Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті, як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 1095 млн. крб.. при 1067 млн. крб.. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку — 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійного права Державного банку.
Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.
В умовах промислового розвитку значна увага приділялася вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів — банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські (громадські) комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.
Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці XIX — на початку XX ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імперій, які зберігали за українськими землями статус сировинного придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації. Особливістю економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.
8.5. Українська економічна думка .
Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX ст. Вже тоді вона вивчалась у вищих навчальних закладах як самостійна навчальна дисципліна. Однак самостійні економічні дослідження українських вчених з'явилися тільки у 40-х роках. Одним із перших підручників політекономії в Україні була книга, написана професором Харківського університету Тихоном Степановим (1795—1847). Він поклав початок розвитку ідей класичної школи в українській політичній економії, трактував основні економічні категорії з позицій А. Сміта, Д. Рікардо та їх сучасників і послідовників. Так, розглядаючи питання про джерела багатства, Т. Степанов вказував, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, наголошував на місці та особливому значенні у створенні багатства фактора праці, критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса, вірив у розум людини, а перспективи економічного розвитку пов'язував з освітою і прогресом науки.
Іншим відомим прихильником ідей класичної школи політекономії був професор Київського університету Іван Вернадський (1821—1884). У книгах "Предмет політичної економії", "Курс політичної економії" та ін. він розвивав принципи економічного лібералізму, виступив проти втручання держави в приватні справи і підприємництво, дав наукове визначення предмета економічної теорії, показав сутність і механізм дії об'єктивних економічних законів, а також роль праці у створенні багатства країни. На його думку, політекономія як наука досліджує цінність речей, яка виявляється тільки в обміні й відображає ставлення покупців до речей. Єдиним джерелом багатства і доходів учений визнавав продуктивну працю, розрізняв корисність ("придатність"), мінову вартість і вартість.
І. Вернадський багато уваги приділяв дослідженню зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, доводив, що в докапіталістичному господарстві існували позаекономічний примус до праці, експлуатація працівників, а тому не було будь-яких стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця має переваги перед кріпацькою, а застосування машин забезпечує ефективніше господарювання порівняно з феодалізмом. На думку І. Вернадського, більш прогресивним виробництвом є товарне, бо воно найбільш повно відповідає природі людини, її природному потягу до приватного господарювання, обміну. Тому він послідовно виступав проти соціалістичної ідеї, що набувала поширення.
Політичний вплив на розвиток економічної науки в Україні у 50—90-ті роки XIX ст. справили погляди Миколи Бунге (1823—1895), Афіногена Антоновича (1848— 1917), Дмитра Піхно (1853—1913) та ін. Зокрема М. Бунге, професор Київського університету, державний діяч, у працях "Основи політичної економії" (1870 р.) і "Нариси політико-економічної науки" (1895 р.), поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса, Дж.С. Мілля, розглядав розвиток капіталізму як закономірний природний процес, виступав за необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні явища. З класичних ліберальних позицій він трактував і теоретичні основи економічної політики, виступав проти різних проявів протекціонізму, за вільне підприємництво і вільну торгівлю. Політекономія, на його думку, розглядається як наука, що "досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані". Цінність він трактував з позиції "трьох факторів" Ж.Б. Сея, потім дотримувався позицій австрійської школи і визнавав цінність благ суб'єктивною оцінкою їх корисності. Згодом ці погляди М. Бунге розвинуто іншими вченими Київської економічної школи, так званою суб'єктивно-психологічною школою української політичної економії. Серед цих вчених слід виділити постать професора Київського університету А. Антоновича, який у книгах "Теорія цінності" (1877 р.) і "Основи політичної економії" (1879 р.) розвивав проблему цінності благ. Свою думку в цьому питанні він обґрунтував на основі поєднання теорії "трьох факторів" Сея і трудової теорії вартості К. Маркса. Виходячи з цього, вчений створив концепцію розподілу (кожен із економічних суб'єктів одержує ту частку доходу, яку він створив). Предмет політекономії А. Антонович визначає як науку про суспільний елемент діяльності людей, спрямованої на задоволення людських потреб.
Починаючи з 70—80-х років XIX ст. на благодатному ґрунті соціалістичних теорій громадівців і народників в Україні набули поширення марксистські економічні ідеї. Серед вчених — прихильників теорії трудової вартості та додаткової вартості К. Маркса були С. Подолинський, Г. Цехановецький, М. Коссовський і, особливо, Микола Зібер (1844—1888). Останній зробив найбільший внесок у поширення марксистського економічного вчення в Україні. У працях "Нариси первісної економічної культури" (1883 р.), "Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885 р.) та ін. він велику увагу приділяв вивченню закономірностей розвитку первісного суспільства, форм власності, великого і дрібного виробництва в землеробстві. М. Зібер довів, що теорія вартості та капіталу К. Маркса є прямим продовженням і розвитком класичної теорії в нових умовах. Як популяризатор марксизму М. Зібер намагався показати антагонізм капіталізму, детально вивчав розвиток форм власності й грошей та їх функції. Теорію додаткової вартості К. Маркса він називає найвищим досягненням світової економічної думки. М. Зібер заперечував революційні висновки економічної теорії К. Маркса і виступав за впровадження соціалізму еволюційним шляхом.
У ті самі 70—80-ті роки XIX ст. українська політична економія починає сприймати й ідеї маржиналізму. Серед економістів України тієї пори, котрі сприймали економічні категорії "цінність" і "гранична корисність", слід назвати Михайла Вольського, Романа Орженцького, Олександра Білимовича й, особливо, українських економістів світового значення Михайла Тугана-Барановського і Євгена Слуцького. Так, М. Вольский у праці "Завдання політичної економії і її співвідношення з іншими науками" (1872 р.) зосередив увагу на предметі політекономії. Він вважав, що таким предметом є праця із суспільного погляду, який охоплює всі сфери матеріальної і духовної діяльності людини. Як і маржиналісти, він виводив вартість, яку називав цінністю, із суспільної корисності благ. Іншими, більш відомими представниками київської економічної школи, "суб'єктивно-психологічного" напряму в економічних дослідженнях в Україні були Р. Орженцький (1863 —1923) і О. Білимович (1876 р.). Зокрема, Р. Орженцький у праці "Корисність і ціна: політико-економічний нарис" (1895 р.) ґрунтовно виклав теорію граничної корисності К. Менгера, вивів поняття "об'єктивна оцінка ціни", визначив критерій поділу благ на споживчі й продуктивні, приділив увагу взаємозв'язку між ціною і витратами виробництва благ.
Професор Київського університету О. Білимович у праці "До питання про розцінку господарських благ" (1914 р.) продовжив дослідження Р. Орженцького. Цінність він розглядав як продукт суб'єктивних оцінок людей, з яких виводив величину господарської цінності благ. У праці "Соціальна теорія розподілу" (1916 р.) О. Білимович теорію граничної корисності доповнив положеннями теорії витрат виробництва. Він вважав, що ціна споживчих благ регулюється цінами економічних факторів. З позицій австрійської школи О. Білимович розглядав прибуток і заробітну плату, які він поставив у залежність від граничної продуктивності капіталу і праці. Його ще називають зачинателем "математичної" течії українського маржиналізму, бо він зробив вдалу спробу математичної інтерпретації "економічної таблиці" Ф. Кене і побудував ряд моделей динамічної економічної рівноваги.
Але найбільше для подальшого розвитку української економічної теорії зробив Михайло Туган-Барановський (1865—1919) — економіст світового значення. Широке визнання здобули його економічні теоретичні дослідження: психологічної цінності, економічних циклів, соціальна теорія розподілу, кон'юктурна теорія грошей та ін. У праці "Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності" (1890 р.) він розробляє психологічну теорію цінності. Теорія граничної корисності австрійської школи, на його думку, підтверджує теорію трудової вартості. Протистояння цих теорій свідчить про різні підходи до проблеми цінності: об'єктивний у Д. Рікардо і К. Маркса і суб'єктивний у К. Менгера. М. Туган-Барановський намагався поєднати ці два принципи оцінки цінності й доводив, що граничні корисності благ, які вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим витратам.
У працях "Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя" (1894 р.) і "Російська фабрика в минулому і сьогодні" (1899 р.) М. Туган-Барановський розробляє інвестиційну теорію економічних циклів. Він з'ясовує причини циклічності й економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринкових умовах. В основу цієї теорії він поклав ідею про зв'язок циклічних коливань з періодичним нагромадженням основного капіталу і дійшов висновку, що внутрішнім рушієм економічних коливань і економічної активності є рух інвестицій. Ця теорія з часом справила великий вплив на сучасну теорію кон'юнктури та подальший розвиток світової економічної теорії. М. Туган-Барановський розробив також соціальну теорію розподілу, яку виклав у працях "Теоретичні основи марксизму" (1905 р.) і "Соціальна теорія розподілу" (1913 р.).
Критикуючи категорію робочої сили К. Маркса як перетвореної форми вартості та ціни робочої сили, він визначив фактори, від яких залежить заробітна плата, — зростання продуктивної сили праці (економічний фактор) і соціальна сила робітничого класу (соціальний фактор). Прибуток М. Туган-Барановський розглядав як дохід від власності на засоби виробництва, який має нетрудовий характер. Таким чином, він визнавав боротьбу основних класів в умовах ринкової економіки. Водночас, у зростанні сукупного продукту і підвищенні продуктивності праці зацікавлені всі класи, тому, на думку вченого, в суспільстві виникає гармонія соціальних інтересів. Такий підхід до проблем розподілу доходів сприяв світовому визнанню теорії соціального розподілу доходів М. Тугана-Барановського.
М. Туган-Барановський також зробив дуже помітний внесок у розробку кооперативної теорії. У праці "Соціальні основи кооперації" (1919 р.) вчений дослідив історію, теорію і практику кооперативного руху. Кооперація — це єдина форма господарської організації, що виникла в результаті світової діяльності певних соціальних груп населення з метою перетворення наявної системи господарювання. Розвиток кооперації, на думку дослідника, започатковується внаслідок впливу на ринок соціалістичного ідеалу, сутність якого полягає в прагненні до економічної рівноваги всіх членів суспільства і соціальної справедливості на основі заперечення приватної власності. Кооперація — це підприємництво некапіталістичного типу і форма захисту трудящих від натиску капіталу. Кооперація економіки — це боротьба за новий соціальний устрій мирними засобами, без насильства. Таким чином, за своїми поглядами М. Туган-Барановський — соціаліст реформістського спрямування. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях "Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку" (1906 р.), "Соціалізм як позитивне вчення" (1917 р.) та ін. У цих працях обґрунтовувалися переваги централізованого планового керівництва господарством у поєднанні з кооперативною формою підприємств. їх автор виступав проти революції як засобу досягнення соціалізму. Дуже цінним із позицій сьогодення для України є його ідея про забезпечення національної грошової одиниці — гривні — за умов відсутності золотого запасу так званим стратегічним товаром, українським цукром.
На завершення побіжного перегляду процесу розвитку економічної думки в Україні не можна не згадати ще про одного визначного українського економіста Євгена Слуцького (1880—1948), який був професором Київського університету і Київського комерційного інституту (нині КНЕУ). У працях "Теорія граничної корисності" (1911 р.) і "До теорії балансу бюджету споживача" (1915 р.) вчений дослідив теоретичні засади суб'єктивної граничної корисності, теорію економічної ймовірності, проблем математичної та економічної статистики, економічних циклів відтворення. Однак світову славу Є. Слуцькому принесло те, що він став засновником сучасної математичної теорії споживання, визначив нові підходи до проблеми взаємозв'язку ціни, попиту і функції корисності. Є. Слуцький виявив умови, за яких функція корисності досягає максимуму, і запропонував способи обчислення її параметрів. Він розробив математичні методи, які дають можливість досліджувати величини функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Ці дослідження вченого стали основою для розвитку сучасної ординалістської версії поведінки споживача і сучасної теорії попиту, справили помітний вплив на розвиток ідей неокласицизму.