24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України». Вона проголосила створення самостійної української держави під назвою «Україна». З моменту проголошення незалежності на території країни ставали чинними тільки її закони. Цим документом Верховної Ради було визначено новий політико-правовий статус України. Акт проголошення незалежності України базувався на праві націй на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, зазначено в Акті, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України оголошувалася недоторканною й неподільною.
Проголосивши Україну незалежною державою (день 24 серпня відзначається в Україні як національне свято — День незалежності України). Верховна Рада також прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності. Народ України, схваливши Акт, висловився за незалежність України.
Україна стала на шлях побудови незалежної правової держави. На території України проживають громадяни більш як 100 національностей. Вони разом з українцями складають народ України. В умовах незалежності України у площину практичного розв'язання постало завдання цивілізованого регулювання міжнаціональних відносин, створення політико-правового механізму реалізації рівноправності націй, соціально-економічного розвитку. Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, суть якого у спробі переходу на якісно вищий рівень суспільного розвитку. У політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей: у міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто в цілому мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.
На початку 90-х років Україна володіла достатнім для стабільного соціального та економічного розвитку природно-ресурсним потенціалом, хоча стартові умови розвитку української економіки відрізнялися значними протиріччями.
Земельні ресурси України. За розмірами території (603,7 тис. кв. км.) Україна займає друге місце в Європі після Росії і 40 місце у світі. На її частку припадає 5,7 відсотків площі Європи, 0,44 відсотки загальної площі світової поверхні суші. Майже вся територія республіки придатна для промислового, транспортного та сільськогосподарського освоєння та розвитку.
Частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель складає 70 відсотків, орних земель — понад 56 відсотків, що є одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник складає 0,78 га, у середньому по Європі — 0,26, у світі — 0,29 га. Разом із тим, розораність у лісостеповій та степовій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактично сягаючи 70 відсотків. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси (37 відсотків ріллі сьогодні складають ерозійні землі). Щорічно з кожного гектара змивається від 5 до 25 м3 найродючішого верхнього шару, що зумовлює зменшення врожайності на 30-70 відсотків.
Налічуючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 відсотків світових ресурсів марганцевих руд (у тому числі майже 50 відсотків багатих руд) і понад 5 відсотків запасів залізних руд; запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але, з іншого боку — абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, в першу чергу нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями.
Рівень забезпеченості прісною водою на одного жителя складає лише 1 тис. м3. За цим показником республіка займає одне з останніх місць у Європі.
Лісистість території досягає лише 14,3 відсотків, що не тільки менше оптимального показника (19 відсотків), а й значно поступається аналогічним показникам ряду країн (Угорщина — 18 відсотків, Франція — 27 відсотків, Румунія — 28,1 відсотків, Польща — 28,7 відсотків, Німеччина — 29 відсотків, США — 32,7 відсотків, Болгарія — 34,4 відсотків). В результаті потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20-25 відсотків.
Україна, яка становила 2,7 відсотків території СРСР, у 1990 р. виробляла 16 відсотків усієї промислової, 22,5 відсотків сільськогосподарської продукції країни. Проте переважання бюрократичних методів, надмірна централізація в управлінні економікою не давали можливості ефективно використати могутній промисловий і науково-технічний потенціал республіки.
Перші роки незалежності виявились особливо складними. З одного боку, це був час демократизації суспільного життя, розбудови державних структур, закладення першооснов національного законодавства, створення власної економічної системи, відродження національної культури. У цей період було розпочато перехід до ринкових відносин через розгортання процесів роздержавлення, приватизації, підприємництва, демонополізації.
В жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», в яких передбачалась структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалось конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України. Передбачалося закриття нерентабельних підприємств, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. В документі важливе місце відводилося регіональній господарській політиці. Вперше в історії України передбачалось здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.
У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула «Основи національної економічної політики України». В документі зазначалося, що Україна повністю виходить із рубльового простору, хоча залишається в СНД. Так було покладено початок виходу із господарського механізму колишнього Радянського Союзу й розбудови власної економічної системи.
Основними завданнями економічної політики України стала інтеграція в європейську й світову економіку, перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. У зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон «Про приватизацію майна державних підприємств», згідно з яким було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Було зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств, 28 тис. кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.
Україна, як і країни колишнього Радянського Союзу, розпочала економічні реформи в специфічних і гірших умовах, ніж інші країни Центральної Європи. До них, зокрема, відносяться:
— тотальне одержавлення економіки. Свого часу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджались 95 відсотками усієї власності, розташованої в Україні. Панування монополізму призвели до відсутності самостійного історичного розвитку національних господарств і власного досвіду використання національної валюти;
— нераціональне територіальне розміщення промислових підприємств без урахування втрат на транспорт і енергію. В результаті рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу;
— значною проблемою для незалежної держави стала успадкована структура республіканської економіки, яка базувалась на принципі незавершеності. Достатньо сказати, що близько 80 відсотків усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей час тільки зв'язки з Росією забезпечували 67,3 відсотків виробництва кінцевого продукту промисловості України;
— характерною рисою української економіки була значна її мілітаризація. На воєнні цілі витрачалося близько 35 відсотків бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалась у промисловість України. У результаті в республіці після розпаду СРСР залишилось близько ЗО відсотків союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), приблизно 80 відсотків підприємств машинобудівних галузей у попередній період були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні чималої ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це змінювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого — суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії;
— майже повна відсутність приватного сектора, ринкових традицій, недостатній досвід у питаннях управління якістю, фінансами і збутом порівняно з країнами Центральної Європи.
До економічних умов слід додати низку політичних чинників, які стримували і продовжують стримувати процес реформ. Україні доводиться не лише змінювати економічну систему, але вирішувати проблеми, пов'язані з формуванням національної держави, переходом від тоталітарної політичної системи до демократії, переходом від соціальної системи, яка повністю спиралась на державу, до плюралістичних структур.
Після проголошення незалежності основними завданнями економічного розвитку України стали структурна перебудова економіки, роздержавлення й перехід до ринкових відносин. Відмова від однобічної орієнтації на розвиток важкої індустрії за рахунок інших галузей народного господарства, переорієнтація виробництва на потреби людини, а також здійснення заходів із метою подолання витратного характеру виробництва шляхом запровадження, підвищення конкурентоспроможності виробів, розширення експорту.
Тому основними напрямками економічної політики України стали:
— роздержавлення в промисловості, перехід до ринкових відносин;
— приватизація (при збереженні ряду галузей у власності держави). Це створює умови для розвитку конкурентоспроможного виробництва, змагання підприємств різних форм власності;
— структурна перебудова, в ході якої забезпечується гармонічний розвиток усіх галузей. Адже радянська у т.ч. українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або посередньо пов'язаної з військово-промисловим комплексом;
— земельна реформа, в результаті якої село отримує виробника-власника, а не найманого працівника на чужій землі.
Створення умов переходу до ринку відбувалося з великими труднощами, своєчасно не було підготовлено виваженої програми структурної перебудови економіки, виробництво продовжувало розвиватися екстенсивно, мало затратний характер. Економіка держави не була зорієнтована на внутрішні потреби. Пошуки з кризи владні структури вели без чіткої програми, а пропоновані програми передбачали тільки половинчасті заходи, що часто не були матеріально підкріплені.
При переході до ринкових відносин за таких умов Україні необхідно було розв'язати цілу низку проблем і, перш за все, створити інститути ринкової економіки. Крім того, реформи слід було починати з лібералізації цін і макроекономічної стабілізації. Жорстка грошова політика повинна була лише забезпечувати зниження темпів інфляції.
На початку реформ була лібералізована торгівля, відмінена монополія на зовнішню торгівлю, що відкривала можливості для контактів із країнами світової співдружності. Почався процес роздержавлення та приватизації промислових підприємств, що давало можливість створити приватний сектор в економіці. Для успішного проведення реформ важливою умовою стала фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій (особливо Міжнародного валютного фонду та Світового банку).
Однак, проблеми, успадковані від колишнього СРСР, труднощі перехідного періоду, помилки та прорахунки лідерів та їх нерішучість не дали змоги Україні здійснити на цьому етапі запланованого прориву від формальної незалежності до реального суверенітету. Прогресуючий спад виробництва, розвал фінансової системи, деградація соціальної сфери, зубожіння населення, катастрофічне зростання злочинності, наростання політичної напруги переконливо свідчили про глибоку системну кризу.
Таким чином, здобувши незалежність і проголосивши курс на проведення економічних реформ, Україна стала перед необхідністю реалізації надзвичайно складних і важливих заходів.