Розпад імперії Карла Великого у середині ІX століття поклав початок самостійному існуванню Східно-Франкського королівства. Через сто років воно стало називатись Тевтонською державою, а пізніше – Німеччиною. Німеччина як єдиний державний простір виникла не відразу. У Тевтонській державі було кілька ранньофеодальних утворень – герцогства Саксонія, Тюрінгія, Франконія, Швабія та Баварія. Герцог мало чим відрізнявся від вождя племені, організація влади була примітивною. Наприкінці X ст. князівства згуртувались, у них з’явилась чудова на той час армія. Німецький король Оттон І прагнув підкорити Італію. Римський папа потребував підтримки німецького короля, тому що місцеві феодали захопили владу в Римі. Оттон І в середині X ст. захоплює північну і центральну частини Італії, і в 962 році Папа римський коронує його імперською короною. Створена Оттоном І імперія в XІІ ст. одержала назву «Священна римська імперія німецької нації». Ця назва зберігалась до 1806 року. У XІІ ст. німецькі князівства переживали занепад, центробіжні сили послаблювали могутність імперії. Королі з династії Гогенштауфенів намагались силою приєднати Італію, але безуспішно. Фрідріх І Барбаросса (1152 – 1190 рр.), його син і онук також зазнали невдачі. Тевтонський орден рицарів був розбитий у 1242 р. Олександром Невським на Чудському озері.
Суспільний лад. Німецьке суспільство поділялось на два основні класи: військовий – лицарство і податний – селянство. Утворенню цих двох станів сприяла реформа короля Генріха Птахолова (919-936 рр.), яка була викликана необхідністю створити кінноту для боротьби з угорцями. За реформою, особи, які могли воювати у рядах кіннотників, були зараховані до військового стану, а всі інші зарахувались до податного стану. У зв’язку з цим до військового стану потрапила і заможна частина селянства, а також деякі категорії невільних слуг феодалів. У ХІІ ст. у Німеччині склались феодальні стани. Структура класу феодалів визначалась відносинами земельної власності. Найбільшим землевласником був король. Великі земельні володіння мали герцоги, пфальцграфи, графи, рицарі. Поряд із світською знаттю стояли прелати церкви – архієпископи, єпископи, абати.
Державний лад. У ІХ-Х ст. у Німеччині спостерігається посилення королівської влади, зумовлене тим, що багаточисельні великі і середні землевласники потребували допомоги сильної королівської влади, для захоплення вільних земель і закріпачення вільних общинників; вона була потрібна і монастирям, і єпископам, які були зацікавлені в розширенні церковного землеволодіння. Центром вищої державної влади був королівський двір, який складався з членів королівської сім’ї, їхніх слуг, міністеріалів і службовців вільного походження, які складали урядовий апарат. При королівському дворі постійно знаходилась значна кількість церковних і світських феодалів, з яких призначались вищі сановники: канцлер, камерарій, капелан, дворецький, маршал. Вищою посадовою особою був канцлер, який відав усіма справами управління. Важливе значення мала посада дворецького (майордома), який відав справами королівського двору. У політичному житті країни велику роль відігравали збори феодалів. На початку ХІ ст. при королі була створена рада вищих представників знаті (гофтаг), разом з якою король розглядав найважливіші справи. У кінці ХІ ст. у Німеччині запанували принципи виборчої монархії. Обрання короля князями було юридичним актом. Той, хто не брав участі у виборах, вважав себе вільним від королівської влади.
До початку ХІІІ ст. королівська (імператорська) влада була ще значною. Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права. Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації держави.
Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Карлом V (королем Чехії).
Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками. Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрстів, князів і імперських міст.
Імператорська влада була слабкою. Імператор не мав загальноімперського війська, загальноімперського суду. Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих зборах і представники вільного селянства.
З розвитком феодалізму відбуваються зміни в станово-класовій структурі суспільства. Встановилась доволі значна різниця між верхніми шарами – аристократією і нижчим дворянством. Із аристократії виділилась невелика група світських і духовних феодалів – курфюрстів. Майже повністю зникло середнє дворянство. Основну масу нижчого дворянства з XІV ст. складали міністеріали. Населення міст було неоднорідним. До панівного класу відносились землевласники і купці. На нижчому щаблі знаходились ремісники, підмайстри, поденщики.
У першій половині XVІ ст. у Німеччині відбувається реформація, яка до всіх умов, що роз’єднували її, додала ще одну – віросповідання. Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку (південь). Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш важливим було селянське повстання 1525 р. У результаті повстання було розорене духовенство, дворянство, князівські міста, населення яких брало участь у війні, позбавлялось своїх привілеїв і потрапляло в повну залежність від князів.
Князівська влада посилилась за рахунок послаблення міст, розорення частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене було шукати опори у князівської влади. Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.), яка велась під релігійними лозунгами боротьби католиків з протестантами, вирішувала політичні завдання. Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє існування, а в інших – переживали занепад. У XVІІ ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу. Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств. Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.
Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з яких панівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні привілеї. У XІІ – XVІ ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени – члени феодальних судів.
У XІІІ ст. з’явились приватні записи права, такі як “Саксонське зерцало” і “Швабське зерцало”. Джерелами їх були норми звичаєвого і канонічного права, а також норми, запозичені з кодексу Юстиніана.
Після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, названий Кароліною, на честь імператора Карла V, який правив у той час.