Для оцінки рівня забруднення середовища та його якості використовують показник ГДК – гранично допустимої концентрації забруднюючих речовин. ГДК – це максимальна концентрація речовини в навколишньому середовищі, при якій не спостерігається прямого чи опосередкованого шкідливого впливу цієї речовини на організм людини.
Розрізняють:
a ГДК р.з. – гранично допустима концентрація хімічної речовини у повітрі робочої зони (при щоденній роботі в межах 8 год. але не більше 41 год. на тиждень), упродовж всього робочого стажу не має викликати захворювань в процесі роботи чи у віддалені терміни життя сучасного і наступного поколінь.
a ГДК м.р. – гранично допустима максимальна разова концентрація хімічної речовини у повітрі населених пунктів, мг/м3. Ця концентрація при вдиханні впродовж 30 хв. не має викликати рефлекторних реакцій в організмі людини.
a ГДК с.д. – гранично допустима середньодобова концентрація хімічної сполуки у повітрі населених пунктів, мг/м3, не повинна чинити прямої чи опосередкованої дії при необмежено тривалому вдиханні.
a ГДВ – гранично допустимий викид забруднюючих речовин в атмосферу, при якому забезпечується дотримання гігієнічних нормативів у повітрі населених пунктів за найбільш несприятливих умов розсіювання.
a ГДЕН – це сукупність окремих впливів, які або не впливають на якість середовища, або змінюють її в допустимих межах, тобто не руйнують екосистем і не викликають несприятливих наслідків для найважливіших популяцій (гранично допустиме екологічне навантаження).
ГДК шкідливих речовин у повітрі визначається у мг/м3, у воді – мг/л, в ґрунті та продуктах харчування – мг/кг.
Концепція ГДК не гарантує захисту людини.
Головним недоліком використання ГДК є те, що норми встановлюються для кожної речовини, організм же реагує не на окремий забруднювач, а на всю сукупність забруднювачів. В довкіллі може відбуватись синергічний ефект – підсилення шкідливої дії кількох забруднювачів.