Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати в кінці XV ст. В 1496 році король Генріх VII видав привілею венеціанцю Йогану Кабо на плавання і освоєння земель від північних островів до Флориди при умові виплати 1/5 одержаних прибутків короні. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргінією; остання – Джорджія – у 1733р.). Але з різних причин до початку XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.
У 1620 р. до Америки прибула перша група колоністів, яка складалася із англійських пуритан (ті, хто виступав за незалежність церкви від держави). Вони утворили колонію під назвою Новий Плімут. У цей самий час прибула перша група рабів з Африки. З XVIII ст. інтенсивно проходила еміграція з Ірландії. Усі колонії користувалися політичною і правовою самостійністю, їх життєдіяльність врегульовувалася: 1) звичаями місцевих переселенців; 2) Хартіями про колонії, виданих англійським монархом. Ці Хартії були ніби конституціями колоній.
Ріка Потомак розділила колонії па дві групи: північну та південну. В південних колоніях панувало плантаційне господарство: верхівку суспільства становили вихідці з англійської аристократії, а основну масу населення – раби. В північних колоніях панувало фермерське господарство, був розвинений морський промисел та торгівля, а населення складали вихідці з англійських міщан і селян.
У ХVIII ст. в залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися три групи: 1) коронні, тобто такі, що перебували під управлінням англійських королівських чиновників (південні); 2) приватновласницькі, тобто такі, що вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд); 3) колонії, що користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд).
На чолі першої групи колоній стояли особи, які призначалися англійським монархом, на чолі других – їх власники, на чолі третіх – особи, які обиралися населенням. В усіх колоніях існували представницькі органи, що мали право приймати закони, встановлювати податки, але губернатори колоній користувалися правом вето на рішення представницьких органів. Виборчим правом користувалося від 2% до 10% населення.
У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У південних – велике плантаційне сільське господарство ґрунтувалося на праці білих і рабів.
У середині XVІІІ ст. у Північній Америці нараховувалося 13 колоній.
Основний принцип англійської колоніальної політики полягав у тому, що колонії мали постачати Англії (метрополії) дешеву сировину і купувати дорогу промислову продукцію, вироблену в Англії.
Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений Франкліним у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії розрізненими, щоб легше їх було експлуатувати.
Безпосереднім історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів.
Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. “чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілею на безмитну торгівлю чаєм в Америці.
За ініціативою найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній.
В умовах такої передреволюційної ситуації 5 вересня 1774 р. в Філадельфії почав роботу І Континентальний конгрес (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.), який зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав “англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.
Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях.
У квітні 1775 р. між колоністами і англійськими військами розпочалися збройні сутички.
10 травня 1775 року у Філадельфії зібрався ІІ Континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Джорджем Вашингтоном, – армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.
Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами – штатами.
Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування – лоялістами. Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.
Іншим конституційним актом були “Статті конфедерації”, прийняті у 1781 р. Це є договір про співробітництво між 13 незалежними американськими штатами.
Після одержання незалежності від Англії виявилися протиріччя між південними та північними штатами. При утворенні єдиної держави необхідно було примирити протилежні тенденції Півночі ти Півдня. Принцип примирення було покладено в основу Конституції США прийнятої в 1787 р.
Для того щоб конституція набрала чинності, потрібна була її ратифікація не менш як дев'ятьма штатами. Для цього в штатах обрали спеціальні конвенти. Однак у процесі обговорення проти конституції були висунуті серйозні заперечення. Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, у яких його не було передано федерації. Тому конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».
Конституція США не відмінила рабство і ця проблема внесла розкол у федерацію, що призвело до громадянської війни.
На ґрунті розбіжностей інтересів штатів у першій половині ХІХ ст. утворилися дві партії, які діють до сьогодні Демократична та Республіканська. “Демократи” виступали за надання широких автономних прав суб'єктам федерації. “Республіканці”, навпаки, виступали за цілісність США.
Колонізація земель на заході Америки призвела до появи нових штатів.
Виникнення нових штатів загострювало протиріччя між ними з причини існування рабства. Конфлікт між прихильниками та противниками рабства був вирішений так: північніше 36030” північної широти і західніше ріки Міссурі рабство заборонялося (Міссурійський компроміс).
Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в конгресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія.
12 квітня 1861 року конфедерати розпочали громадянську війну, що тривала протягом чотирьох років (1861-1865 рр.).
У другій половині XIX століття Сполучені Штати за формою державного устрою являли собою класичну буржуазну федерацію. Відбувалося неухильне збільшення кількості членів федерації.