Об’єктивною закономірністю сучасного етапу розвитку суспільства є зростання ролі технічних засобів навчання та виховання підростаючого покоління.
З цією метою широко використовуються різноманітні технічні засоби, які значною мірою забезпечують ефективність навчально-виховного процесу.
Під технічними засобами навчання (ТЗН) слід розуміти технічні пристрої, які забезпечують передусім подання навчальної інформації, контроль знань, формування практичних умінь і навичок. До них відносять засоби динамічної і статичної проекції світлових і звукових зображень дійсності — кіноапаратура, магнітофони, відеомагнітофони, теле-, і радіоапаратура, технічні пристрої для контролю знань, тренажери тощо.
Досвід використання ТЗН у навчально-виховному процесі свідчить, що систематичне застосування їх поряд з традиційними засобами унаочнення дає змогу ефективно розв’язувати такі дидактичні завдання, як забезпечення науковості навчання, його зв’язку з життям, прискорення темпу засвоєння учнями навчального матеріалу, розвиток їх інтересів і здібностей, диференціація та індивідуалізація процесу навчання, активізація роботи школярів, систематичний контроль процесу і результатів навчання.
Технічні засоби навчання класифікують за функціями та способами впливу на учнів. За функціями, що їх виконують ТЗН у навчальному процесі, виділяють засоби інформації і контролю засвоєння знань, формування навичок самостійної роботи.
За способами впливу на учнів ТЗН поділяються на візуальні (зорові), аудитивні (слухові) та аудіовізуальні (слухозорові). Візуальні технічні засоби навчання (діапроектор, епіпроектор, мікропроектор, кінопроектор) впливають на органи зору учнів, аудитивні (радіоприймач, електрофон, магнітофон) —на органи слуху, а аудіовізуальні (кінопроектор, телевізор, відеомагнітофон)—одночасно на органи зору і слуху. Прогресивна педагогіка давно довела провідну роль відчуттів у засвоєнні знань і розроблений нею принцип наочності широко запроваджується в навчальній діяльності.
При цьому наочність має головною метою створення у школярів цілісних і чітких образів сприймання і уявлень про предмети та явища реальної дійсності, і передбачає правильне встановлення тісного зв'язку між чуттєвим і раціональним, співвідношення наочного і абстрактного, конкретного і узагальненого
Виходячи з особливостей пізнавальної діяльності дітей різного віку, вважалось, що наочність повинна використовуватись переважно на початковому етапі навчання.
У сучасній психолого-педагогічній науці наочність навчання трактується як сторона, фактор засвоєння знань, як важлива передумова розумового розвитку дитини.
Наочністю називається спеціально організоване в ході навчання і підпорядковане його завданням застосування вчителем реальних об'єктів дійсності або їх моделей — об'єктів, що відтворюють деякі суттєві властивості оригіналу.
В психології виділяються такі основні функції наочності: а) подання нової інформації індуктивним шляхом; б) ілюстрування дедуктивних висновків та їх підтвердження; в) створення основи чуттєвого сприймання і опори пізнання; г) постановка навчальних проблем і створення проблемних ситуацій.
Важливою умовою ефективного використання в процесі навчання різних видів наочності є широке застосування ТЗН. Аудіовізуальні технічні засоби, поєднуючи слухові та зорові сторони об'єктів дійсності, посилюють комплексність чуттєвого їх сприймання, створюючи тим самим об'єктивні передумови для активізації процесу навчання, скорочення часу на засвоєння школярами знань. Успіх використання наочності залежить від поєднання із словесним поясненням.
Л. В. Занков виділяє основні форми поєднання слова і засобів наочності. Перша форма – це, коли вчитель за допомогою слова керує спостереженням учня за зовнішніми рисами об'єкту, його властивостями і відношеннями, що безпосередньо сприймаються. При другій формі — педагог, спираючись на попередні знання та результати спостережень учня, за допомогою слова веде його до осмислення і встановлення таких зв'язків в об'єкті чи явищі, яких не можна безпосередньо сприймати. Третя форма дає можливість учневі набувати відомості про зовнішні риси об'єкту, про ті властивості та відношення, що безпосередньо ним сприймаються зі словесних повідомлень педагога, а наочність є їх підтвердженням або конкретизацією. Четверта форма передбачає повідомлення педагога про такі зв'язки в об'єкті чи явищі, які безпосередньо не сприймаються учнем, або ж його висновки, узагальнення одержаних даних. Найефективнішими вважаються перша і друга форми поєднання засобів наочності і слова вчителя в навчальному процесі.
Слід мати на увазі, що неправильне застосування наочності може негативно позначитися на засвоєнні учнем знань і його розвитку.
До використання наочності ставляться передусім такі вимоги:
а) чітко визначити мету використання наочності в структурі уроку, домагаючись усвідомлення і прийняття учнями цієї мети;
б) вести учнів від зовнішнього сприймання окремих об'єктів до пізнання їх ознак, зв'язків та взаємозалежностей, підводити їх до висновків і узагальнень, змінюючи при використанні наочності неістотні ознаки сприймання явищ при збереженні незмінними суттєвих;
в) формувати пізнавальну активність школярів, організовуючи стосовно їх інтересів різноманітні форми самостійної роботи при використанні наочності (відповіді на запитання проблемного характеру, складання плану, аналіз матеріалу підручника, заповнення таблиць тощо);
г) забезпечувати оптимальне поєднання слова вчителя і сприймання учнями наочності.
Ці вимоги важливо враховувати вчителю при використанні технічних засобів навчання.