Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії.
Перший період – Шан (Інь) – продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е.
Другий період – Чжоу – з XІІ ст. до н.е. до 221 р. до н.е.
Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207 р. до н.е.
Четвертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е. Четвертий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну.
Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами виникнення держави в Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан, її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший період в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан став першим китайським царем (ваном).
Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були рабовласницькими. Рабство носило патріархальний характер.
Панівний клас складався із світської рабовласницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї.
Державний лад. Державний лад на ранньому етапі зберігає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.
Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі податків, судді та ін.
Посадові особи поділялись на три основні категорії: 1) вищі цивільні чиновники; 2) військові чиновники; 3) різні радники.
Існували збройні сили, тюрми.
У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні протиріччя. У цей же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р. до н.е. племена Чжоу перемогли Іньську армію та утворили нове царство.
Держава Чжоу. Період правління династії Чжоу поділяється на три частини: період Західного Чжоу (1122 – 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 – 403 рр. до н.е.); період “воюючих царств” (403 – 221 рр. до н.е.)
Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів, розвитком великого землеволодіння. Зміцнюється рабовласницька держава, ускладнюється її структура.
Суспільний лад. Панівне становище в суспільстві займала рабовласницька аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що вціліла після підкорення.
Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике землеволодіння рабовласницької аристократії.
Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало відігравати общинне землекористування.
Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість приватних рабів.
Державний лад. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя (вана). Спадкові правителі починають обожнюватися (титул царів Тяньцзи – син неба, заступник неба). Вважалося, що такий ван отримував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління на царювання (Тянь мінь). Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (наприклад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зібрання представників вищої титулованої чжоуської аристократії – чжухоу. Цареві були підпорядковані т.зв. три старці, тобто три керівники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспільних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростає, створюється особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.
У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові службовці були одночасно і посадовими особами.
Територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна система князівських титулів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу, бо, цзи, нань.
Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин: невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.
У ІX ст. до н.е. послаблюються зв’язки центральної влади з правителями залежних царств.
Під тиском племені цюаньжунів близько 770 р. до н. е. територія чжоуської держави різко скоротилася, столиця була перенесена на схід в район сучасного Лояна. Держава цього часу (її називають Східне Чжоу) постійно відчуває брак коштів і військової сили. У результаті переможного селянського повстання 842 р. до н. е. царська влада була скинута, а держава Чжоу незабаром розпалася на ряд самостійних царств. Чжоуські царі перетворились на правителів невеликого володіння – Східного Чжоу.
В період “воюючих царств” відбувається подальший розвиток великого землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться земельний податок. Тепер замість праці на “громадському полі” землероби повинні були платити податок зі своєї землі.
З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не існувало. Багаточисельні держави вели між собою постійні війни, в результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.
У VII ст. до н. е. на території Китаю співіснують п’ять держав, які постійно воюють між собою. Це епоха Чуньцю (Весен та осеней). Чотири з п’яти держав-гегемонів цього періоду ортодоксальна чжоуська традиція трактувала як «варварів»: північно-західне жунське царство Цінь, маньські царства Чу (в середній течії Янцзи) та У (в дельті Янцзи), а також найпівденніше Юе, де населення складали предки сучасних в’єтнамців. Епоха V-III ст. до н. е. дістала назву періоду Чжаньго (Царств, що борються); таких найсильніших царств було уже сім: Цінь, Янь, Чу (периферійні) та Вей, Чжао, Хань, Ці (серединні), а число слабших не піддається обліку. Державний лад цих утворень характеризувався сильними позиціями родової аристократії.
Держава Цінь. Створенню сильної централізованої держави Цінь сприяли реформи Шань Яна – сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової.
Шан Ян увів єдине законодавство та судочинство, узаконив заклад та купівлю-продаж землі, скасував обмеження розміру наділів, наполягав на поділі великих патріархальних господарств на окремі, малосімейні. Він відмінив усі попередні спадкові титули. Нові ранги знатності надавалися за особисті, передусім за військові заслуги. Лише вони давали право на заміщення адміністративних посад. їх власники отримували – у відповідності з діючим законодавством – пільгові регламентовані права на володіння землею, рабами та ін. майном. Згодом ранги почали продаватися, що відкрило доступ до влади представникам давньої родової аристократії.
Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-Хуанді, що значить «перший великий государ династії Цінь». Він підкорив решту китайських князівств, а також завоював частину території Манчжурії та Монголії. В 221 р. до н. е. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шандунському півострові, центром об’єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян.
Соціальні протиріччя призводили до повстань, найбільш могутнє з яких у 209 р. до н.е. призвело до ліквідації Ціньської монархії. Невдовзі після смерті Цінь Ші-Хуанді (помер він у 210 р. до н. е. у віці 48 років) його династія була скинута. До влади прийшла нова династія – Хань.
Держава Хань. Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із керівників повстання (офіційно проголошений імператором у 202 р. до н. е.). Свою діяльність він розпочав з проведення реформ, які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння – головних причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас через деякий час знов погіршилось.
Правителі династії Хань відмовляються від титула хуанді, а конфуціанство проголошується державною релігією. Лю Бан був також вимушений порушити принцип централізації та роздати частину земель у володіння своїм соратникам – семеро найвпливовіших з них отримали титул «ван», що віднині став вищим аристократичним рангом.
Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Був здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора .
На чолі областей і повітів були три чиновники, які призначалися центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових справах. Крім того, діяльність місцевих адміністрацій контролювалась державними інспекторами.
У 8 р. н.е. Ван Мін захопив владу та оголосив себе імператором “нової” династії. Ставши регентом, Ван Мін усунув малолітнього царя і провів важливі реформи. Уся земля в країні оголошувалася державною власністю, її купівля-продаж була заборонена.
У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання «червонобрових», спрямоване проти диктатури Ван Міна. В 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух починає змінювати свою спрямованість.
Функції управління країною були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий орган – імператорську раду.
До повстанців приєднуються загони аристократів, і в результаті відбувається відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25-57 рр. н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, обмежив права власника на їх убивство, а також здійснив низку заходів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.
У 184 р. в Китаї відбувається потужне народне повстання «жовтих пов’язок» під проводом Чжан Цзяо та його братів. Основним лозунгом руху було встановлення загальної рівності. Армія повсталих налічувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. е. припинила своє існування знову розпавшись на окремі царства (спочатку їх було три).
Основні риси права. У період Чжаньго (403-221 рр. до н.е.) бурхливо розвивається законодавча діяльність. В ідеології цього часу панують дві течії, що мали великий вплив на розвиток права: конфуціанство і школа легістів.
Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був імператор. На місцях судили представники місцевої адміністрації. Були чиновники, що розшукували злочинців, вели боротьбу із злодіями і розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення.
У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше, витісняючи змагальний.