У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Укра-
їні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли
господарювати. Реформа прискорила перехід українського села
на індустріальну основу, створила сприятливі умови для роз-
витку приватного селянського землеволодіння, стимулювала
розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продук-
тивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські
агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогос-
ПОДарСЬКІ ЧИТаННЯ. Для малоаемельпил иелпп І; і ииргигхял^і
товариства з оренди землі та колективного ведення рільницт-
ва. Однак модернізація українського села здійснювалася по-
вільно порівняно з країнами Західної Європи і була перерва-
на війною 1914 р.
Розвиток капіталістичних відносин у сільському госпо-
дарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак
Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися
відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії.
У сільському господарстві було зайнято близько 90% населен-
ня, а безпрецендентний визиск селян під час викупу землі та
упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село
у безвихідь.
У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й цер-
ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх
земель. Великими землевласниками були польські, румунські,
угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страж-
дала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що
мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буко-
вині — 85% , у Закарпатті — 73%.
Користуючись малоземеллям селян, великі землевласники
зберігали з ними напівкріпосницькі стосунки. Поміщицькі
господарства базувались в основному на відробітках селян, які
не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов
ведення господарства. Великого поширення набули відробіт-
ки за проценти, які сплачували за борг взятого до "нового вро-
жаю" збіжжя, за "порцію" — певну суму грошей, яку поміщи-
ки позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі,
за порушення лісового чи рибальського законів тощо.
Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати за-
робітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція.
Йдеться про початок масової еміграції українських селян до
Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах —
до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних те-
риторій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-
за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на се-
зонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у при-
кордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати
постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовува-
лися чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Споконвічні
селяни наиоільше прагнули одержати земельні ділянки для
сільськогосподарського обробітку з фондів державної влас-
ності.
Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст.
Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78 000 чол., то
за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол.
Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо по-
м'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що
з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже тре-
тині всього приросту населення за цей період. Окрім того, аме-
риканські емігранти і європейські сезонні робітники велику
частину заощадженого заробітку переказували додому. У ре-
зультаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші,
на які вони почали скуповувати головне багатство — землю.