ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-
бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-
ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-
римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-
ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та
усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та унемож-
ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,
відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-
го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-
ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування
як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії
стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників
обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-
нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-
ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в
селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних
категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-
ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість
селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни
не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—
814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-
валася класична форма феодального службового землеволоді-
ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-
ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-
нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-