Висновок

Висновок. Разом з XVIII сторіччям закінчувалася і бурхлива, багатогранна культурна епоха.

У результаті завоювань Петра I Росія одержала доступ до довгоочікуваного вікну в Європу на Балтиці, а роль України як посередника життєдайних культурних впливів поступово утрачала свій зміст. Зате імперські границі різко обрубали контакти України з Заходом.

Відтепер Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і західницьку орієнтацію своїх монархів, і - не в останню чергу - відплив умів у центр імперії з України, обганяє останню в культурних відносинах. Ізольована, схильна до традиціоналізму Малороссія усе більше нагадує провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати і втрата культурної самобутності. Чи може бути щось жахливіше для подальшої еволюції народу, який до того був об єднаний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційного поступу європейських країн. Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що коли б яку сторону Дніпра, уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути. Політична еліта козацької держави не змогла об єднатися для утвердження власних завоювань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома могутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя.

Виникли великі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важкого удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв язки, що робило неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впливу зазнали також етносоціальні процеси.

Аналізуючи причини вічної відсталості української нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Україну ХVІІ-ХVІІІ ст. потрібно додати аналогічні духовні і літературні наслідки. Адже, за його словами, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, хатами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом картини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями.

Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам денаціоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих традицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На землях України, розділених іноземними кордонами, з являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції. Складність політичної ситуації впливала на становище освіти і шкільництва на Правобережній Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку польської влади.

Православні школи збереглися тільки у селах, у містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не завжди виступали провідниками культурного розвитку руського народу. Водночас духовній культурі українців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи.

Не перериваючи звязку з давньоруськими культурно-філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами.

Об єднавчим фактором для українців обох сторін Дніпра залишилась також спільна релігія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобережних землях ставала напруженішою. Поляки ненавиділи схизматиків, які були вірними православ ю. Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі українські ребелії , втрату Річчю Посполитою не лише Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примирити два слов янських народи. Доки у вас унія буде і єзуїти, доти козакові при королі польському не бути заявляв волинський шляхтич М.Чорно-луцький полякам 1686 р. Проблема захисту православних на Правобережжі весь час поставала з ініціативи українського лівобережного гетьманату на переговорах між Москвою і Варшавою у 70-80-хх рр. ХVІІ ст. Саме тому у наступному столітті виникло дисидентське питання, бо за Вічним миром усі православні парафії і монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові, який, у свою чергу, підпорядковувався московському патріархові, а з 1720 р російському синоду.

Окрім того, православна церква у ці роки переживала період внутрішньої кризи і не могла витримати суперництва з краще організованим греко-католицьким уніатським духовенством.

Майже всі великі центри православ я на Правобережжі поступово переходять у лоно іншої української церкви. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині - Почаївський монастир 1728р Кременецький, ще в перше десятиліття XVIII ст. після напруженої боротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське братство, яке мало великий культурно-просвітній вплив на правобережні землі. Процес переходу православних в уніата був неоднозначним.

Такі відомі церковні діячі, як И.Шумлянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючись попереднім обрядам, виправдовували свої дії намаганням зберегти національні права українців. Але через шалену протидію панівних кіл Польщі ні греко-католицька, ні православна церкви не могли домогтися рівноправного становища з римсько-католицькою конфесією. 1717 р. невідомий автор запропонував навіть проект цілковитого знищення руської віри на Правобережжі, який виражав бажання більшої частини польської верхівки. Паралельно поглиблювалась полонізація - у XVIII ст. польська мова стала урядовою на Київщині й Волині. Панування поляків-католиків, які на Правобережній Україні представляли, головним чином, шляхетський стан, над українцями-православними, що штучно стали селянською нацією, викликало серед останніх значні соціально-релігійні рухи. Коліївщина, яка була найвищим проявом цього невдоволення у XVIII ст стала одним з найбільших у Східній Європі виступом пригнобленого народу за свої втрачені права.

Водночас руйнівні елементи, які притаманні будь-якій боротьбі, не давали можливості для більш високої самоорганізації українців, хоча їхні довголітні визвольні змагання лише підтверджували природну міцність народного характеру.

Друга половина XVII ст. й майже все XVIII ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобережної України за возз єднання з Лівобережжям. Єдину власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну закликали відстоювати правобережних і лівобережних українців їхні ватажки.

Але реальність життя була зовсім іншою. Розколота як з внутрішніх, так і зовнішніх причин Українська держава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини інших країн. Однак попри її руйнацію ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.

Використована література М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України. Д. ДОРОШЕНКО. Нарис, т. II Вид. друге Дніпрова Хвиля , Мюнхен, 1968. Ф. ЯСТРЕБОВ. Розклад і криза феодально-кріпосницької Системи. Історія Україн. РСР, К 1953. О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України. Л. ОКІЇШІЕВИЧ. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині ХVІІ-ХVШ ст. Мюнхен, 1948. В. ДЯДИЧЕНКО. Феодально-кріпосницькі відносини в другій половині XVIII ст - Історія Україн. РСР, І. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Українське козацтво.

Українська Дійсність , Берлін, 1944, ч. 34. К. ГУСЛИСТИЙ. Турбаївське повстання.

К 1947. Е. ДРУЖИНИНА. Северное Причерноморье.

М 1959. В. ДУБРОВСЬКИЙ. Втікачі на Південну Україну XVIII ст. Чернігів та Північне Лівобережжя. К 1926. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Втікачі на Південній Україні. Полуднева Україна, за ред. М. Грушевського. Знищено в 1931-1933 роках. Українські Бібліологічні Вісті . Українська Вільна Академія Наук. Авгсбург, в. І, стор. 51-53 . Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна 1787 року. Зап Істор -Філ. Від. АН, ч. XXIV, К 1930, стор. 335-337 Вид. II, Запоріжжя та його спадщина. Мюнхен, 1967, стор. 134-137 її ж Південна Україна після зруйнування Січі. Наук. Зап. УВУ , Мюнхен, 1963, ч. 7 Н. ПОЛОНСЬКА- ВАСИЛЕНКО. Південна Україна. Записки Істор Філ. Від. УАН , XXIV Запоріжжя II, Мюнхен 1964 т II Е.ДРУЖИНИНА. Северное Причерноморье, 1775-1800. М 1959 ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-еконо-мічної історії України. Нариси з соціяльно-економічної Історії України, т. І, К 1931. II видання Запоріжжя та його спадщина, Дніпрова Хвиля , Мюнхен, 1967, т. II. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна. Записки УВУ . О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України А. СКАЛЬКОВСКИЙ. Хронологическое обозрение. І, Е. ЗАГОРОВСКИЙ. Воєнная колонизация Новороссии при Потемкине.

Одеса, 1913. И. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Українське козацтво.

Українська Дійсність , Берлін, 1944, ч. 34. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX ст. Мюнхен, 1952. М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстрована історія України. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Зруйнування Запорізької Січі. Вісник ООЧСУ , 1955, ч. 6, 7-8. Е. ДРУЖИНИНА. Кучук-Кайнарджінский мир 1774 г. М 1955. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Південна Україна 1787 р. Записки Української Академії Наук , 1930, кн. XXIV Запоріжжя XVIII в. та його спадщина , Мюнхен, 1967, т. ІІ.