У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового люду, особливо селянства, посилювалося його соціальною та політичною незахищеністю.
Після скасування кріпосного права у Східній Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація, як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Перший споживчий кооператив в Україні був створений у 1866 р. в Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.
Протягом 1866—1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді становила 63). Серед провідних діячів кооперативного руху тоді були найвидатніші представники українського національного руху, відомі науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Ясно польський, М. Зібер, М. Драгоманов та ін.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. їхній занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлю ний соціальний ґрунт для кооперативної діяльності Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребу вали засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.
У 1890-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора, "артільного батька" М. Левитського. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль. Її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.
З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Проте усі ці спілки, об'єднуючи в основному 15—20 господарств, не мали значного впливу на сільське господарство і проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. Тому М. Левитський з 1903 р. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці. У 1912 р. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій Російській імперії — 6700. У 1908 р. був заснований Київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 р. його було ліквідовано.
З початком українського кооперативного руху виникали також кредитні товариства. Вже в 1901 р. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську. У 1903 р. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам.
В 1911 р. розпочав свою діяльність реорганізований Київський кредитний банк — Союзбанк, який очолював X. Барановський. Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Він здійснював банківські та торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради.
Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національних товаровиробників. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організоване у 1883 р. у Львові за ініціативи В. Нагірного. Діяльність "Народної торгівлі" спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже у 1907 р. вона перетворилась на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до статуту "Народна торгівля" мала організовувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією.
У 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Олеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 р. перейшло до Львова і стало крайовим органом кооперації. "Сільський господар", очолюваний Є. Олесницьким, швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями, часописами. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів та віче, курсів і виставок, посередництво при купівлі землі чи реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів тощо.
У тому ж таки 1899 р. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила всі українські кооперативи цього типу в Галичині й стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 р. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок.
Значного розвитку в Західній Україні досягла кредитна кооперація, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки. Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитового — першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький.
З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська, яку започаткував о. О. Нижанківський. До Першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів.
Провідна роль в організаційному та політичному спрямуванні західноукраїнських кооперативів належала Крайовому союзу ревізійному (КСР). Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна торгівля", Крайовий господарсько-молочарський союз та ін.) він підпорядкував собі близько 600 українських кооперативів. З січня 1904 р. КСР почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації під керівництвом К. Панківського.
Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині та в Закарпатті.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу.