Назва інтеракціоністського напрямку походить від поняття „інтеракція”, або „соціальна взаємодія”, що є ключовим для даного напрямку. На відміну від інших теоретичних підходів у соціальній психології, в основі яких лежать традиційні психологічні підходи й напрямки, інтеракціоністський напрямок прийшов у соціальну психологію із соціології.
Понятійний апарат і проблематика взяті в основному із соціально-психологічних концепцій Дж.Міда. Відправним пунктом аналізу тут є не окремий індивід, як в інших теоретичних напрямках соціальної психології, а соціальний процес, що розуміється як процес інтеракції індивідів у групі, у суспільстві за допомогою різних засобів, перш за все - символів, мови.
До інтеракціоністських теорій відносять:
1) символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)
2) рольові теорії ( Р.Лінтон, М.Дойч)
3) теорії референтної групи (Г.Хайман, Р.Мертон)
Символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер)
Представники символічного інтеракціонізму приділяють особливо велику увагу проблемам „символічної комунікації”, тобто спілкуванню, яке здійснюється за допомогою символів.
Символічний інтеракціонізм – це інтеракція, властива тільки людині й припускає створення, передачу, інтерпретацію символів, значень і дії індивіда на їхній основі. Значення символу або значимого жесту варто шукати в реакції тієї особи, якій цей символ адресований. Тільки людина здатна створювати символи й тільки тоді, коли в неї є партнер по спілкуванню.
У зв'язку із цим символічна комунікація трактується як головна ознака, що виділяє людину із тваринного світу. Особистість розуміється як активна творча істота, що здатна оцінювати й направляти власні дії. Для успішного здійснення комунікації людина повинна мати здатність „прийняти роль іншого”, тобто зважити на становище тієї людини, якій адресована комунікація. У випадку більш складної взаємодії, у якій бере участь група людей, для успішного здійснення такої взаємодії члену групи доводиться узагальнювати позицію більшості членів даної групи.
Поведінка індивіда визначається в основному трьома змінними:
· структурою особистості;
· роллю;
· референтною групою.
Структура особистості за Дж.Мідом:
- I (дослівно – Я) - це імпульсивний, активний, творчий, рушійний початок особистості;
- me (дослівно – Мене, тобто яким мене повинні бачити інші) – це нормативне Я, свого роду внутрішній соціальний контроль, заснований на врахуванні очікувань-вимог значимих інших людей і насамперед «узагальненого іншого». Це нормативне Я контролює й направляє імпульсивне Я у відповідності із засвоєними нормами поведінки з метою успішного, з погляду індивіда, здійснення соціальної взаємодії.
- self („самість” людини, особистість) - являє собою сукупність імпульсивного й нормативного Я, їхню активну взаємодію.
Вацлавик розділив людську комунікацію на:
1. Семантику комунікації (зміст символів).
2. Синтаксис комунікації (передачу інформації).
3. Прагматику комунікації (вплив людей один на одного).
Семантика характеризується:
· надмірністю – достатністю (не обов'язкова для розуміння);
· семантичний шум (коли однакове слово але в особливій вимові не розуміємо).
Синтаксис характеризується:
· суперечливістю пунктуації (неузгодженість вербаліки і невербаліки).
Прагматика характеризується:
· напруженістю (необхідність постійної включеності у взаємодію для того, щоб не втратити суть розмови).
Для вірної інтерпретації символічного інтеракціонізму необхідно знати передісторію взаємин і їхній контекст.
Рольові теорії ( Р.Лінтон, М.Дойч)
Сучасні рольові теорії опираються на соціально-психологічні концепції Дж.Міда, пов'язані з поняттям „роль”, яке він увів у обіг соціальної психології, але не дав його визначення.
Поняття „соціальна роль” є досить складним, тому що роль являє собою функцію різнопорядкових явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру.
Різні автори із західної соціальної психології підходять до вирішення цієї проблеми по-різному.
Наприклад, Р.Лінтон вважає, що „роль – це динамічний аспект статусу. Індивід у суспільстві займає певний статус, що пов'язаний з іншими статусами. Коли індивід здійснює свої права й обов'язки, що випливають із його статусу, він виконує відповідну роль”.
М.Дойч і Р.Краусс відзначають, що через різні підходи до розуміння ролі в соціальній психології недоцільно намагатися шукати всеосяжне визначення, а досить вказати ті аспекти соціальної поведінки, які маються на увазі більшістю авторів, коли вони говорять про роль.
Виділяють наступні аспекти:
1. Роль як існуюча в суспільстві система очікувань щодо поведінки індивіда, який займає певне положення, у його взаємодії з іншими індивідами.
2. Роль як система специфічних очікувань стосовно себе індивіда, який займає певне положення, тобто як він уявляє модель своєї власної поведінки у взаємодії з іншими індивідами.
3. Роль як відкрита, спостережувана поведінка індивіда, який займає певне положення.
Як видно, у більшості випадків роль індивіда при її соціально-психологічному розгляді пов'язується з його положенням, статусом.
У роботах, присвячених рольовим теоріям, можна зустріти безліч класифікацій ролей за різними критеріями, а також рольових конфліктів, які більш докладно будуть розглянуті у наступних лекціях.
Теорії референтної групи (Г.Хайман, Р.Мертон)
Розробка теорій референтної групи в сучасній західній соціальній психології пов'язана насамперед з іменами таких авторів як Г.Хайман, Т.Ньюком, М.Шеріф, Г.Келлі, Р.Мертон і ін. Розробка основних положень сучасної теорії референтної групи почалась з 40-х років ХХст.
Термін „референтна група” був запропонований американським соціальним психологом Г.Хайманом у 1942 р. М.Хайман не дав визначення цього поняття, а просто використовував його для позначення групи людей, з якою випробуваний порівнював себе при визначенні свого статусу. Пізніше поняття „референтна група” позначили як таку групу до якої індивід відносить себе психологічно, і на цінності й норми якої він орієнтується.
Т.Ньюком виділив позитивні й негативні референтні групи.
Позитивною референтноюгрупою вважається така група, норми й орієнтації якої приймаються індивідом і які викликають в індивіда прагнення бути прийнятим цими групами.
Негативною референтною групою вважається така група, що викликає в індивіда прагнення виступити проти її й членом якої він не хоче себе вважати.
На думку Т.Ньюкома, „бунт підлітка” можна вважати проявом поведінки в ситуації, коли батьки виступають для нього як негативна референтна група.
М.Шеріф підкреслював важливість референтної групи у зв'язку з тим, що її норми перетворюються в соціальні установки індивідів, в „систему відліку” не тільки для самооцінки, але й для оцінки явищ соціального життя, для формування всієї „картини світу”.
Різноманіття груп, що впливають на індивіда, ставить його в скрутний стан вибору норм, які найчастіше розходяться між собою в різних групах. М.Шеріф запропонував розділяти групу „членства” (індивід до неї входить, але вона не значима для нього) і референтну групу (індивід до неї відносить себе психологічно, свідомо або несвідомо).
В якості референтної можуть виступати: групи членства й зовнішні групи, реальні й ідеальні групи, великі й малі групи тощо. При цьому кожен індивід, як правило, має кілька референтних груп, на які він орієнтується й з якими порівнює себе й інших.
Г.Келлі, узагальнивши в 1952 р. попередні дослідження в області теорії референтної групи, виділив наступні функції референтної групи:
· нормативну – полягає в тім, щоб встановлювати певні стандарти поведінки й змушувати індивідів слідувати ним (ці стандарти поведінки звичайно називають груповими нормами);
· порівняльно-оцінну–полягає в тім, що референтна група є тим еталоном для порівняння, за допомогою якого індивід може оцінювати себе й інших;
· стимулюючу–стимулює входити до групи.
Слід визнати, що незважаючи на важливість розгляду такого соціально-психологічного феномену як референтна група, в ньому існують певні недоліки: більшість робіт з даної проблеми у західній соціальній психології присвячені окремим емпіричним дослідження, положення яких не отримали широкого визнання як теоретичного, так і методологічного.