У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля реалізації потреби бути повноцінною особистістю часто вдаються до психологічного захисту.
Психологічний захист – регулятивна система, яку особистість використовує для усунення психологічного дискомфорту, переживань, що загрожують „Я-образу”, і яка зберігає його на бажаному й можливому за певних обставин рівні.
Захисні механізми вступають у дію, коли особистість за певних умов не може досягти поставленої мети. Ці механізми можуть бути менш зрілими (заперечення, витіснення, регресія) та більш зрілими (проекція, ідентифікація, раціоналізація, заміщення, сублімація, гумор тощо.
Заперечення – намагання людини не сприймати повідомлення, яке її хвилює і може призвести до внутрішнього конфлікту.
Регресія – поверенення до онтогенетично більш ранніх, інфантильних стратегій поведінки (плаксивість, демонстрація безпорадності).
Витіснення – спосіб уникнути внутрішнього конфлікту, вилучивши зі свідомості неприємну інформацію.
Проекція – неусвідомлене перенесення своїх власних бажань і переживань, у яких людина не хоче зізнатися собі через їх соціальну неприйнятність, на інших людей.
Ідентифікація – ототожнення з реальним чи вигаданим персонажем з метою приписування собі бажаних якостей.
Раціоналізація – псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б утратою самоповаги (як у байці Езопа „Лисиця і виноград”).
Заміщення – перенесення дії з недосяжного об’єкта на такий, якого можна досягти.
Сублімація – пертворення енергії інстинктивних прагнень у соціально прийнятні способи діяльності (художньої, винахідницької, професійної).
Гумор – зниження напруженості за допомогою апеляції до гумористичних виразів, розповідей, анекдотів.
Дія захисних механізмів спрямована на збереження внутрішньої рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що загрожує системі наявних цінностей.
Важливим процесом узгодження внутрішніх домагань із соціальними вимогами є соціальна адаптація – процес ефективної взаємодії із соціальним середовищем. Вона співвідноситься із соціалізацією – процесом взаємодії із соціальним середовищем, в ході якого індивід оволодіває механізмами соціальної поведінки і засвоює її норми, що мають адаптивне значення. Стан взаємин особистості й групи, коли особистість без тривалих зовнішніх та внутрішніх конфліктів продуктивно включається до провідної діяльності, задовольняє основні соціогенні потреби, йде назустріч рольовим сподіванням, які виявляє щодо неї група, переживає стан самоствердження та свободи виявлення творчих здібностей, називається соціально-психологічною адаптованістю.
У ситуації, де відчувається наявність зовнішніх і внутрішніх бар’єрів, адаптація здійснюється за допомогою вже згаданих захисних механізмів. Там же, де таких бар’єрів немає, адаптація відбувається за допомогою конструктивних механізмів (пізнавальних процесів, цілеутворення, цілепокладання, конформної поведінки).
Конструктивні механізми дозволяють адекватно реагувати на зміну соціальних умов життя, використовуючи можливість здійснювати оцінювання ситуації, аналіз, синтез і прогноз подій, антиципацію наслідків діяльності.
Російський психолог М. І. Бобнєва (1933 – 1996) виділила наступні механізми адаптації:
– соціальна уява – здатність розуміти свій досвід і визначати свою долю, подумки вміщуючи себе в реальні рамки цього періоду розвитку суспільства, й усвідомлювати свої можливості;
– соціальний інтелект – здатність помічати і відзначати складні відносини та залежності в соціальному середовищі;
– реалістична спрямованість свідомості;
– орієнтування на те, як має бути.
Ці механізми сприяють узгодженню особистого й соціального, зняттю суперечностей між ними, усувають і попереджують внутрішні та зовнішні конфлікти, здатні істотно порушити внутрішню рівновагу особистості, негативно вплинути на її „Я-концепцію”.