Національне відродження України — процес складний і тривалий. Він проходить в умовах економічної кризи, зниження добробуту народу. У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася наповнити їх реальним змістом. Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Порушення господарських зв'язків між республіками колишнього СРСР поглибили кризовий спад виробництва, властивий усім пострадянським державам у період трансформації економіки з командної у ринкову.
Історичний досвід минулого переконливо свідчить про те, яку високу ціну повинні були заплатити трудящі маси багатьох країн у процесі переходу до ринкових відносин. Але те, що сталося з Україною, не має історичних аналогів. За 1990-1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44 відсотки, обсяг промислової продукції на 41 відсоток, національний доход — на 54 відсотки. Значно скоротився обсяг сільськогосподарської продукції. Навіть у роки великої депресії (1929-1933 рр.) у США спад виробництва не перевищував 25 відсотків. У СРСР під час другої світової війни критична позначка зниження виробництва сягала 30 відсотків.
Найбільш відчутних втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сектор, адже при загальному зменшенні промислової продукції приблизно на 1/5 виробництво товарів народного споживання скоротилося на 30 відсотків, у тому числі продовольства — на 35 відсотків. Отже, за результативністю функціонування економіки Україну було відкинуто на 20-25 років назад, за роботою транспортної системи на 30-35 років.
Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фінансів. Україна стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету. За даними Світового банку рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі.
Кінець 1991 р. — перша половина 1994 р. — період поглиблення розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 відсотків. В Україні ж вона у 1992 р. складала 44,9 відсотків, у 1993 р. — 37,6 відсотків, а в 1994 р. — 45,4 відсотків. За цими цифрами криється велика ресурсомісткість суспільного виробництва, низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції на західних ринках, недостатнє забезпечення населення товарами та послугами споживчого призначення.
Протягом десятків років українська промисловість розвивалася за директивами з центру в інтересах воєнно-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості України. Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали величезних капіталовкладень і тривалого часу. На реструктуризацію промисловості ні капіталовкладень, ні часу не знайшлося. Тому товари західних фірм після лібералізації торгівлі заполонили український ринок. Той невеликий сектор вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, у цій ситуації виявився неконкурентоспроможним.
Як відомо, базові галузі української промисловості, передусім, вуглевидобувна і металургія були винятково розвиненими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів, завдяки їм за випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед інших країн Європи. Здавалося, що переорієнтувати продукцію базових галузей та промисловості з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не складе великих труднощів. Але базові галузі промисловості України не мали необхідного технічного рівня для роботи в умовах ринку. Вони, як і в попередній історичний період, в значній мірі залежали від імпорту сировини. Високою була доля енергомістких виробництв. Більш як 50 відсотків імпорту енергоносіїв йшло з Росії, за які Україна щорічно повинна була сплачувати 9 млрд. доларів. Тому Україна спромоглася вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабрикатами, що продавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідною, але давала тверду валюту.
В сучасних умовах технічний рівень промисловості, яка працює в ринкових умовах зростає за рахунок вилучення застарілого устаткування і переобладнання виробництва новими машинами і механізмами. На жаль галузі промисловості України з обмеженим рівнем капіталовкладень у створенні нових потужностей катастрофічно старіли. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й електроенергетика та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалась техніка 20-30-х років, постійно відроджувана методами капітальних ремонтів. Експлуатація застарілої техніки спричинювала виробництво низькоякісної продукції, перевитрати сировини, матеріалів, зниження обсягу продукції, погіршення екології навколишнього середовища. Так, загальний обсяг виробництва електроенергії в Україні знизився з 298 млрд. квт-г у 1990 р. до 172 млрд. квт-г 1999 р. Одночасно різко впав видобуток вугілля. Як і раніше галузь була не рентабельною, основні фонди — зношеними. Із 234 шахт 50 шахт були збудовані 100 років тому. У металургії виробництво чавуну за цей період знизилося з 44 до 23 млн. т., а сталі — з 52 до 27 млн. т. Особливо значний спад виробництва мав місце в машинобудуванні. Якщо у 1990 р. було випущено 37 тис. металообробних верстатів, то у 1999 р. всього 1,4 тис. Значно знизилось виробництво пресових машин, вугільних комбайнів, тракторів, екскаваторів та іншої продукції машинобудування.
Прогресуюче звуження паливно-енергетичної бази, надзвичайно енергомістке виробництво, домінування застарілих технологій у добуванні та виробництві енергоносіїв, залежність стабільності енергопостачання республіки від імпорту нафти та газу з Росії та Туркменії загострили у цей час енергетичну проблему. Недостача енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила спад виробництва.
В стані глибокої кризи перебував і аграрний сектор економіки. Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості на душу населення, набутий упродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі, Україна не могла йти у будь-яке порівняння з країнами Західної Європи щодо постачання свого населення продовольством. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не спромоглися з постачанням міст продуктами харчування. У березні 1991 р. земля була оголошена об'єктом реформ. За темпами і глибиною реформування сільське господарство істотно відрізняється від індустріальних галузей виробництва. На селі значно важче подолати той соціально-економічний устрій, запровадження якого у 30-ті роки дорого коштувало тоталітарній державі.
30 грудня 1991 р. було прийнято Закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду через вилучення частини земель, що передавалися у користування колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. Проведенню реформи на селі сприяв Закон «Про форми власності на землю» (30 січня 1992 р.), який проголошував, що поряд з державною можуть існувати колективна та приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівними. Однак в законі залишалася не вирішена проблема про колективну власність на землю. Крім того, не були реалізовані своєчасно і рішення Верховної Ради України про перетворення у 1992 р. колгоспів в асоціації або госпрозрахункові товариства. За цей рік паювання провели близько 4 тис. колгоспів. У 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94 відсотки загальної кількості). З них паювання землі здійснили 8,3 тис. господарств. На цій базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом власності їхніх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів.
Паювання чи акціонування майна колгоспів і радгоспів не вирішувало основного питання — права власності на землю, так як з паю або акціонування виключалася земля — основний засіб виробництва. Демографічна структура сіл, відсутність сільськогосподарської техніки, ринку землі негативно позначилася на проведенні реформи. В умовах роздержавлювання до початку 1998 р. документи на право земельної власності отримали майже всі колективні господарства. Розпочалася реалізація завдань другого етапу реформи — формування реального власника землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становив близько половини земельних угідь України. Спільним для нових форм господарювання на селі є широке залучення орендних відносин.
Однак економічна реформа на селі здійснюється повільно, аграрний сектор перебуває у стані руйнації. Його відкинуто на кілька десятиліть назад. Підприємства усіх форм господарювання через нестачу коштів, кредитних ресурсів скоротили закупівлю техніки, запасних частин, споживання нафтопродуктів. Це сприяло значному скороченню посівних площ (на 12,6 відсотків порівняно з 1990 р.) та зниженню врожайності з одного гектара землі. У 1999 р. валовий збір зерна становив 24 млн. т. (у 1990 р. — 51 млн. т.). За останні роки значно зменшився валовий збір цукрових буряків із 40-45 млн. т. до 23 млн. т., а виробництво цукру 35 до 2,8 млн. т. У важкому стані перебуває тваринництво, поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі. В умовах господарської розрухи значно знизився добробут трудівників села. Заробітна плата селян залишається найнижчою у народному господарстві України. Скорочується соціальна сфера, мережа медичних закладів; шкіл на селі. Земельний кодекс, прийнятий у жовтні 2001 р. — основа реформи української економіки. Він сприяє соціально-економічному розвитку сучасного села, проведенню економічної реформи.
Одним із важливих напрямків сучасної економічної політики України є перегляд податкової системи з метою зменшення тягара податків на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи належних умов для підвищення результатів виробничої діяльності. Вона, навпаки, спонукає до приховування прибутку від оподатковування.
Важлива роль в економіці України належить банківській системі. У вересні 1991 р. створено Національний банк України (НБУ). Він є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину політику у сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки, визначає курс національної грошової одиниці. Статус НБУ затверджено Законом України «Про банки і банківську діяльність». Сьогодні в Україні в реєстрі банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж зареєстровано 195 банків. З них 2 — державні (Ощадбанк та Укрексімбанк), 167 — акціонерні товариства, 26 — товариства з обмеженою відповідальністю. В Одеському регіоні в 2001 р. зареєстровано 77 банківських установ, із яких діючих 75, 9 комерційних банків. Всі вони відіграють важливу роль у процесі реформування економіки України.
Кризовий стан в економіці посилюється дефіцитом валюти. Адже держава продає дуже мало товарів і ця тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним технологічним обладнанням. В середині 90-х років Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Понад 20 відсотків торгових операцій становив бартер. Вивозили з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки.
Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто їх перехід до ринкових відносин. Без приватизації державної власності в країні неможливо зупинити спад виробництва і створити цивілізовану ринкову економіку. Крім того, важливою метою структурної стратегії є зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Це дасть можливість вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, які потрібні для збалансування бюджету.
За останні роки, після майже чотирирічного застою, в українській економіці закладено основи для радикальних перетворень. У першому півріччі 1995 р. вперше зафіксовано падіння рівня інфляції. Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 р. Промисловий комплекс України продовжує нарощувати обсяги виробництва. Зростання продовжується із серпня 1999 р.
Характерною особливістю економічного розвитку України в сучасних умовах є фінансова стабілізація. Основою цього стало постійне зменшення бюджетного дефіциту, проведення грошової реформи, введення в дію з вересня 1996 р. повноцінної національної грошової одиниці України — гривні.
Як відмічають відомі вчені-економісти Б.В. Буркинський, М.І.Звєряков, І.І.Лукінов та ін. у сучасних умовах найбільш важливим елементом економічних реформ є проведення твердої антиінфляційної політики, здійснення ефективної приватизації, створення активного ринкового середовища з розвиненою інфраструктурою, підвищення ролі держави у формуванні єдиного національного ринку, удосконалення правової бази економічних реформ. Вийти з економічної кризи можна тільки за допомогою залучення наукових знань і досвіду, чіткого наслідування в господарській діяльності рекомендацій науки.
Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати розвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд. дол., а за пріоритетними об'єктами більше як 4 млрд. дол. Інвестиції визначають загальне зростання економіки країни. Але протягом 90-х років їхній обсяг систематично зменшувався. Основною причиною такого становища є збитковість українських підприємств. Для активізації інвестиційної діяльності необхідно, в першу чергу, створити умови для надходження в господарський оборот внутрішніх інвестицій, що сприятиме зростанню вітчизняної економіки. В цілому загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за 90-ті роки становив 2,5 млрд. дол. Іноземне інвестування досить обмежене, до того ж використовується нераціонально і неефективно. Практика розвинених країн показує, що успіх зростання економіки визначається не лише розмірами інвестицій та темпами їх здійснення, а й їх структурою та якістю.
Одним із факторів економічного розвитку країни є зовнішньоекономічна діяльність. З 1997 р. з'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. її обсяг за 1997 р. становив приблизно 30,5 млрд. дол., з яких біля 14 млрд. припадає на експорт. Основним торговим партнером України залишається Росія, на яку припадає 26 відсотків українського експорту і 46,7 відсотків імпорту. Великими торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд. дол.), Китай (1,13 млрд. дол.), Білорусія (1,11 млрд. дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія. Україна експортує більше половини продукції чорної металургії, більше двох третин виробництва кольорових металів, хімії, та нафтохімії, біля трьох чвертей товарів легкої промисловості. Всього частка експорту товарів у ВВП становить для України біля 25 відсотків. З імпортних статей традиційно перше місце належить енергоносіям — газу, нафті, та продуктам їх переробки, які становлять половину українського імпорту. Ще близько 20 відсотків припадає на імпорт машин та обладнання.
В сучасних умовах розвитку людської цивілізації екологічні проблеми виступають одним із важливих чинників економічного життя суспільства. Особливої гостроти в господарських відносинах в Україні набула проблема землекористування. Це зумовлюється тим, що вкрай несприятливо вирішувалось питання збереження і раціонального використання земельного фонду — головного багатства країни. Одним із найтрагічніших днів в історії України стало 26 квітня 1986 року. У цей день сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС), внаслідок якої значна частина земель України була радіоактивно забруднена радіонуклідами (понад 145 тис. кв. км. земель.)
Рубіж тисячоліть став переломним не тільки для економіки нашої країни, а й для всього світового господарства. В сучасних умовах відбуваються кардинальні зміни як у технологічній, так і в організаційній структурі всіх сфер світової економіки.
У промисловому комплексі України також відбуваються якісні зміни, що формують основу на дострокову перспективу. Промисловість сьогодні продовжує нарощувати обсяги виробництва. Підтримані Президентом України ринкові механізми стимулювання судо-, літако-, автомобіле-, сільгоспмашинобудування, космічної промисловості, деяких виробництв військово-промислового комплексу суттєво прискорили розвиток машинобудування, якому належить ведуча роль у забезпеченні науково-технічному прогресу в країні. Підвищення тут обсягу виробництва в 2,5 рази більше, ніж у цілому у промисловості. Посилюється соціальна направленість промислового виробництва. Приріст товарів народного вживання (12,5 відсотків) більш, ніж у три рази перевищує його рівень у промисловості в цілому. У харчовій промисловості приріст перевищує 13 відсотків, 95 відсотків продовольчого ринку забезпечується продукцією вітчизняного виробництва.
Однак, деякі позитивні тенденції у розвитку господарства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення. У різних галузях економіки та її організаційно-технологічного базису ще існує багато гальмівних чинників соціально-економічного розвитку країни. У реальному секторі економіки це передусім висока питома вага застарілих виробництв, що уповільнюють її швидку модернізацію, низька інтенсивність оновлення основного капіталу, значна частка збиткових господарств, сировинна спеціалізація на зовнішньому ринку, що супроводжується нееквівалентним зовнішньоекономічним обміном. В Україні відсутнє системне законодавство у галузі господарських відносин. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє припливу іноземних інвестицій.
Сучасний соціально-економічний розвиток в Україні характеризується, з одного боку, наявністю порівняно значного людського потенціалу з іншого — існуванням у цій сфері цілого ряду проблем і негативних тенденцій: прогресуюче зниження природного приросту і старіння населення, деформована структура зайнятості робочої сили, проблеми соціального захисту населення й соціальної справедливості тощо. Надмірна диспропорція між соціальними групами населення, яка виникла в умовах переходу, до ринку, внаслідок реформування відносин власності свідчить про необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів. Реформи, що стосуються в першу чергу відносин власності, впливають, насамперед, на ринок праці і зайнятість різних соціальних груп населення. Цей вплив багатоплановий і неоднозначний щодо його наслідків. До позитивних наслідків цих перетворень у сфері праці і зайнятості можна віднести: покладено початок розвитку бізнесових структур, поява середнього класу у суспільстві; започатковані нові засади соціально-трудових відносин; функціонує державна служба зайнятості; поступово налагоджується система соціального захисту населення. До негативних наслідків соціально-економічних перетворень слід віднести зменшення попиту на робочу силу та падіння її ціни як фактора виробництва, особливо в державному секторі економіки, різке скорочення реальних доходів населення. В Україні зросла така частка населення, яка поєднує основну діяльність з роботою на умовах вторинної зайнятості.
З кожним роком зростає сектор неформальної зайнятості, в якому, за оцінками економістів зайняті від 3,8 до 5,6 млн. чол., складається негативна тенденція зростання чисельності незайнятого населення і безробітних. Так, на початок 2002 р. на 1 робоче місце в Україні претендувало в середньому 26 чоловік, а частка офіційно зареєстрованих безробітних складала 12,9 відсотків населення. Виробництво ВВП на душу населення у нас нижче ніж в Данії майже в 64 рази, Австрії та Німеччині — в 45 разів, Франції — 42 рази.
Створення необхідних умов для ринкової форми робочої сили неможливе без формування існуючих правових форм власності на засоби виробництва. В наш час дуже поширене уявлення, що головний зміст реформування відносин власності полягає в заміні державної власності приватною. При цьому не враховують тієї обставини, що існуюча державна власність за своїм економічним змістом теж є приватною, оскільки результати функціонування державних підприємств, як у минулому, так і тепер, привласнюється не стільки суспільством, скільки окремими суспільними групами, що належать до державної та господарсько-адміністративної бюрократії. Між тим, реформування відносин державної власності, якщо воно дійсно буде відбуватися на демократичних засадах, повинно бути організоване таким чином, щоб воно відповідало інтересам, перш за все, безпосередніх виробників. Ріст економіки в сучасних умовах дає надію саме на це.
Економічна ситуація в Україні свідчить: велика кількість населення потребує допомоги з боку держави, а бюджетні обмеження не можуть цієї допомоги забезпечити. І перш за все це діти, молодь, люди похилого віку, пенсії яких дорівнюють сьогодні третині прожиткового мінімуму.
Необхідною складовою соціально-економічної трансформації України є тендерна політики держави. Незважаючи на те, що стаття 24 Конституції України гарантує особі рівність прав та свобод незалежно від статі, різниця у соціальному та економічному становищі жінок та чоловіків України все ще залишається істотною, як і в більшості країн світу. Малоефективними є заходи щодо поліпшення умов життя жінок та дітей Сектора у справах жінок, охорони сім'ї, материнства та дітей Кабінету Міністрів України. Чисельні програми, спрямовані на підтримку низькозабезпечених верств населення, свідчить про те, що ми, свідомо чи ні, обрали німецьку модель соціального захисту (надання різних форм грошових виплат — пенсій, допомоги, соціальної допомоги, тощо). Але рівень розвитку економіки ще не може забезпечити реалізації цієї моделі.
Становлення ринкової економіки в Україні передбачає подальший розвиток господарської самостійності її суб'єктів. Серед останніх все більш важливу роль виконують регіони, що обумовлює правомірність постановки питання про природу регіональних економічних інтересів та особливість їх державного регулювання. Так, Одеська область як приморський регіон України займає 5,5 відсотків території країни, де проживає 5,05 відсотків (2,49 млн. чол.) населення. її економіка створює 5,2 відсотки валового продукту (на душу населення — це 2136 грн., по Україні в середньому — 2081 грн.). В сучасних умовах основою економіки області є ряд провідних галузей, що відіграють важливу роль у міжрегіональному і міжнародному поділі праці. Це харчова, хімічна, нафтохімічна та машинобудівна, які виробляють 73,4 відсотків промислової продукції області. Зростає виробництво продукції в кольоровій, деревообробній, целюлозно-паперовій, легкій, харчовій, машинобудівній галузях. Успішно діють відкриті акціонерні товариства «Кисеньмаш», «Одесакабель», «Мікрон» та інші. Однак в електроенергетиці, паливній, комбікормовій галузях значне відставання. Більш ніж у десять разів знизився за 1991-2000 рр. вантажообіг морського транспорту. Зменшились показники виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення, хоча у 2001 р. Одещина зібрала рекордний врожай — 3 млн. т. зерна.
В Одеському портово-промисловому комплексі концентрується майже 70 відсотків всього морського транзиту України. Частка Одеської області в структурі експортних поставок України складала у 2000 р. 5,1 проценти, в імпортних надходженнях — 4,5 процентів. Активно розвивається іноземна інвестиційна діяльність. Одеська область займає шосте місце серед областей та міст України за обсягом іноземних інвестицій (208 млн. дол. у 2000 р.), її частка дорівнює 5,4 відсотки від загальної суми капіталовкладень в економіку України. Новою формою зовнішньоекономічної діяльності Одеської області є її участь у євро-регіональному русі. Одеська область є членом Асамблеї Європейських регіонів (АЕР), Робочої співдружності Придунайських країн та Єврорегіону «Нижній Дунай».
Державна регіональна політика повинна виходити з нових наукових уявлень про регіон, як складову, динамічну еколого-економічну і соціальну систему господарства країни. Розвиток регіонів є результатом як господарської самостійності їх самих, так і державного регулювання економічних процесів у кожному регіоні.
Таким чином, перед українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання у сфері економіки. Від їх розв'язання у значній мірі залежить наш поступ до цивілізованого життя.