Семантичні шари класичного та новітнього тексту

Широко відомо практично (особливо, хоч і помилково, після літе­ратурознавчого структуралізму з його інтертекстуальністю), що кожна людина будує свої висловлювання не з нового словесного матеріалу, а з того, що вже існував до неї, вже був у мовленнєвій роботі інших адресантів. Тому новими у кожного творця можуть бути лише зміст та, як наслідок, архітектоніка висловлювання, а слова будуть вже викорис­таними до нього і нести в собі контекст його попередників. При цьому не треба змішувати контекст попередників як адресатну випадковість (тобто суб'єктивне сприйняття читачем) або адресанту плановість (як задум автора оригіналу) із структуралістською категорією "інтертек-стуальність" (як об'єктивну, на хибну думку структуралістів, рису будь-якого словесного твору). Можна залишити осторонь проблему неологізмів, бо і так зрозуміло, що лише з них тексту не створиш. Ось чому кожна лексема будь-якого типу висловлювання (від побутового через науковий до поетичного), крім словникового змісту (денотатив­ного, тобто загальнонаціонального, конвенціонального, зафіксованого в словнику), має ще один - контекстуальний (конотативний, оказіо-

 

нальний, конкретний, тобто виникаючий тільки через випадкове сусід­ство з іншими словами, які або складають висловлювання, або натяка­ють на його співвідношення з іншим текстом) і лише наприкінці свого мовленнєвого буття (наприкінці в логічному, аксіологічному, а не часо­вому значенні цього слова) лексема виказує третій зміст - авторський (індивідуальний, тобто підтекстний, який ледве проростає, та й то не завжди, через особисті асоціації адресанта). Отже, три семантичні шари слова породжують три компоненти структури тексту: денотатив-ний будує прототекст, що виникає як наслідок гри словом (тобто його зв'язку з іншими словами за законами загальнонаціональної логіки, договірного значення), конотативний породжує контекст як наслідок гри використанням слова (тобто зв'язку слів за законами валентного значення), авторський створює підтекст як наслідок гри словоформами (тобто зв'язку слів за законами граматичного значення).

Без урахування цієї тришарової семантики слова і тексту (прототек-стна, контекстна, підтекстна) не буде зрозумілою референтна (тобто філософська) специфіка висловлювання взагалі (його віднесеність до реальної дійсності). На останній варто зупинитися, бо вона є фунда­ментом методології будь-якого перекладознавчого дослідження. Де­тально про це йдеться у підрозділі про художній текст (2.8).

Еволюція красного письменства (і будь-якої словесності взагалі) йшла від прототексту (основне, денотативне, словникове значення сло­ва) через контекст (додаткове, випадкове, але зрозуміле значення сло­ва) до підтексту (авторське, зашифроване значення лексеми). Тобто, першу категорію (прототекст) треба визначити наслідком колективної гри словом як одиницею загальнонародного словника (тобто визначити результатом зв'язку слів за законами конвенційного значення), другу (контекст) - наслідком фракційної гри слововживанням, під час якої зв'язок між словами реалізується за законами випадкового сусідства, валентного, але не герметичного значення, третю (підтекст) - підсум­ком волюнтаристської гри словоформами, коли ті пов'язуються між собою за законами мовних категорій, граматичного значення і тому за­лишаються непрозорими у своїй семантиці. В цілому ця еволюція озна­чала накопичення в тексті змістової порожнечі та автономності форми, руйнування його договірної (конвенційної) семантики і плекання нової,

егоцентричної моделі висловлювання. Витоки й мотиви такої моделі (самовираження) сягають темряви тисячоліть, хоча помилково припи­суються багатьма сучасними дослідниками лише постмодернізму, про що детально буде сказано у підрозділі про художній текст. Але у ви­словлюваннях минулих часів зміст є ще наслідком контексту, і лише в XX ст. (футуризм, сюрреалізм, конкретна поезія, концептуалізм, новіт­ні гілки багатьох наук і перш за все когнітивних, а серед них - постсо-ссюрівської структурної лінгвістики) прототекст та контекст зрештою поступляться місцем зашифрованій нісенітниці-підтексту, який почне міцно впливати не лише на повних адептів постмодернізму. Отже, якщо в науковому мовленні традиційного типу завжди панував (і нерід­ко панує й зараз) перший, словниковий шар семантики, а у побутовому та класичному художньому - перший (загальноконвенційний) і другий (конотативний), то у постмодерністському самовираженні панує третій шар (підтекстний), незрозумілий навіть самому адресанту.

Поділити сучасні тексти на класичний та самовираження і звернути увагу студента перш за все на останній треба було вкрай для плідного існування сучасного перекладу, бо, на жаль, принцип самовираження почав панувати вже два десятиріччя в усіх функціональних стилях. Він спричиняє безліч перепон не тільки в галузі поезії (ламаний ритм, від­сутність рими, розділових знаків тощо), але й далеко за її межами (не­прозорі лексика, морфологія, синтаксис, якщо це не лінгвістична оди­ниця - то неможливість її адекватного і навіть хоч би аналогового пере­кладу). Аналізуючи перекладознавчо такі тексти, не можна не ставити перед собою питання про те, чи є вони текстами у багатотисячолітньо-му розумінні цього терміна, бо увагу в них звертаєш перш за все на те, що всі вони різні за зовнішньою формою та першопоглядним змістом, насправді суттєво спорідненими своєю пустопорожнечею, створені за принципом алогізму й асоціації та суб'єктивної рецепції читача, а не об'єктивного наповнення думкою автора. Більше того, неважко по­бачити у головному стильовому принципі писемного самовираження (у будь-якому функціональному стилі) відмову від логіки думки, що було і залишається суттю традиційної, класичної писемності протягом її майже п'ятитисячолітнього існування, і перехід до "логіки" грама­тики, тобто, до зв'язку вже не слів за їх денотативною й конотативною

 

семантикою, що породжувало об'єктивний зміст твору і через це його об'єктивне сприйняття читачем і дослідником, а лише словоформ за їх морфологічними й синтаксичними категоріями, що породжує тіль­ки незліченні й необмежені натяки на можливий зміст і через це його помилкове сприйняття адресатом. Тут допомогти може лише функціо­нальний переклад, про який йдеться далі, та й то частково.

На зміну термінознавчій школі Д. С. Лотте (термін як однозначне, точне, стисле, системне, особливе слово, що протистоїть за своєю се­мантичною і граматичною структурою загальновживаному слову) при­ходить нова теорія терміну (В. А. Гак, Б. М. Головін, Т. Р. Кияк та інші), прихильники якої вбачають у терміні не семантику, а функцію, тобто тип вживання лексичної одиниці. Відтепер (і це посідає головне міс­це у новітніх філологів) будь-яке слово може набути термінологічного статусу, але лише у межах конкретного тексту, перетворюючись, якщо використовувати справжню наукову точність, з терміна на поетизм. Ми вже бачили у наведених прикладах: скільки авторів, стільки і тлума­чень лексем "дискурс", "поле", "фрейм" тощо. Вказана формалізація як наслідок й сутність точних наук, до котрих, як і взагалі до науки, філологію майже ніколи ніхто не відносив, розпочалася й без успіху завершилась значно раніше постсоссюрівської лінгвістики. Віра у силу науки запанувала вже у VIII ст. - у добу всеохоплюючих раціоналізму, редукціонізму та детермінізму, коли німецький математик Карл Фрі-дріх Гаус запрокламував афоризм, помилково названий на довгі сто­річчя сенсом наукового життя європейської цивілізації: "Математика - це королева наук." Альберт Ейнштейн, батько теорії відносності, од­нієї з найточніших наук, любив казати, що з того часу, як за теорію відносності взялися математики, він вже і сам нічого в ній не розуміє. Але тоді, у VIII ст., як і у наступні доби, саме віра у всесилля точних наук призвела до того, що філологія як універсальна поезія античнос­ті перетворилася через схоластику Середньовіччя на вузько терміно­логічну дисципліну Просвітительства. Найнаочніше про це свідчить історія однієї з філологічних гілок - філософії, котра у вченні Гегеля знайшла свій вінець досягнень, бо стала використовувати слово як од­нозначний термін.

Але вже філософи-романтики Фіхте, Шеллінг, Фейербах зневірилися у точності терміна і застосували новий його структурний компонент -

багатозначність, яка відбрунькувала образність і, переродивши термін на поетизм, знову перетворила філософію на універсальну поезію. Так, наприклад, любов у Фейербаха невизначена, безмежна, універсальна категорія, хоча й головна в його філософському кредо. Наступні уми, яких ми за звичаєм продовжуємо називати філософами, такими на­справді ніколи не були: Шопенгауер, Кьєркегор, Ніцше та ін. - це вже поети-мислителі навіть за формою своїх думок, а не традиційні філо-софи-вчені. А останні перейшли до нефілологічної науки - соціології: Прудон, Фур'є, Маркс, Плеханов, Ленін, Адорно, Маркузе, Сартр та ін. Сьогодні немає справжніх філософів, для котрих підвалини буття мають чітко розмежовані назви; сьогодні людство має або бездоказо­вих поетів-мислителів, які впливають на наші уявлення силою слова, або окремих прагматиків - соціологів, футурологів, етнографів тощо, котрі беруть нас у полон часткою наочних фактів, які видаються за гло­бальну систему. Аналогічною є і ситуація у мовознавстві: ми маємо тут або класичних, традиційних, універсальних філологів, або вузько прагматичних новітніх дескриптивістів у точному смислі цього сло­ва - описувачів конкретного мовного факту: наприклад, функцій окре­мого відмінку (або ще гірше: великого фахівця з малої кількості всіх підфункцій однієї функції одного відмінка), або, наприклад, дослідни­ка всіх мовних втілень, носія дії та сприймаючого її (агенса, пацієнса,

бенефіціанта тощо).

Інерція наукового пошуку у сфері формалізації постійно призводить до того, що відкриваються (хоч і рідко, а частіше просто детальніше описуються) нові нюанси старих законів; при цьому нюанси отриму­ють нові терміни, які вже не вказують на свою спорідненість з назвою головного закону. Так виникають сумарні, а не синтетичні терміносис-теми, котрим бракує реальної, дійсної бази.

Головний недолік усіх постструктуралістських філологів в їх методо­логії: прокламуючи мовлення об'єктом свого вивчення, вони насправді досліджують лише мову, через що наділяють лінгвістичні одиниці (фо­неми, лексеми, морфеми, синтагми) непритаманними їм особливостя­ми - неіснуючими в мовленні семами, функціями, значеннями, струк­турами тощо і - навпаки - не фіксують ті особливості, котрі для цих одиниць мовленнєво суттєві. Як наслідок - терміни й терміносистєми

 

накопичуються, а наукового сенсу не додається, навіть зменшується. Наприклад, традиційна граматика знала три типи мовленнєвого зв'яз­ку між словами: узгодження, керування, прилягання. Новітні лінгвісти побачили, що у кожному з цих зв'язків чисто теоретично (тобто у мові, а не мовленнєвому потоці) можна виділити два структурних компонен­ти - лексичний та граматичний. Відкинувши три традиційних терміни, вони ввели два нових: колокацію для лексичних відношень та колі-гацію для граматичних. І хоча в латині, звідки взяті ці терміни, вони значать те ж саме, що й традиційні, постструктуралістські, лінгвісти наполягають на використанні саме нових і непрозорих для розуміння лексем замість яскравих й зрозумілих традиційних термінів.

§ 8.3. Науково-технічний стиль