійні сили економічного прогресу — взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва, то саме поняття взаємодії вказує на активність кожної з них. Це означає, що кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх елемента через систему техніко-економічних відносин, організацїйно-економічних відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відносин, або відносин власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни виробничих відносин стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил.

Але визначальною, активнішою і революційною стороною суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Їх розвитку властиві внутрішні закони, суперечності. Оскільки змістом продуктивних сил є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно- економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також є внутрішнім джерелом розвитку цієї сторони суспільного способу виробництва.
Ці суперечності виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку. Вихідною точкою перевороту в технологічному способі виробництва, у взаємодії людини з технікою були засоби праці, а сама промислова революція почалася з машини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній промисловості. Винайдення такої машини, з одного боку, розв'язало суперечність між технікою і людиною, оскільки кількість знарядь праці, якими одночасно орудує робоча машина, звільняється від тих обмежень, які властиві ручному знаряддю робітника. З іншого боку, поява робочої машини ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що тоді існував, і спричинила революцію в паровій машині. Поява цієї машини зумовила необхідні революційні зміни в обробці сировини, зокрема винайдення вовночесальних машин.

Ці суперечності водночас наповнювалися специфічними соціальними формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня тощо змусила капіталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені сельфактори у прядінні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробництва, що здійснюється в одній із сфер виробництва, зумовлює переворот в інших сферах. Ця своєрідна ланцюгова реакція в розвитку продуктивних сил відбувається внаслідок існуючої системи суспільного поділу праці, тісного взаємозв'язку між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх розвитку, а отже, дії закону пропорційного розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці, тобто форма організації праці, за якої значна кількість людей одночасно бере участь в одному і тому ж трудовому процесі і виконує при цьому різноманітні, але пов'язані між собою операції. Змагання доповнюється специфічними суспільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів). Значну самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки вони розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва, тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними формами власності. Чим більше таких конкретних форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з-поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють і техніко-економічні відносини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалізацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Важлива роль в економічному прогресі належить організаційно- економічним відносинам, зокрема вдосконаленню організаційних структур управління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок управлінського апарату тощо.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах економічної системи є суперечності господарського механізму. До них належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах державного регулювання (наприклад, між економічними й адміністративними методами такого регулювання), між ринковими і державними важелями тощо.

Але найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами економічної власності.
Найдинамічніші елементи продуктивних сил на сучасному етапі — робоча сила, наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відповідних компонентів (наприклад, наука — з фундаментальної і прикладної наук). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з існуючими відносинами власності. Це зумовлює процес переростання робочою силою домінуючої у даний час форми власності, перехід до якісно іншої, розвинутішої форми власності в межах суспільного способу виробництва. Переростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних форм власності й поява внаслідок цього більш розвинутих форм зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її системи, стають водночас декілька конкретних форм власності в межах одного суспільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами цього способу розв'язання є, по-перше, створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загострення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у першій половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

Другим важливим методом розв'язання економічних суперечностей суспільного способу виробництва є економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне й тимчасове розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне суперечності, конфлікту, загострюються до краю і готують нову економічну кризу.

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва є його господарський механізм, і насамперед діяльність держави, виконувані нею функції. Господарський механізм -це механізм свідомого використання економічних законів, механізм розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгодження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей — кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу нової якості — більш розвинутої форми власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в межах одного суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність.
Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.
Процес такого діалектичного заперечення в межах суспільного способу виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійснюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.- Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей — підприємницький дохід), земля — ренту землевласникові, а праця — платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XX ст., крім названих трьох факторів, виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прогрес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський економіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо.
Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності навіть щодо названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці. Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси.
Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще називають природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором.

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постійного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюються на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітника, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї сукупності засобів виробництва, що застосовуються у процесі виробництва, до річного валового національного продукту зараховує лише перенесену конкретною працею частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших предметів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідченням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та категорії "продуктивність праці", а з іншого — внаслідок певного переосмислення західними вченими їхніх теоретичних установок. Так, Ф.Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у цьому випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил, на нашу думку, слід відносити форми й методи організації виробництва, науку, використовувані людьми нові сили природи та інформацію. Ці елементи є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створення матеріальних і духовних благ і зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивності праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії).

У цьому випадку не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу, зокрема прибутку, є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Й.Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.
Водночас предметом дискусій залишаються такі фактори, як засоби виробництва, ризик, час. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, про комплексну дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що народжує так званий синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в межах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на поверхні явищ окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості й прибутку зокрема є лише праця в її різновидах.

 

Еволюція технологічних способів виробництва і становлення нової якості економічного зростання

Рубежі між технологічними способами виробництва відокремлюють один від одного великі етапи історії людської цивілізації. Перехід від одного такого… Перший етап технологічного способу виробництва бере початок з виникнення… Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVIII—початку XIX ст. Характерним…

Зміст, структура і функції економічної системи суспільства

Будь-яке суспільство являє собою соціальну систему.Соціальна система - це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та їх суспільних угрупувань, об'єднаних різноманітними зв'язками. Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система.

Економічна система - це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності відповідно до мети суспільства. Основними елементами економічних систем є продуктивні сили, економічні відносини або відносини власності та господарський механізм.

В цілому під економічною системою розуміють відносини між виробниками і споживачами благ та послуг.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Головними критеріями типізації економічних систем є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності.

Економічні системи поділяють на ринкові, адміністративно-командні, змішані перехідні та традиційні.

Ці моделі різняться, насамперед формою власності на ресурси (матеріальні і капітальні) та способом управління і координації економічної діяльності.

Класична ринкова економічна система має наступні ознаки: 1) приватна власність на ресурси; 2) самостійність учасників економічного процесу; 3) конкуренція суб'єктів господарювання; 4) цінова координація економічної діяльності та управління, а саме: формування економічних пропорцій відбувається під впливом динаміки цін та конкуренції, а ціноутворення - під впливом попиту і пропозиції; 5) держава обмежується захистом приватної власності та забезпеченням належної правової структури, що сприяє свободі підприємництва; 6) функціонує велика кількість виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного; 7) не існує обмежень в інформації про попит, пропозицію, ціни, якість; відбувається вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри для товарного руху і руху капіталу.

Монополістична ринкова економічна система характеризується: 1) невеликою кількістю виробників певного товару; 2) його диференціацією (відмінностями торгової марки, якості, технічної характеристики); 3) дефіцитом необхідної інформації; 4) утрудненим доступом до ресурсів; 5) погодженістю дій учасників ринкових відносин.

Командна економічна система функціонує на таких засадах:

1) діяльність господарських суб'єктів регулюється централізовано державою; 2) макроекономічні пропорції формуються на базі директивних планів; 3) ціни встановлюються адміністративним шляхом.

Командні економічні системи характеризуються такими основними ознаками: а) суспільною власністю на всі матеріальні ресурси; б) колективним прийняттям економічних рішень, що здійснюється за допомогою централізованого планування.

Змішана (ринково-державна) економічна система є проміжною між чистою ринковою і командною. Уряд тут відіграє активну роль: а) сприяє стабілізації і зростанню економіки; б) забезпечує економіку деякими товарами і послугами, які виробляються в недостатньому обсязі або й зовсім не постачаються ринковою системою; в) модифікує розподіл доходів і ресурсів тощо.

Розрізняють також перехідні та традиційні економічні системи.

Перехідні економічні системи - це різновид змішаної в період трансформації економічної системи з одного в інший функціональний чи функціонально-історичний тип.

Традиційні економічні системи характерні для слаборозвинутих країн (Афганістан, Нікарагуа, Іран, Заїр та ін.). Це - економічні системи, в яких техніка виробництва, обмін, розподіл доходів ґрунтуються на давніх звичаях; спадковість і касти диктують економічну поведінку індивідів, що зумовлює чітко виражений соціально-економічний застій; технічний прогрес і впровадження інновацій різко обмежені, оскільки вони суперечать традиціям і загрожують стабільності суспільного ладу.

Поширеною є також класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне (аграрне) суспільство - економічну систему, у якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що ґрунтується на автоматизованій праці. В даний час в розвинутих країнах з ринковою економікою формується інформаційне суспільство.

Марксистській науці притаманний формаційний підхід до типізації суспільства. Суспільно-економічна формація розглядається як єдність базису і надбудови. Під базисом розуміють спосіб виробництва, тобто єдність продуктивних сил та економічних (виробничих)відносин. Під надбудовою - особливу організація політичних, правових, ідеологічних, національних, сімейних і інших суспільних відносин і інститутів.

У розвитку людства виділяється ряд послідовно змінюючих один одного способів виробництва і відповідно суспільно-економічних формацій.

Прийнято вважати, що класичний приклад зміни способів виробництва продемонстрований у Європі. На європейській території послідовно складалися, змінюючи один одного, первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, та соціалістичний лад.

Для первісного ладу характерна зрівняльність розподілу, що було наслідком вкрай важкого існування наших предків. Жоден з них поодинці не міг прогодували навіть самого себе. З ростом продуктивності праці, створенням матеріальних благ у розмірах, що перевищують безпосередні потреби, стала поступово складатися майнова нерівність, що і привело потім до розкладання первісного суспільства і появі експлуатації людини людиною.

У рабовласницькому і феодальному суспільствах головні засоби виробництва (і насамперед земля) належали панівним прошаркам, класам і державі. Вони, використовуючи силу політичної влади, сприяли відтворенню відносин експлуатації, особистої залежності безпосередніх виробників від своїх хазяїв - рабовласників та феодалів. Усе це на визначеному етапі почало стримувати розвиток продуктивних сил. Найбільш відчутний імпульс для свого розвитку продуктивні сили одержали лише в зв'язку з появою капіталістичних відносин, коли виробники стали прагнути до удосконалення знарядь праці, щоб збільшити кількість продукції, що поставляється на ринок.

Економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.

Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними.

У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну - це прогресивний процес.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють .

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізуються через діяльність людей, суспільних інституцій, держави. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим поступовішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи.

Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб'єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва.

У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо.

Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто - як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

Економічної системи країни, як цілісної системи взаємодії трьох її базових функціональних складових:
- функція виробництва;
- функція продажу виробленого;
- функція розподілу результатів від проданого.
Колообіг цих функцій є рушійною силою, механізмом і двигуном економіки. Всі функції економічної системи знаходяться у тісному причинно-наслідковому взаємозв‘язку і не можуть існувати у розриві між собою. Слабкість будь-якої функціональної складової унеможливлює ефективний розвиток всієї економічної системи, оскільки слабка функціональна ланка нівелює роботу інших функцій.

Українська економіка потребує системи заходів у всіх трьох функціях для підвищення ефективності національної економічної системи.

Функція виробництва.

Головною, формуючою функцією економічної системи є функція виробництва матеріальних благ - товарів і послуг. Функція виробництва започатковує колообіг всіх трьох функцій економічної системи. Цією функцією, власне, розпочинається сам господарський, економічний процес.

Функція виробництва пройшла довгий еволюційний шлях. Ця еволюція змінювала форми, принципи і масштаби виробничих відносин - від примусових робіт на основі повинних зобов’язань праці до вільного найму з дотриманням високих соціальних стандартів праці, від широкопрофільних універсальних робіт до вузької спеціалізації та поділу праці, від товарного індивідуалізму до стандартизації і уніфікації.

Найбільший еволюційний крок функція виробництва пройшла за останнє століття, коли виробничі відносини прийшли до крупної корпоративної форми організації виробництва продукції. Саме крупна корпоративна форма сьогодні є найбільш ефективною, а тому, і домінуючою формою виробничих відносин у світі. Вона дозволяє максимально уніфікувати, стандартизувати, спеціалізувати виробничі технології, прагматизувати наукові розробки та розширяти збут виробленої продукції. – Це природній шлях еволюції господарювання.

Корпорації домінують в економічному світі тому, що вони є найбільш продуктивними, найбільш ефективними виробниками товарів та найкраще організовують збут і обслуговування власної продукції. Переваги корпоративних об’єднань підприємств – мінімізація собівартості продукції за рахунок уніфікації і здешевлення вартості робочої сили; підвищення якості продукції за рахунок об’єднання науково-дослідних досягнень; розширення збуту продукції за рахунок об’єднання ринкових можливостей; покращення рівня обслуговування через обмін досвіду і взаємне додавання сервісних точок; укрупнення капіталу, що підвищує можливості експансії та конкурентного витіснення або поглинання.

Отже, функція виробництва в українській економічній системі повинна отримати свою головну рушійну силу – ряд крупних і середніх українських корпорацій. При цьому, треба особливо підкреслити, що мова йде про «вертикальні» корпорації, ті до складу яких повинні входити підприємства, що здатні забезпечити всю вертикаль організаційного, техніко-технологічного, наукового, фінансового процесу виробництва кінцевих споживацьких товарів і послуг.
Таким чином, для забезпечення максимальної ефективності та високої конкурентності української економіки в умовах глобалізації, в Україні необхідним є формування високоефективної функції виробництва вітчизняної економічної системи, через проведення системноформуючого організаційного процесу - корпоратизації. Цей організаційний механізм повинен стати відповідним напрямком державної економічної політики і проводитись з врахуванням дотримання всіх прав власності та інвестиційних і кредитних зобов’язань українських підприємств. – Корпоратизація є єдиним засобом і останнім шансом виведення української економіки на рівень найпродуктивніших економічних систем світу.

Звичайно, функція виробництва в Україні не може і не буде виконуватись за допомогою лише корпоративної форми організації виробничих відносин, а й за допомогою малих і середніх підприємств, природньою нішою яких є сфера послуг, а не виробництво матеріальних товарів. Але крупні корпорації в сучасних найрозвинутіших країнах світу є виробничими локомотивами національних економік. Тому й українська економіка для входження до ряду провідних економік світу повинна збудувати в себе ці локомотиви – крупні вертикальні корпорації.
Функція продажу.

Наступною ланкою механізму економічної системи, після функції виробництва, є функція продажу, яка покликана забезпечувати реалізацію продукту виробленого функцією виробництва. Це надзвичайно важливий міжфункціональний зв’язок в системі економічних відносин – від функції виробництва до функції продажу. Вироблений економічний продукт – товар чи послуга, не має для економіки ніякої цінності якщо він не проданий. Більше того, непроданий продукт стає для економіки тягарем, адже ресурси для його виробництва вже були затрачені. В цьому ракурсі, функція продажу в економічній системі виглядає не менш важливою за функцію виробництва, а можливо навіть вирішальною.

Сьогодні ситуацію у сфері функції продажу в Україні треба сприймати таким чином: на більшості ринків широка присутність імпорту забезпечує високий рівень конкуренції, що сприяє задоволенню потреб споживачів, але для вітчизняних товарів, тих які не поступаються імпортним якістю і ціною, ця конкуренція є, переважно, завідомо нерівносильною. Причина одна – значно більші фінансові можливості іноземних виробників, що є, в основному, крупними корпораціями, які реалізовуючи принципи «політики завоювання нових ринків» можуть дозволити собі значно кращі і масштабніші маркетингові дії. Крім того, іноземні корпорації володіють ефективнішими методами продажів. За допомогою сучасних маркетингових технологій іноземні виробники завоювали серця і думки українських споживачів, а значить і їх гаманці. Таким чином, конкуренція вітчизняного продукту з такими світовими виробниками виглядає, на сьогодні, малоперспективною. Ця ситуація, окрім її розуміння і усвідомлення, потребує відповідних контраргументів, тобто, контрзаходів. Найпростіше і найефективніше ці контрзаходи можна реалізувати, якщо вони будуть системними і масштабними. А це під силу здійснити лише методом відповідного напрямку державної економічної політики – національної маркетингової політики. Лише системоформуюча ініціативна роль держави здатна, по-перше, об’єднати і сконцентрувати зусилля українського виробничо-торгівельного середовища, а по-друге, спрямувати його ресурси у спільному напрямку завоювання вітчизняних ринкових долей на внутрішньому і зовнішньому ринках – тільки тоді функція продажу в українській економічній системі буде працювати на інтереси українського виробника. Оскільки, за 15 років було втрачено багато часу, а це значить втрачено багато економічних ринкових позицій, то національна маркетингова політика, окрім своєї системності і масштабності, повинна носити і надзвичайно динамічний та агресивний характер – характер своєрідної «маркетингової атаки».

Функція розподілу.

Завершальною ланкою функціонального кругообігу в економічній системі країни є функція розподілу результатів реалізованого функцією продажу створеного функцією виробництва. Тобто, функція розподілу визначає те, як будуть розподілені фінансові результати виробленого і проданого економікою країни матеріального продукту.
Найважливішу роль у функції розподілу відіграє держава, оскільки саме в цій функції і знаходиться основний сенс існування державного утворення і влади як такої. Саме через функцію розподілу в економічній системі країни, влада держави за допомогою системи Державного і місцевих бюджетів може забезпечувати виконання своїх прямих політичних, інфраструктурних і соціальних завдань. Свій внесок в роботу функції розподілу роблять і всі суб’єкти економічної діяльності розподіляючи, за певними напрямками, чистий залишок своїх доходів після сплати всіх витрат і податків, а також самою структурою своїх витрат.

Роботу функції розподілу забезпечують багато механізмів і сфер економічної діяльності. Це зумовлює потребує певної синхронізації роботи цих механізмів, а також їх системності, плановості, передбачуваності і надійності, та з мінімальними можливостями впливу мінливих політичних течій. – Забезпечити синхронність і системність роботи всіх складових механізмів функції розподілу може певний єдиний надмеханізм, за допомогою якого можна регулювати роботу в економіці всієї функції розподілу. Таким надмеханізмом регулювання функції розподілу в економічній системі України може стати запровадження законодавчо забезпеченого та інституційно врегульованого макроекономічного інструменту - «регуляторний формуляр». Він повинен призвести до певної системності і стратегічності у здійсненні державою своїх розподільчих функцій.

 

Типологізація сучасних економічних систем

Досучасні економічні системи Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби… Чистий капіталізм Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції…

Екологічний імператив трансформації економічних систем на порозі третього тисячоліття

Третій фактор виробництва, який у класичній економічній теорії (з часів Уільяма Петті) називається “земля”, а в сучасній неокласичній економічній… Розглянемо причини, методи та наслідки трансформації економічної системи у… Природа – цілісна і збалансована система з безліччю зв'язків між окремими складовими частинами. Її стан визначають…

Концепція переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки.

 тотальне панування державної власності (навіть колгоспно-кооперативна власність, проголошена конституцією,  втратила риси кооперативної і була одержавлена);  централізоване регулювання всіх зв'язків державою (директивне централізоване планування від досягнутого);

Українська радянська енциклопедія, Т. 9., Київ, 1983.

"За політичною спрямованістю діяльність "Римського клубу" в цілому є ліберально-буржуазним реформізмом. Більшість економічних, екологічних, політичних проблем розв'язуються шляхом еклектичного поєднання концепцій неомальтузіанства, неокейнсіанства, технологічних теорій тощо. Вчені-марксисти, віддаючи належне цінності фактичних даних, зібраних у доповідях "Римського клубу", критикують його діяльність за слабкість методологічних позицій, за апологетичний щодо сучасного капіталізму характер".

Філософський словник, Київ, 1986.

"Римський клуб – це організація, головним завданням якої виступають ідеологічні диверсії проти СРСР, і особливо на цьому полі відзначився відомий український буржуазний націоналіст професор Богдан Гаврилишин".

Конспект лекцій з наукового комунізму, Київський університет, 1982.

Як бачимо, словосполучення "Римський клуб" у пізньорадянські часи для молодих українських гуманітаріїв не було порожнім звуком. Певним критерієм фаховості в колі тодішньої гуманітарної інтелігенції стало якраз ставлення до доповідей Римському клубові, підготовлених тими чи іншими знаними західними дослідниками. Людина, котра не знала бодай за переказами в критичних статтях змісту цих доповідей, виглядала реакційною і нецікавою у спілкуванні з колегами-науковцями.

Розробки Римського клубу "прикладалися" до радянських реалій, тим більше, що в Москві вийшли переклади російською мовою кількох доповідей Клубові. При цьому чи не єдиний текст з-поміж усіх виданих Римським клубом був підданий надзвичайно суворій критиці: це підготовлена згаданим уже Богданом Гаврилишиним доповідь, опублікована на Заході у 1980 році. Якщо його назва – "Дороговкази у майбутнє" – і згадувалася у критичних нападах, то обов'язково з додаванням: "Насправді це дороговкази у минуле, у капіталістичний лад".

Підозрілість з боку ідеологів марксизму-ленінізму щодо розвідки Гаврилишина була вмотивована. Як пізніше визнавав він сам, "моя головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати "архітектурою суспільних ладів" для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, "дистилювати" досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад".

Проте йдеться не про ідеологічну розробку, не про утопію, яка б змалювала "прекрасний новий світ", а про суто наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, яка мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності функціонування економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.

Як пише сам Богдан Гаврилишин, його життєвий досвід певною мірою вплинув на методологію "Дороговказів у майбутнє". Певні періоди свого життя автор доповіді Римському клубові провів у разюче відмінних одна від одної за типом соціально-політичного й економічного ладу країнах, відтак назавжди склав собі уявлення про цивілізацію як про систему взаємодоповнюючих/конкуруючих форм і способів організації суспільного буття. Гаврилишин описує світ не як таку собі чорно-білу скатертину – хороше-погане, правильне-неправильне, - а як помережане складними візерунками різнобарв'я способів життя, де може бути чимало "хороших" варіантів, істотно відмінних між собою, де суспільне зло мотивоване не чиєюсь персональною злою волею, а складними процесами історичного розвитку.

Іншими словами, ефективні суспільства, на думку науковця, можуть бути організовані дуже по-різному; здавалося б, елементарна річ, та не зовсім тривіальна в добу безоглядної глобалізації й універсальних рецептів порятунку економіки чи від МВФ, чи від Світового банку, чи від Чиказької школи.

Не будемо переповідати змісту "Дороговказів у майбутнє", тільки зазначимо ряд їхніх принципових положень.

По-перше, одними із головних детермінантів ефективності суспільства, за Гаврилишиним, виступають ціннісні підвалини соціальної життєдіяльності. Це якраз те, що повсякчас ігнорується і західними, і вітчизняними адептами ринкового ультралібералізму. Ба більше: серед властиво економічних чинників автор "Дороговказів" розташовує наснагу до праці, на яку "впливають релігійні вірування; сприйняття праці як необхідності, як форми зобов'язання перед сім'єю, соціальною групою, нацією, як способу задоволення матеріальних і соціальних потреб або як способу самореалізації".

Знов-таки, річ наче елементарна, але хто і як враховує при накресленні програм соціально-економічного розвитку регіонів України чинник релігійний?

І треба взяти не просто "греко-католиків" і не просто абстрактне "православ'я", а конкретні форми київського і московського православ'я, які на підсвідомому рівні домінують у населення різних областей держави. Відмінність же між цими гілками православ'я історичного сягнула такого масштабу, що полковник Іван Богун, котрий мав добру як на ті часи освіту, наполягав, що на Московщині живуть не християни, а язичники. Звичайно, за 350 років щось змінилося, якісь межі стерлися, але не доводилося зустрічати жодної серйозної праці в царині макроекономіки, де б згадані відмінності були враховані.

І це тільки один чинник. А як впливатимуть на розвиток української економіки у довгостроковій перспективі зміна статусу сім'ї, кількості її членів, перехід від "вертикальних" до "горизонтальних" родинних стосунків?

Навряд чи ми знайдемо відлуння ідей Гаврилишина в урядових розробках; хіба що Кабмін Юлії Тимошенко звернув був увагу не тільки на цифрові показники росту ВВП у зв'язку із енергоємністю продукції, а і на "гуманітаристику", але, здається, і сам не дуже зрозумів, навіщо він це робить.

По-друге, Богдан Гаврилишин достатньо скептично ставиться тієї до соціально-економічної моделі, яка існує у США і наразі багатьма розглядається як взірець для всього іншого світу. Але йдеться не про деструктивний скепсис чи про механічне відкидання американського соціально-економічного й політичного досвіду, як це модно у Європі серед ліворадикальних інтелектуалів упродовж останніх десятиліть. Навпаки, Гаврилишин, виходячи з певних американських традицій, із "нового" як добре забутого старого, пов'язаного з переломними моментами історії США, змальовує оптимальні, на його погляд, тенденції розвитку найпотужнішої країни світу – від надміру конкуренції між індивідами, від своєрідного "обожнення особи", від верховенства індустріального погляду на світ до кооперації та співпраці, до колегіальної влади, до добровільної співпраці суспільних верств й інституцій задля гідної відповіді на виклики доби.

Ключовими вимогами до економічних реформ у США, як зазначав автор доповіді 25 років тому, стали б, власне, соціально-екологічні вимоги у всьому своєму розмаїтті включно з прагненнями "збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісна освіта, охорона здоров'я, громадський транспорт, чисте навколишнє середовище, здоровий спосіб життя громад".

А ще, зауважує Гаврилишин, "максимізація прибутків не прийнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства", вищою метою має стати те, що зветься наразі якістю життя.

По-третє, "Дороговкази в майбутнє" містять глибокий і проникливий аналіз ситуації в тодішньому СРСР.

Очевидно, саме цей аналіз став підставою для згаданих уже різких випадків на адресу Богдана Гаврилишина з боку комуністичних ідеологів. Втім, читач може судити сам.

У розділі доповіді, присвяченого СРСР, автор на підставі проведеного ним аналізу доходить висновку: "Всупереч очевидній могутності, Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї слави і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного і соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності".

Головними чинниками, що дестабілізують СРСР, Гаврилишин вважав інституційні, які фактично унеможливлювали ефективне використання колосальних природних, наукових і людських ресурсів Союзу.

У доповіді серед головних радянських "пасивів" названа "велика нетривкість політичної будови", пов'язана з суто номінальним характером федеративного устрою в СРСР, коли фактом стала зверхність російської нації, і "залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення "нової радянської людини" на кшталт росіянина".

Така ситуація породила могутні відцентрові сили. До цього додалися потужні соціально-економічні проблеми. Утім, Богдан Гаврилишин вважав, що бодай теоретично існує шлях виходу з кризи, який би полягав у еволюційних змінах в напрямі ліквідації монополії КПРС на владу і поступовому (в жодному разі не шоковому, не обвальному!) роздержавленні підприємств (з тим, щоб на селі колгоспи і радгоспи були заміщені спершу кооперативами, а потім, у міру відновлення приватної власності на землю, - об'єднаннями власників землі).

Але навіть за такого "еволюційного" сценарію "справжня" радянська федерація з рівноправними суб'єктами все одно значно зменшилася б територіально, оскільки ряд республік вийшов би з СРСР.

Проте найвірогіднішим сценарієм майбутнього СРСР 25 років тому Гаврилишин (ще за життя Брежнєва-Суслова-Андропова) вважав поступовий крах наддержави, коли "можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами".

А далі у доповіді наведений ймовірний ланцюжок подій, які б могли пришвидшити реалізацію такого сценарію (слід сказати, дуже близький до того, що відбулося насправді).

Ще раз нагадаємо: доповідь написана чверть століття тому, коли СРСР ще змагався зі США за домінування у світі.

Окрім критичних стріл, "Дороговкази у майбутнє" містять неявний, але чіткий авторський сигнал, покликаний привернути увагу аудиторії до політичних і соціально-економічних моделей Японії, Об'єднаної Європи (що звалася тоді ще Європейське економічне співтовариство, а не Євросоюз) та Індії.

Автор також розглядає системи Бразилії та комуністичного Китаю, який саме почав економічні реформи.

Велику увагу Богдан Гаврилишин присвячує економічній системі, яку зве узгодженим вільним підприємництвом.

На жаль, не тільки наші, а і західні політики та теоретики, схоже, в останні десятиліття перейнялися духом того, що Френсіс Фукуяма назвав було кінцем історії, тобто повною й остаточною всесвітньою перемогою ліберально-ринкових цінностей в їхньому американському варіанті, - і тому названа вище система опинилася у становищі небажаної пасербиці "магістрального розвитку", а зауваження Гаврилишина щодо неї залишилися не почутими.

А дарма!

Адже не так давно Фукуямі, скажімо, довелося відмовитися від своїх постулатів про те, що наче світ дійшов досконалості, а на окремі проблеми окремих країн не слід звертати увагу. Тим часом як у "Дороговказах у майбутнє" кожен може прочитати, наприклад, про загрозливу і руйнівну силу, якої здатне набути відродження ісламу, аж поки внаслідок загальних процесів соціального перетворення "та частина людства, що у духовному і світському житті слідує заповідям Корану, не відчує себе повністю відродженою, захищеною і впевненою у собі". І в цьому прогнозі Гаврилишин виявився далекогляднішим і точнішим не тільки за сучасників, а і за тих, хто писав через 10-15 років після нього. Додамо до сказаного, що двічі видана в Україні праця Богдана Гаврилишина "Дороговкази у майбутнє", поза сумнівом, заслуговує на нове перевидання. Так само, як й інші, новітні доповіді Римському клубу, котрі – парадокс доби! – менш відомі в Україні, ніж ті, що здійснені у часи СРСР.

(Теорія Гаврилишина законспектована зі статті Сергія Грабовського, заступника головного редактора журналу "Сучасність", для Української Правди)