Перше враження: клієнт, чоловік середнього віку, з ознаками зайвої ваги, в окулярах, лисуватий, одягнений охайно у представницький костюм, ретельно випрасувану сорочку із дорогою краваткою. Зайшов, рвучко прочинивши двері, в руках – шкіряний кейс та ключі-сигналізація від машини. Розмовляє впевнено, владно, посилює наголос наприкінці речення. Відразу почав вимагати від психолога підтвердження його кваліфікації.
Попередньо на консультацію на записувався, чекав у приймальні поки консультант завершить роботу із клієнтом “за записом” близько 45 хвилин. Помітно нервував, пив каву.
Консультативне звернення: “Мене не цікавлять усякі ваші психологічні штучки. Тому давайте без зайвого психоаналізу. Мені потрібна конкретна порада, власне за це я Вам і плачу. Моя дочка закохалася не в того хлопця. Він для неї не пара: нахаба, вискочка, ні копійки за душею. Я чоловік прямий – все, що про нього думаю, виклав в очі. А цей красень заявив мені: “Ще побачимо чия візьме!”. Дочка в істериці, сидить замкнена вдома, вже сусідів своїми сльозами залила. Слів не розуміє. Питання просте, як зробити так, щоб вона все зрозуміла. А то сльози, слині, конання на все життя, аж противно!”