Сторичні аспекти профвідбору

Професійний відбір виник тоді, коли держава почала відчувати мо­ральний і матеріальний збиток від явно непридатних людей до тієї чи ін­шої діяльності.

У 1575 р. іспанський лікар Хуан Уарте досить чітко сформулював зна­чення проблеми профорієнтації в державному масштабі: «Для того щоб ніхто не помилявся у виборі професії, що більше за все підходить до обда­рованості людини, государеві варто було б виділити уповноважених людей великого розуму і знання, що відкрили в кожній людині дарування ще в ніж­ному віці; вони тоді змусили б її обов'язково вивчати ту галузь знання, що їй підходить, і не представляли цю справу її виборові» (X. Уарте, 1960).

Нині при вступі до авіаційних і багатьох інших вузів абітурієнти, а також претенденти на займання тієї або іншої посади проходять психо­логічний відбір. Шкільні психологи допомагають випускникам зорієнту­ватися у виборі професії. Однак організація і проведення профорієнтації й добору дотепер страждає недоліками, що залежать, з одного боку, від ква­ліфікації тих, хто їх проводить, а з іншого боку — від рівня наших знань у цій галузі. Ось чому потрібно докладніше не лише розглянути цю про­блему з історичної точки зору, а й розповісти, що нового було внесено в пси­хологію при освоєнні людиною екстремальних умов (В.І. Лєбєдєв, 2001).

За указом Петра І: «...У полках багато солдатів виявилися хворі, а ін­ші до навчання не перейнятливі... У рекрути повинні здаватися... люди добрі, людяні, не старі, не знівечені й не дурні...».

«Без історії немає теорії», — говорив відомий психолог К.К. Плато- нов (1972).

У Древньому Єгипті тільки той навчався мистецтву жреця, хто був здатний витримати систему визначених іспитів. Спочатку кандидат про­ходив співбесіду, в процесі якої з'ясовувалися його біографічні дані, рі­вень освіченості; оцінювалися також зовнішність, уміння вести бесіду. Затим перевіряли вміння трудитися, слухати і мовчати, проводили іспит вогнем, водою, страхом подолання похмурих підземель у повній саміт­ності тощо. Усі ці жорстокі іспити доповнювалися погрозою смерті для тих, хто не був упевнений у тім, що зуміє витримати всі тяготи тривало­го періоду навчання. Кожному кандидатові пропонувалося ще раз поду­мати і ретельно все зважити й вирішити, з якого боку закрити за собою двері храму — зсередини чи ззовні.

За 2200 років у Древньому Китаї особи, що бажали обійняти посаду урядових чиновників, екзаменувалися особисто імператором з шести «мистецтв»: музики, стрілянини з лука, їзди верхи, вміння писати, роз­мірковувати, бути обізнаним у ритуалах і церемоніях. Система іспитів була важливим засобом добору чиновників для державної адміністра­тивної служби.

Але насамперед усі держави були зацікавлені в повноцінних воїнах. На Русі з 1550 р. до початку XVIII ст. армія складалася зі стрільців, які несли службу в палацевій охороні, а також «служивих людей» — бояр і дворян. Останні в періоди воєн самі набирали собі ратні ополчення зі своїх селян. На цей період припадають перші спроби визначення при­датності до військової служби у формі медичної експертизи. В історію увійшов випадок, що датується 1537 роком. За наказом головним ліка­рем Фіофілом був оглянутий князь Андрій Іванович, який відмовився їхати на службу до Москви з приводу хвороби.

У зв'язку з безперервними народними бунтами, що виникають че­рез складну економічну й політичну обстановку, у 1649 р. був скликаний Земський собор, який прийняв «Соборне ухвалення», в якому є розділ «Про службу всяких ратних людей Московської держави», де записано: «А буде, що служиві люди почнуть государеві бити чолом, що їм за старістю або за каліцтвом, або за болезнію на государеву службу йти не мочно, і тих чолобитників на Москві й у містах оглядати» (К.К. Платонов, 1972).

При Петрі І в Росії була створена регулярна армія. У його указі від 20 лютого 1705 р. чітко простежується прагнення при наборі в армію оці­нювати не лише фізичні, а й психічні якості рекрутів. Звичайно, на той час виявити психологічні особливості людини було складніше, ніж виз­начити її фізичний стан. Проте ця прогресивна традиція — оцінювати в сукупності фізичні та духовні якості людини - стала здійснюватися лі­карями в теорії і на практиці. Так, книга військово-морського лікаря А. Бахерата, присвячена «збереженню здоров'я морських служителів», від­кривалася главою «Про обрання людей», в якій перелічувалися психоло­гічні вимоги до матросів (А. Бахерт, 1780).

Якщо простежити еволюцію вивчення соматичного і психічного здоров'я в системі військово-лікарської експертизи, закріплену більше ніж у 50-ти наказах, настановах і посібниках, то чітко можна побачити зростання інтересу до діагностики психічної діяльності й виявлення здібностей. Ілюстрацією може служити книга одного з організаторів ро­сійської військової медиціни Р.С.Четиркіна, видана в 1820 р., в якій лі­карям указувалося на необхідність не лише відбирати рекрутів, а й «роз­поділяти їх за родом здібностей, що в тому полку буває необхідно. Одне потрібно від гренадера або карабінера, інше — від стрільця або єгеря, третє — від музиканта тощо» (Р.С.Четиркін, 1834).

Щойно повітряні кулі почали застосовуватися для військових цілей, на порядок денний постало питання про здібності повітроплавців. Пер­ший перелік якостей, необхідних для цієї професії, був визначений ака­деміком М.А Рикачевим, який у XIX ст. здійснив кілька польотів на по­вітряній кулі. У 1873 р. він писав: «Керування кулею вимагає тих самих якостей, що необхідні морякам: швидкість розуміння, розпорядливість, збереження цілковитого самовладання, обачність, спритність». Заснов­ник аеродинаміки Н.Е. Жуковський також вважав, що далеко не кожен може літати, оскільки тут від людини потрібні надто велика увага, пого­дженість рухів, спритність і холоднокровність (В.І. Лєбєдєв, 2001).

Вперше у світі питання про спеціальний відбір льотчиків було по­ставлено у «Всеросійському аероклубі» у 1909 р. За завданням В.М. Бех­терева лікар В.В. Абрамов почав проводити клініко-психологічні дослі­дження пілотів, здійснюючи не лише функціональний (дослідження психомоторики тощо), а й особистісний підхід (В.М. Бехтерев, 1920).

Якщо ми звернемося до історії профвідбору за здібностями у ци­вільних професіях, то побачимо, що психолог Г. Мюнстерберг напри­кінці XIX ст. за завданням страхової спілки США розробив систему від­бору водіїв. Страхові компанії сподівалися з упровадженням «психотех­ніки» (термін введений у 1903 р. В. Штерном як синонім «індустріальної психології») зменшити витрати за виплатами потерпілим при аваріях міського транспорту (В.І. Лєбєдєв, 2001).

Більш широко відбір почав удосконалюватися під час Першої світо­вої війни. Так, у Німеччині в 14-ти лабораторіях було обстежено 25 ти­сяч шоферів. Психологічний відбір пройшло багато льотчиків, радіоте­леграфісти, артилерійські навідники й інші військові фахівці.

Нагадаємо, що на початку Першої світової війни льотні події та ка­тастрофи, не обумовлені дефектами матеріальної частини і бойових дій, досягали 90%. З уведенням психологічного добору рівень подій і ката­строф, пов'язаних з «людським фактором», різко знизився, але зали­шався досить високим (В.І. Лєбєдєв, 2001).

У перші роки радянської влади почалася розробка методів, як тоді говорили, «психотехнічного добору». У 30-ті роки психофізіологічні ла­бораторії, що займалися цією проблемою, були в армії, на залізничному та міському транспорті, на всіх великих промислових підприємствах. Особлива увага приділялася Збройним силам: «Якщо ми в морський флот, у спеціальні технічні війська, в авіацію даватимемо такий контин­гент, що за своєю фізичною структурою, психологією непридатний для несення служби в цих родах військ, то тим самим ми досить сильно вдаримо по їхній бойовій міцності. Це особливо важливо для авіації, де для кожного льотчика потрібні прекрасний зір, слух і ціла низка ін­ших якостей, які не завжди знайдеш», — писав у ті роки нарком оборони М.В. Фрунзе.

Однак відповідно до Постанови ЦК ВКПБ(б) від 4 липня 1936 р. ро­бота з профорієнтації в СРСР на довгі роки була припинена, чим була нанесена неабияка шкода вітчизняній психологічній науці, Збройним силам і народному господарству.

Інтерес до профвідбору в країнах світу особливо зріс, коли Друга світова війна стала усвідомлюватися нами як неминуча і термінова по­треба підготувати тисячі льотчиків. Відсів зальотну неуспішність у США перед війною в деякі роки досягало 87%. В умовах війни у ВВС США бу­ло організовано багато спільних відбірних комісій, у роботі яких брало участь понад півтори тисячі психологів. Через психологічний відбір пройшло два мільйони претендентів для надходження в льотні училища. З них до льотного навчання було допущено 450 тис. чоловік. Це дозво­лило знизити відсів за льотну неуспішність курсантів до 36%.

Економічний ефект системи добору дуже легко розрахувати. Для то­го щоб одержати 100 кваліфікованих пілотів в умовах, коли психологіч­ного відбору не проводилося, відсів у процесі навчання складав у се­редньому 75%, потрібно було прийняти для навчання 397 курсантів. Для рівнозначної кількості пілотів із застосуванням психологічного відбору досить допустити до навчання 156 чоловік, попередньо обстеживши 1020 претендентів. Проведення досліджень складало 4 дол. США на лю­дину. Таким чином, уведення відбору дало велику економію часу, дозво­лило скоротити чисельність інструкторського складу, знизивши витрати на матеріальну частину, пальне, що особливо важливо в умовах війни. Економія коштів складала майже 1,5 млн дол. США на кожні 100 чоло­вік, які успішно закінчили навчання (В.П. Петров, А.Т. Ростунов, 1988).

У СРСР наприкінці 50-60-х років з переходом на реактивну авіацію різко зросли катастрофи й аварії, котрі супроводжувалися загибеллю льотчиків, що послужило причиною введення психологічного добору при вступі до авіаційних училищ. Цій проблемі стали приділяти особли­ву увагу. Виступаючи на 1-й науковій конференції з військової психоло­гії, професор К.К. Платонов сказав: «В авіації не всі ще згодні з цим по­ложенням, але хто дасть собі раду поставити перед собою питання і зга­дати про кількість загиблих через невирішення психологічною наукою цього питання, той погодиться з тим, що не кожну здорову людину пот­рібно вчити літати» (В.І. Лєбєдєв, 2001).

Професійним психологічним відбором в Україні в різні роки займа­лися такі вчені, як Мілерян Є.А. (1974), Карпухіна A.M. (1987), Мака- ренко М.В. (1985, 1996), Макаревич О.П. (2000), Корольчук М.С. (1987, 1997, 2004).