Професійний відбір виник тоді, коли держава почала відчувати моральний і матеріальний збиток від явно непридатних людей до тієї чи іншої діяльності.
У 1575 р. іспанський лікар Хуан Уарте досить чітко сформулював значення проблеми профорієнтації в державному масштабі: «Для того щоб ніхто не помилявся у виборі професії, що більше за все підходить до обдарованості людини, государеві варто було б виділити уповноважених людей великого розуму і знання, що відкрили в кожній людині дарування ще в ніжному віці; вони тоді змусили б її обов'язково вивчати ту галузь знання, що їй підходить, і не представляли цю справу її виборові» (X. Уарте, 1960).
Нині при вступі до авіаційних і багатьох інших вузів абітурієнти, а також претенденти на займання тієї або іншої посади проходять психологічний відбір. Шкільні психологи допомагають випускникам зорієнтуватися у виборі професії. Однак організація і проведення профорієнтації й добору дотепер страждає недоліками, що залежать, з одного боку, від кваліфікації тих, хто їх проводить, а з іншого боку — від рівня наших знань у цій галузі. Ось чому потрібно докладніше не лише розглянути цю проблему з історичної точки зору, а й розповісти, що нового було внесено в психологію при освоєнні людиною екстремальних умов (В.І. Лєбєдєв, 2001).
За указом Петра І: «...У полках багато солдатів виявилися хворі, а інші до навчання не перейнятливі... У рекрути повинні здаватися... люди добрі, людяні, не старі, не знівечені й не дурні...».
«Без історії немає теорії», — говорив відомий психолог К.К. Плато- нов (1972).
У Древньому Єгипті тільки той навчався мистецтву жреця, хто був здатний витримати систему визначених іспитів. Спочатку кандидат проходив співбесіду, в процесі якої з'ясовувалися його біографічні дані, рівень освіченості; оцінювалися також зовнішність, уміння вести бесіду. Затим перевіряли вміння трудитися, слухати і мовчати, проводили іспит вогнем, водою, страхом подолання похмурих підземель у повній самітності тощо. Усі ці жорстокі іспити доповнювалися погрозою смерті для тих, хто не був упевнений у тім, що зуміє витримати всі тяготи тривалого періоду навчання. Кожному кандидатові пропонувалося ще раз подумати і ретельно все зважити й вирішити, з якого боку закрити за собою двері храму — зсередини чи ззовні.
За 2200 років у Древньому Китаї особи, що бажали обійняти посаду урядових чиновників, екзаменувалися особисто імператором з шести «мистецтв»: музики, стрілянини з лука, їзди верхи, вміння писати, розмірковувати, бути обізнаним у ритуалах і церемоніях. Система іспитів була важливим засобом добору чиновників для державної адміністративної служби.
Але насамперед усі держави були зацікавлені в повноцінних воїнах. На Русі з 1550 р. до початку XVIII ст. армія складалася зі стрільців, які несли службу в палацевій охороні, а також «служивих людей» — бояр і дворян. Останні в періоди воєн самі набирали собі ратні ополчення зі своїх селян. На цей період припадають перші спроби визначення придатності до військової служби у формі медичної експертизи. В історію увійшов випадок, що датується 1537 роком. За наказом головним лікарем Фіофілом був оглянутий князь Андрій Іванович, який відмовився їхати на службу до Москви з приводу хвороби.
У зв'язку з безперервними народними бунтами, що виникають через складну економічну й політичну обстановку, у 1649 р. був скликаний Земський собор, який прийняв «Соборне ухвалення», в якому є розділ «Про службу всяких ратних людей Московської держави», де записано: «А буде, що служиві люди почнуть государеві бити чолом, що їм за старістю або за каліцтвом, або за болезнію на государеву службу йти не мочно, і тих чолобитників на Москві й у містах оглядати» (К.К. Платонов, 1972).
При Петрі І в Росії була створена регулярна армія. У його указі від 20 лютого 1705 р. чітко простежується прагнення при наборі в армію оцінювати не лише фізичні, а й психічні якості рекрутів. Звичайно, на той час виявити психологічні особливості людини було складніше, ніж визначити її фізичний стан. Проте ця прогресивна традиція — оцінювати в сукупності фізичні та духовні якості людини - стала здійснюватися лікарями в теорії і на практиці. Так, книга військово-морського лікаря А. Бахерата, присвячена «збереженню здоров'я морських служителів», відкривалася главою «Про обрання людей», в якій перелічувалися психологічні вимоги до матросів (А. Бахерт, 1780).
Якщо простежити еволюцію вивчення соматичного і психічного здоров'я в системі військово-лікарської експертизи, закріплену більше ніж у 50-ти наказах, настановах і посібниках, то чітко можна побачити зростання інтересу до діагностики психічної діяльності й виявлення здібностей. Ілюстрацією може служити книга одного з організаторів російської військової медиціни Р.С.Четиркіна, видана в 1820 р., в якій лікарям указувалося на необхідність не лише відбирати рекрутів, а й «розподіляти їх за родом здібностей, що в тому полку буває необхідно. Одне потрібно від гренадера або карабінера, інше — від стрільця або єгеря, третє — від музиканта тощо» (Р.С.Четиркін, 1834).
Щойно повітряні кулі почали застосовуватися для військових цілей, на порядок денний постало питання про здібності повітроплавців. Перший перелік якостей, необхідних для цієї професії, був визначений академіком М.А Рикачевим, який у XIX ст. здійснив кілька польотів на повітряній кулі. У 1873 р. він писав: «Керування кулею вимагає тих самих якостей, що необхідні морякам: швидкість розуміння, розпорядливість, збереження цілковитого самовладання, обачність, спритність». Засновник аеродинаміки Н.Е. Жуковський також вважав, що далеко не кожен може літати, оскільки тут від людини потрібні надто велика увага, погодженість рухів, спритність і холоднокровність (В.І. Лєбєдєв, 2001).
Вперше у світі питання про спеціальний відбір льотчиків було поставлено у «Всеросійському аероклубі» у 1909 р. За завданням В.М. Бехтерева лікар В.В. Абрамов почав проводити клініко-психологічні дослідження пілотів, здійснюючи не лише функціональний (дослідження психомоторики тощо), а й особистісний підхід (В.М. Бехтерев, 1920).
Якщо ми звернемося до історії профвідбору за здібностями у цивільних професіях, то побачимо, що психолог Г. Мюнстерберг наприкінці XIX ст. за завданням страхової спілки США розробив систему відбору водіїв. Страхові компанії сподівалися з упровадженням «психотехніки» (термін введений у 1903 р. В. Штерном як синонім «індустріальної психології») зменшити витрати за виплатами потерпілим при аваріях міського транспорту (В.І. Лєбєдєв, 2001).
Більш широко відбір почав удосконалюватися під час Першої світової війни. Так, у Німеччині в 14-ти лабораторіях було обстежено 25 тисяч шоферів. Психологічний відбір пройшло багато льотчиків, радіотелеграфісти, артилерійські навідники й інші військові фахівці.
Нагадаємо, що на початку Першої світової війни льотні події та катастрофи, не обумовлені дефектами матеріальної частини і бойових дій, досягали 90%. З уведенням психологічного добору рівень подій і катастроф, пов'язаних з «людським фактором», різко знизився, але залишався досить високим (В.І. Лєбєдєв, 2001).
У перші роки радянської влади почалася розробка методів, як тоді говорили, «психотехнічного добору». У 30-ті роки психофізіологічні лабораторії, що займалися цією проблемою, були в армії, на залізничному та міському транспорті, на всіх великих промислових підприємствах. Особлива увага приділялася Збройним силам: «Якщо ми в морський флот, у спеціальні технічні війська, в авіацію даватимемо такий контингент, що за своєю фізичною структурою, психологією непридатний для несення служби в цих родах військ, то тим самим ми досить сильно вдаримо по їхній бойовій міцності. Це особливо важливо для авіації, де для кожного льотчика потрібні прекрасний зір, слух і ціла низка інших якостей, які не завжди знайдеш», — писав у ті роки нарком оборони М.В. Фрунзе.
Однак відповідно до Постанови ЦК ВКПБ(б) від 4 липня 1936 р. робота з профорієнтації в СРСР на довгі роки була припинена, чим була нанесена неабияка шкода вітчизняній психологічній науці, Збройним силам і народному господарству.
Інтерес до профвідбору в країнах світу особливо зріс, коли Друга світова війна стала усвідомлюватися нами як неминуча і термінова потреба підготувати тисячі льотчиків. Відсів зальотну неуспішність у США перед війною в деякі роки досягало 87%. В умовах війни у ВВС США було організовано багато спільних відбірних комісій, у роботі яких брало участь понад півтори тисячі психологів. Через психологічний відбір пройшло два мільйони претендентів для надходження в льотні училища. З них до льотного навчання було допущено 450 тис. чоловік. Це дозволило знизити відсів за льотну неуспішність курсантів до 36%.
Економічний ефект системи добору дуже легко розрахувати. Для того щоб одержати 100 кваліфікованих пілотів в умовах, коли психологічного відбору не проводилося, відсів у процесі навчання складав у середньому 75%, потрібно було прийняти для навчання 397 курсантів. Для рівнозначної кількості пілотів із застосуванням психологічного відбору досить допустити до навчання 156 чоловік, попередньо обстеживши 1020 претендентів. Проведення досліджень складало 4 дол. США на людину. Таким чином, уведення відбору дало велику економію часу, дозволило скоротити чисельність інструкторського складу, знизивши витрати на матеріальну частину, пальне, що особливо важливо в умовах війни. Економія коштів складала майже 1,5 млн дол. США на кожні 100 чоловік, які успішно закінчили навчання (В.П. Петров, А.Т. Ростунов, 1988).
У СРСР наприкінці 50-60-х років з переходом на реактивну авіацію різко зросли катастрофи й аварії, котрі супроводжувалися загибеллю льотчиків, що послужило причиною введення психологічного добору при вступі до авіаційних училищ. Цій проблемі стали приділяти особливу увагу. Виступаючи на 1-й науковій конференції з військової психології, професор К.К. Платонов сказав: «В авіації не всі ще згодні з цим положенням, але хто дасть собі раду поставити перед собою питання і згадати про кількість загиблих через невирішення психологічною наукою цього питання, той погодиться з тим, що не кожну здорову людину потрібно вчити літати» (В.І. Лєбєдєв, 2001).
Професійним психологічним відбором в Україні в різні роки займалися такі вчені, як Мілерян Є.А. (1974), Карпухіна A.M. (1987), Мака- ренко М.В. (1985, 1996), Макаревич О.П. (2000), Корольчук М.С. (1987, 1997, 2004).