Сучасні психоаналітичні уявлення про групові процеси своїм корінням уходять до соціально-психологічних поглядів З.Фрейда.
Відомо, що З.Фрейд пояснював особистість невротика через розкриття психологічних механізмів такої первинної групи, як родина. Надалі ці механізми були покладені в основу інтерпретації міжособистісних відносин.
У груповій психології З.Фрейда ключовою фігурою є лідер. Саме відношення членів групи до лідера є зв'язком першого порядку - воно в певному змісті детермінує відносини членів групи один до одного. У випадку порушення зв'язків з лідером група розпадається. Ідентифікація з лідером аж ніяк не припускає однозначно позитивних почуттів стосовно нього. Навпроти, З.Фрейд розглядає ідентифікацію з лідером як механізм захисту проти ворожих почуттів до лідера і як непрямий спосіб стати лідером.
До психоаналітичних теорій відносять:
1) динамічна теорія функціонування групи (В.Байон).
2) теорія розвитку групи (В.Бенніс, Г.Шепард)
3) тривимірна теорія інтерперсональної поведінки (В.Шутц)
Динамічна теорія функціонування групи (В.Байон)
Основний емпіричний матеріал В.Байон одержував в області психотерапії у 50-х р.
Об'єктом спостережень з'явилися терапевтичні групи. На його думку, група – це макроваріант індивіда, і, отже, вона характеризується тими ж параметрами, що й окрема особистість, тобто потребами, мотивами, цілями.
В.Байон виділив 2 рівні функціонування групи (внутрігрупової активності):
1. Рівень свідомої активності (діяльність групи спрямована на рішення поставлених завдань).
2. Рівень несвідомої активності (рівень групової культури, що утворився на основі синтезу індивідуальних цінностей, потреб і інтересів членів цієї групи)
Між цими рівнями можуть виникати конфлікти в силу невідповідності вимог діяльності й моральних принципів її виконання.
Результатом цього може бути або протистояння групи вимогам ситуації, або ігнорування ситуації, або ігнорування культури на користь вимогам ситуації.
У більшій своїй частині висловлені В.Байоном положення емпірично й експериментально не перевірялися й не одержали особливого поширення в соціальній психології. Вони цікаві лише в тім відношенні, що відбивають проблему можливості аналізу групи як системи за аналогією із системою «особистість», що, безсумнівно, заслуговує на увагу.
Теорія розвитку групи (В.Бенніс, Г.Шепард)
Теорію групового розвитку В.Бенніса й Г.Шепарда, сформульовано на початку 50-х рр. й побудовано на осмисленні процесів, що відбуваються в так званих Т-Групах, або групах тренінгу людських відносин, групах самоаналізу.
Т-Група є однією з форм або одним з методів соціально-психологічного тренінгу. Під соціально-психологічним тренінгом розуміють навчання знанням, умінням і навичкам міжособистісного спілкування. В основі практики Т-Групи лежить групова дискусія. Предметом дискусії є реальні міжособистісні відносини учасників, а завданням є вивчення самою групою її динаміки через аналіз того, що в ній відбувається.
Передбачається, що результатом подібного аналізу буде зростання компетентності особистості відносно власних мотивів, фрустрацій, взагалі можливостей у міжособистісному спілкуванні, а також розуміння мотивів, цілей, стратегій поведінки партнерів по спілкуванню.
Теорія групового розвитку стосується головним чином процесів зміни в Т-Групі на шляху досягнення мети валідної комунікації. Вона включає два основних питання:
1) аналіз перешкод валідній комунікації й 2) аналіз стадій групового розвитку.
Основною перешкодою встановленню валідної комунікації є ситуація невизначеності, у якій опиняється кожен з учасників на старті Т-Групи. Учасники скуті у вираженні своїх щирих відносин, реакцій, почуттів, тому що вони не знають, що можна чекати від інших. На думку В.Бенніса й Шепарда, невизначеність стосується двох планів функціонування групи: питання про владу й питання про взаємозалежність.
Рішення питання про владу - це рішення питання про лідера, питання про те, хто буде ведучим і на кого випаде роль веденого. На основі вирішення питання про лідера формуються взаємини між членами групи. Відносини в групі встановлюються залежно від того, як інші ставляться до лідера, а він до інших.
Таким чином, у теорії виділяється дві фази групового розвитку:
1) вибір лідера.
2) встановлення взаємин між членами групи.
Тривимірна теорія інтерперсональної поведінки (В.Шутц)
Основою теорії є положення фрейдизму про те, що соціальне життя дорослої людини фатально визначене досвідом її дитинства.
Суть теорії розкривається в чотирьох постулатах:
1. Принцип 3-х потреб, характерних для кожного індивіда.
2. Принцип визначальної ролі в розвитку особистості раннього дитинства.
3. Принцип сумісності.
4. Принцип групового розвитку.
Принцип 3-х потреб: потреба включення, потреба в контролі й потреба в любові.
Включення він розуміє як потребу встановлювати й підтримувати відносини з іншими, що приносять задоволення, тобто як потребу бути включеним у групу. Ступінь включення можна ранжувати від інтенсивної взаємодії до повного відходу від неї.
Потреба у включенні: залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву:
· недостатньо соціальної поведінки – формується досвідом недостатньої інтеграції в родині, характеризується тенденцією до інтраверсії, відходу від взаємодії, до збереження дистанції між собою й іншими;
· занадто соціальної – формується досвідом надмірного включення, характеризується постійним пошуком контактів, вимагає уваги, нав'язує себе групі, але може увійти в групу, використовуючи й більш тонкі прийоми, наприклад, демонструючи знання й уміння;
· соціальної поведінки – ідеальний тип відносин, що відповідає адекватній інтеграції, безпроблемний у міжособистісних відносинах. Індивід щасливий наодинці із собою й щасливий з людьми. Він включається в групу або не включається в неї - залежно від ситуації. Головне, що несвідомо він ставиться до себе як до особистості, яка заслуговує уваги.
Потреба в контролі: залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву:
· відмови – тенденція до смиренності й покірності, тобто у відносинах з іншими вона відмовляється від влади й відповідальності, віддаючи перевагу ролі підлеглого;
· автократичності – характеризується тенденцією домінувати над іншими, вона воліє приймати всі рішення не тільки за себе, але також і за інших;
· демократичності – є ідеальним типом, успішно вирішуючи проблеми міжособистісних відносин у сфері контролю. Людина почуває себе комфортно і у позиції підлеглого, і в позиції носія влади. Залежно від вимог ситуації може віддавати розпорядження, а може приймати їх до виконання.
Потреба в любові (потреба побудови тісних емоційних зв'язків у відносинах з іншими): залежно від характеру задоволення в дитинстві доросла людина в міжособистісних відносинах схильна до прояву таких тенденцій:
· недостатньо особистісна – тенденція уникати тісних взаємин. Людина поверхнево дружня, зберігає емоційну дистанцію й воліє, щоб інші те ж саме здійснювали у відношенні до неї. Основою подібної поведінки є тривога, глибока заклопотаність особистості із приводу того, чи може вона викликати щире ставлення до себе, любов;
· занадто особистісна – бажає тісних емоційних зв'язків і намагається будувати саме такі емоційні відносини. Не стривожена тим, щоб бути улюбленою, підсвідомо думаючи, що вона гідна любові. В.Шутц припустив, що неврози – це форма патології, пов'язана саме з характером задоволення міжособистісної потреби в любові;
· особистісна – емоційні відносини з іншими як правило, не представляють складності, може адекватно почувати себе й у тісних, і у дистантних емоційних відносинах.