З виникненням необхідності зниження витрат на зберігання й перевезення готівки, а також убезпечення торгівельного обороту від ризиків втрат коштів внаслідок крадіжок виникли безготівкові розрахунки. Здійснювалися вони, як правило, через посередників — мінял. В основі такого платежу перебували документи особливого роду — листи мінял один до одного, тобто спеціальна система цінностей, що не співпадала ні з товарами у власному розумінні слова, ні із грошима. Такі документи одержали назву відкритих (letter patentes) або обмінних (leller de cambio), або кредитних (letter de credit) листів, ставши прообразом сучасних цінних паперів. Відкриті листи, як правило, були абстрактними, тобто не були пов'язані зі змістом угоди, з якої виходили.
Розвиток економічних відносин призвів до вдосконалення форм безготівкових розрахунків. Розпорядження клієнтами банків своїми сумами за допомогою адресованих у банк записок призвело до виникнення чеків. Оскільки механізм розрахунків за чеками був схожий на платіж за векселями, до нього також стали застосовувати індосамент. Для здійснення розрахунків між банками в 1775 р. в Лондоні була заснована перша розрахункова палата.
Виникнення векселя, чека, банкнот, паперових грошей сприяло появі й закріпленню в практиці наступної юридичної фікції: була визнана речовою правова природа деяких видів зобов'язань. Незважаючи на чітке визначення грошових знаків в якості «боргу держави», або «безумовних зобов'язань» уповноваженого державою банку, правове регулювання грошових відносин у різні періоди історії розвитку права здійснювалося, виходячи із презумпції речової природи готівкових коштів.
Відповідно до п. 34 ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність», розрахункові банківські операції — це рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи. Проблема визначення місця інституту безготівкових розрахунків у системі права України не має однозначного вирішення в межах правової дискусії. Існують такі точки зору на зазначену проблему:
— розрахункові відносини розглядаються як вид цивільних правовідносин;
— розрахункові відносини розглядаються як вид господарських правовідносин;
— розрахункові відносини розглядаються як відносини, що мають комплексний характер.
Прихильники цивілістичного підходу, серед яких Р. Н. Мінченко , І. А. Безклубий вважають, що розрахункові відносини мають цивільно-правову природу.
Л. Г. Єфімова стверджує, що зобов'язання із здійснення розрахунків за цивільно-правовим договором залишаються елементом відповідного цивільного зобов'язання у всіх випадках і не перетворюється на розрахункові правовідносини в результаті посередництва банку, який є юридично рівним партнером, а тому вони цілком охоплююся конструкцією договору доручення чи комісії, а наказ клієнта про здійснення платежу розглядається Л. Г. Єфімовою не як новий договір, а як проста інструкція клієнта
З. І. Шкундін розглядає всі розрахунки, які здійснюються через банк, у якості «розрахункових угод». Це «допоміжні» або каузальні угоди, і вони є як би «угодами виконання» договору банківського рахунка. Розрахункові угоди можуть бути як односторонніми, так і взаємними.
У вітчизняній цивілістичній літературі тривалий час правовий аналіз безготівкових розрахунків здійснювався в нерозривному зв'язку з аналізом відповідних економічних відносин, а отже, і цивільно-правових відносин. Це сформувало два підходи до сутності безготівкових розрахунків як виду зобов'язальних правовідносин, а саме:
— безготівкові розрахунки є двосторонніми зобов'язальними правовідносинами, що виникають із приводу передачі певних негрошових цінностей за умови одержання за них певного майнового еквівалента, тобто, головним чином, грошей («безготівкові розрахунки несамостійного характеру»);
— безготівкові розрахунки є двосторонніми зобов'язальними правовідносинами за участю третьої особи (банку) на стороні кожної зі сторін, що виникають із приводу передачі певних негрошових цінностей з умовою одержання за них грошового еквівалента й регламентованими спеціальним законодавством («безготівкові розрахунки самостійного характеру»).
Фактично, диспозитивність відносин, що складають зміст безготівкових розрахунків завершується тоді, коли клієнт приймає рішення, чи вступати йому у зазначені відносини, чи ні. Дії ж банку на виконання доручення клієнта по перерахуванню коштів, певна свобода у прийнятті окремих рішень щодо затримки та перевірки законності платежу, є нічим іншим, як виявом оперативної самостійності сторін, що можливо не є характерним для жорсткої імперативності фінансово-правового методу владних приписів, однак жодним чином не виходить поза його межі. Навіть більшість норм, що регулюють розрахункові відносини в Цивільному кодексі України, є також за своєю природою імперативними, а отже публічно-правовими (наприклад, норми статей 1071, 1090, 1091, 1092 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 1087 Цивільного кодексу України розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, проводяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть проводитись також готівкою, якщо інше не встановлене законом.
Стаття 1088 кодексу зазначає, що безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкриті відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлене видом безготівкових розрахунків.
Відповідно до статті 198 Господарського кодексу України, платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, законодавство передбачає можливість виконання грошових зобов'язань як у готівковій, так і в безготівковій формі. При цьому обсяг здійснення безготівкових операцій не обмежується законодавством, на відміну від готівкових.
При цьому якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунка шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунки інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів безготівковими.