На початку нашої ери Британські острови були заселені кельтськими племенами, за якими в науці закріпилась умовна назва "бритти". У середині І ст. вони опинилися під владою Римської імперії, панування якої тут мало характер воєнної окупації. Офіційно римське панування в Британії закінчилося в 410 р. Британія знову розпалася на незалежні кельтські області. У другій половині V ст. до Британії з континенту розпочалося масове вторгнення північно-германських племен (англів, саксів, ютів, фризів), яких, зазвичай, називали загальним іменем – англосакси. Вони витіснили кельтів на північ (у Шотландію) та на захід (в Уельс) і оселилися на острові. Процес класоутворення, що вже розпочався в англосаксів, привів до утворення семи королівств(Кент, Уессекс, Суссекс, Ессекс, Східна Англія, Нортумбрія, Мерсія). Між ними точилася постійна боротьба, під час якої панівне становище посідало то одне, то інше королівство. Зрештою, у 829 р. король Уессекса Ерберте об'єднав їх в одну державу, що стала називатись Англією. У цей час з'являється диференціація населення,серед якого виділяються: родоплемінна знать (ерли), вільні общинники (керли), напіввільні (лети) та домашні слуги.
Верховним державним органом був вітенагемот (вітан мудрий), до складу якого належало від 30 до 100 осіб, які представляли вище духовенство, родоплемінну знать, заможних феодалів (танів), королівських посадовців, і сам король. До повноважень цього органу належали: обрання короля, формування вищого суду, обговорення та прийняття законів, запровадження податків, вирішення питань війни й миру.
Значні повноваження зосереджувалися в руках короля: у військовій сфері, управління земельним фондом, право на чеканку монети, встановлення мита, а потім і податків.
Королівський двір перетворюється на центр управління країною. З'являються такі посадові особи: камерарій (відповідав за фінанси та майно), маршал (збройні сили), капелан (королівська канцелярія). Поступово запроваджується поділ країни на округи (графства), що замінює родоплемінний поділ. Графства поділяються на сотні, а останні – на десятки. Отже, на початку XI ст. в Англії сформувалася централізована бюрократична система управління.
Становлення феодального ладу в Англії було завершено нормандським завоюванням (1066 р.), що закріпило характерні особливості англійського феодалізму – політичне об'єднання країни та централізацію державної влади.
На чолі держави стояв монарх, який здійснював вищу судову, законодавчу та виконавчу владу.
Відбувалось упорядкування структури й уточнення компетенції вищого органу центрального управління – королівської курії,що поєднувала функції виконавчого, судового та фінансового органу.
До її складу належали маршал, камерарій (керував королівським майном) і канцлер (особистий секретар короля). Відтак з посиленням королівської влади у складі курії виділяються окремі відомства – палата шахової дошки на чолі зі скарбником (центр фінансового управління), відомство канцлера, Вищий суд короля на чолі з юстиціарієм (з нього пізніше виділився суд загальних позовів, який дістав право проводити засідання без участі короля).
При королі діяла також Велика рада, що складалася з великих феодалів і найвпливовіших посадовців. З часом вона поділилася на дві палати – судову та казначейства.
У XII ст. король Генріх II (1154-1189) здійснив судову та військову реформи.
У ХІІ-ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля, за обмеження його влади.
З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. підписати, так звану, Велику хартію вольностей (відома в історіографії як "Хартія вольностей англійського народу"). Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше хартія відображала інтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше – інтереси міщан. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців.
Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей, відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли у військові зіткнення. Боротьба розпочалася в 1258 р. виступами баронів, які домоглися від короля прийняття, так званих, Оксфордських провізій, що ставили правителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни.Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії – стихійні виступи селян проти феодалів і виступи міського населення проти міської верхівки.
Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.).
З 1295 р. Парламент став збиратися регулярно. У 1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він поділявся на "Палату лордів", членство в якій з кінця ХІV ст. стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якій представники лицарства та міст засідали спільно.
Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні Палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою.
Відбувається також розвиток нового виконавчого органу – Королівської ради,до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління – коронери й констеблі.
Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості).
Абсолютна монархія в Англії утверджується в період розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин. Однак, порівняно з класичним абсолютизмом (властивим, скажімо, Франції), англійський мав такі особливості: 1) поряд із сильною королівською владою продовжував існувати та діяти Парламент; 2) порівняно незначний рівень бюрократизації та централізації державного апарату та збереження порівняно розвинутого місцевого самоврядування; 3) збройні сили як постійна армія були нечисленними.
Вищими органами влади й управліннябули король, Таємна рада та Парламент.
Місцеві органи влади й управління(мирові судді) зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їхню роботу (давала завдання, робила запити та ін.). Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів. Найбільшою адміністративною одиницею було графство, а найменшою – приход.
Отже, в період абсолютизму в Англії був створений апарат управління, котрий відповідав вимогам панівних класів.
Феодальне право Англії відрізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що було пов'язано з особливими шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не зазнало дієвого впливу римського права, римської правової думки.
До нормандського завоювання в XI в. основними джерелами права в Англії були звичай і королівське законодавство.
З діяльністю на постійній основі королівських роз'їзних суддів при Генріху II (XII ст.) було пов'язане формування "загального права" (Common law) країни.
Результатом формалізму, дорожнечі, повільності, загальної неспроможністі "загального права" рішуче трансформуватися у зв'язку з мінливими історичними умовами стала поява в Англії в XIV ст. "суду справедливості" та подальшого формування ще однієї правової системи, "права справедливості" (equity). Загальноприйняте поняття "права справедливості" асоціюється з такими рисами права, як його "природна справедливість".