Особливості соціальної структури українського суспільства.

Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в соціальній структурі суспільства, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку.

Під соціальною структурою суспільстварозуміють сукупність його соціальних складових і те, що поєднує їх, утримує від розпаду, упорядковує й надає структурі певної конфігурації, зв’язує ці складові. Існують різні підходи до визначення соціальних складових. Відомий російський соціолог А. Кравченко трак­тує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

Соціальні спільноти — це такі спільноти, що реально існують і є емпірично зафіксованими сукупностями індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.

Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Спільнотами є народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угруповання — мафіозні структури, організовані банди тощо.

До особливого типу соціальних спільнот належать колективи— групи людей, об’єднані розв’язанням певних виробничих, громадських, політичних та інших завдань. Вони характеризуються спільними інтересами та цілями, почуттям солідарності, самовизначенням. Залежно від видів діяльності вирізняють виробничі, наукові, спортивні, навчальні та інші колективи. Вони є первинними ланками суспільства, об’єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація.

Соціальна структура суспільства репрезентована насамперед соціальними групами. Соціальна група — це сукупність людей, які об’єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльністю, економічними, демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють у певний спосіб на основі взаємовизнаних очікувань.

Утворенню груп передує поява квазигруп — безструктурних, неорганізованих збіговиськ людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких нема ясності усвідомлення спільності мети, але є схожість емоційного стану, спільність елементу привернення їх уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується посиленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.

За характером поведінки людей вирізняють такі типи натовпу:

· випадковий — пов’язаний із цікавістю до якоїсь пригоди, що виникла раптово;

· експресивний — об’єднаний спільним почуттям та ставленням до певної пригоди;

· конвенційний — пов’язаний з інтересом до якогось заходу;

· діючий — може бути агресивним, характеризується ненавистю до певного об’єкта;

· панікуючий — утворюється за умов небезпеки; корисливий; повстанський тощо.

У соціальні групилюдей згуртовують спільні інтереси, цінності й норми поведінки, що є реальними причинами їх дій, і відрізняються через неоднакове становище і роль у суспільному житті.

Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що посідають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь у його економіч­ному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами стосовно різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися стосовно засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові,ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються в процесі реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини
рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.

Основою формування й розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’єд­нань та відносин між ними утворюються, ґрунтуючись на об’єк­тивних процесах суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, промисловості, науки, охорони здоров’я, мистецтва, армії тощо.

Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених людей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різноманітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв’язки.

Першим великим суспільним поділом праці стало виокремлення із загальної маси пастуших племен, що створило матеріальну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.

Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси. Спільні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти.

Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політичними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.

Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури передбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють державою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп було віднесено Платоном до рангу об’єктивного державного закону.

Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур’є вирізняв у соціальній структурі п’ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспільства є протистояння між багатими і бідними.

Спільним у Платона і Ш. Фур’є є те, що соціальна структура розглядається їми як певна множина соціальних груп, що різняться між собою за функціями в суспільстві і багатством. На засаді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю інших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюється: влада одних груп слабшає, інших — посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими.

Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.

Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати так:

¨соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

¨соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;

¨соціально-демографічні — сім’ї, молодь;

¨соціально-територіальні — міста, села, райони;

¨соціально-етнічні — нації, народності, етноси.

Наведену типологізацію можна поглибити, зазначивши, наприклад, такі складові:

· вища політична еліта;

· середні прошарки державного й місцевого управління;

· низові працівники апарату управління;

· провідні господарські керівники;

· низові керівники;

· фахівці й службовці різних рівнів;

· робітники різних кваліфікацій;

· пенсіонери та інваліди;

· учні та студенти;

· декласовані елементи тощо.

Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, котрі вважала головними, чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує інші правила вивчення соціальної структури:

· вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки су-
спільства;

· вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;

· критеріїв має бути достатньо, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й вичерпно.

Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.

Радянське суспільство згідно з прийнятою тоді доктриною складалось із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянство) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими класами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолютно не відповідала реальному стану речей у радянському суспільстві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відносинами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, обсяги і способи отримання доходів зовсім не бралися до уваги. Повністю ігнорувалася нерівність позицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шанси соціального просування для всіх незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини була зрозумілою — приховати реальну соціальну структуру радянського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому.

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Соціальна структура визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу викорис­тання, утримання чи захоплення державної влади.

Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.

Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’явля­ється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців ниж­чого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

· вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

· середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

· нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Перебуваючи на проміжному рівні між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, упевненістю у своєму становищі, вірою в майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Що більшою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;

2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.

Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.

Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.

США називають суспільством середнього класу. Середній клас перебуває на проміжному рівні між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні й дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці та ін.). Саме в США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на 2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економіч­ною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найчисленнішим, американське суспільство зберігає стабільність.

Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі безпечної для суспільства соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Тому соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ населенню не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, ухвалюючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для більшості, установлюючи оплату праці на рівні, нижчому від про­житкового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Щодо наявності чи браку середнього класу в радянському суспільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіжною моделлю. Провідний російський соціолог академік Т. За­славськазазначає, що в структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директорського корпусу та наближених до партійної номенклатури інтелігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування.

Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.

Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціо­логії, визначаючи свою позицію в соціальній ієрархії, переважна біль­шість населення України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками, в Україні існує«низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабі­льнішою соціальною базою суспільства, репрезентований лише дво­ма відсотками. Менше одного відсотка мешканців уважають себе багатими, групи бідних і середніх приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частини, що зробило под­війними його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.

Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. У результаті відбувається розмивання середнього класу.

Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів. У соціології цей термін уперше був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків — страт.

Страти— це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівністьзумовлено різними фізіологічнимита психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природ­ними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, зумовленими соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.

Так, марксизм,під впливом якого формувалася вітчизняна соціо­логія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник — відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція, за марксистською концепцією — проміжний прошарок.

Функціоналізмпояснює нерівність виходячи з диференціації соціальних функцій, виконуваних різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але деякі з них більш важливі, а інші — менш. На основі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об’єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.

Проте, чому якась функція має бути важливішою за інші, коли суспільство як цілісність не може існувати без жодної з функцій, без усієї їх множини; чому той чи той індивід має належати до вищої страти, коли він не бере безпосередньої участі в управлінні. Тому Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв’язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній послідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного з індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності — змінюється й послідовність їх розміщення.

М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (відносини власності, рівень доходів), користується такими критеріями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж— це надбання індивідом (від народження чи завдяки особистим якостям) такого соціального статусу, який дає йому змогу виконувати ту чи ту соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад, мати відповідні знання й уміння, щоб бути викладачем).

Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він наголошував, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

У теорії соціальної діїнаявну в суспільстві велику різноманіт­ність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об’єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:

· якісні характеристики людей — відповідальність, компетентність та ін.;

· виконувані ролі — численні різновиди професійно-трудової діяльності;

· володіння власністю — матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.

Отже, страта— це соціальний прошарок, група людей, об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.

У теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію, і багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.

Дохід — кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибутку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримування життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх нагромаджуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може передаватися в спадщину, а отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним джерелом доходів.

Влада, заМ. Вебером, проявляється в здатності й можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Влада інституалізована, її захищає закон. Конституцією передбачається розмежування політичної, економічної, виконавчої і судової влади.

Одним із критеріїв стратифікації є престижність професії — порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж (фр. prestige — авторитет, повага) — громадська оцінка суспільної вагомості індивіда, соціальної групи, професійної категорії тощо. (Професія лікаря престижніша за професію інженера, професія інженера престижніша за професію прибиральниці.)

Усі професії, види занять, посади можна ранжирувати за рів-
нем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних професій, аналізу статистичних даних) вивчається динаміка престижності професій. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в сус­пільстві, її соціально-економічний стан.Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.

За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:

· економічну (за рівнем багатства й доходів);

· політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);

· освітню (за рівнем освіти);

· професійну (за престижністю професії).

Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке посідає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаємо стратифікаційний профільдля конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерсанти;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному прошарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і мало що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соціальну ієрархію суспільства в цілому, достатньо виділити три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому самому рівні й за іншими критеріями.

Багаті, як правило, обіймають найпрестижніші посади, у них високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають елітою суспільства. Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.

До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.

Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх суспільствах і за всіх часів.

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.