Ндустріалізація в Україні.

Упродовж 60—80-х років у Східній Україні за­вершився промисловий переворот. Найхарактерні­шою ознакою цього було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, меха­нізмів та верстатів. Основним промисловим пали­вом стало кам'яне вугілля. З цього часу активніше застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов'язані з сільським госпо­дарством. У першу чергу це стосувалося цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці-представники різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков, Потоцький, Бродський, Гінзбург та ін. Завдяки високій концентрації виробництва загальна кількість цук­рових заводів з початку 60-х до середини 90-х років зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тис. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84% вироб­ництва всієї Російської імперії. Найбільші цукрозаводчики України об'єдналися в цукровий синдикат — перше у Російській імперії монопольне об'єднання, що виникло у Києві у 1887 р. Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів в Україні.

В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих ме­талургійних заводів, 9 з яких належали іноземним підприємцям. На кошти іноземного капіталу (англійського, бельгійського, французького) були збу­довані на їхні кошти: завод Джона Юза з робітни­чим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського — біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського у Донбасі.

З 1888 по 1894 р. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійсь­кий і німецький капітали значною мірою захопили ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості України (у вугледобуванні іноземцям належало 63% основного капіталу, в металургії — 90%). У 1900 р. переважно інозем­цям належали 65 підприємств сільськогосподарсь­кого машинобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського та Луган­ського паровозобудівних заводів, на яких було збу­довано до 1900 р. 233 паровози.

Процес монополізації став особливо активним на початку XX ст. Переломним моментом стала еконо­мічна криза 1900—1903 рр., внаслідок якої збанк­рутіли сотні дрібних і слабких підприємств, нато­мість виник ряд великих монополістичних об'єднань: "Продамет", "Продвагон", "Продвугілля" та інші. Монополії проникли в усі сфери господарства. На­передодні першої світової війни в Україні не було вже жодної важливої галузі промисловості, в якій так чи інакше виробництво не було б монополізоване. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне з пер­ших місць у світі. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвину­тіших у промисловому відношенні районів імперії.

Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-ме­талургійний, Криворізький залізорудний і Ніко­польський марганцевий басейни та Південно-Західний цукровобуряковий район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У зв'язку з початком Пер­шої світової війни індустріалізація в Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський уряд проводив колонізаторську політику щодо Украї­ни, мало цікавився її економічними проблемами. Ви­робництво залізничних рейок, яке в Україні стано­вило більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%. Основ­ним виробником тютюну імперії була Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикла­дів було дуже багато. Тому, хоч несподіваний і потуж­ний вибух промислової активності в Україні справ­ляв приголомшуюче враження, він приховував одно­бічний, незрівноважений характер цього розвитку.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав і товарообмін. Бо імперська політика ціноутворен­ня створювала ситуацію, коли вартість готових ро­сійських товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину залишалися низь­кими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали значно більші прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди в Україні. Так українську економіку позбавляли потенційних при­бутків і змушували слугувати інтересам російсько­го центру імперії.

Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку Першої світової війни не вдалося. Україна, як і Росій­ська імперія в цілому, залишалася аграрно-інду­стріальною.

Західна Україна. У кінці XIX — на початку XX ст. в економічному житті Західної України відбувають­ся суттєві зрушення. Прискореними темпами поча­ла розвиватися лісопильна та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст. Галичина експор­тувала щорічно 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. З 90-х років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р. нафтового картелю. У 1905—1906 рр. ви­никло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицько-кар­патське товариство", "Східниця", "Галичина".

Акціонування та монополізація стали характер­ними й для інших галузей промисловості. Однак переважна більшість підприємств залишалися дрібними. На початку XX ст. на всіх західноукраїн­ських землях налічувалося близько 100 фабрично-заводських, переважно дрібних підприємств, де пра­цювало 62—63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. Решта — близько 240 тис. — працювала в кустар­них промислах, у маленьких ремісничих майстер­нях, удома.

У цілому промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Галузева її структура зали­шалась однобокою — в напрямку видобутку і пер­винної переробки сировини — і мала колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушення кінця XIX — початку XX ст., становлення фабрично-завод­ської промисловості на західноукраїнських землях ще не відбулося.