У роки Першої світової війни, особливо в 20-х роках, у економіці та соціальній структурі Франції відбулися глибокі зміни. Держава починає приділяти особливу увагу розвитку важкої промисловості. Через механізми державного регулювання створюються передумови для подолання економічної кризи. Посилюються процеси концентрації виробництва та капіталів, формуються гігантські монополістичні об’єднання Шнейдера, де Венделя, Ротшильда. “Комітет де форж” об’єднував понад 250 металургійних кампаній. У роки стабілізації (1924–1939 рр.) завершується процес перетворення Франції в індустріально-аграрну країну, у якій (1931 рік) вперше кількість міського населення почала переважати над сільським.
Серед країн Антанти Франція зазнала найбільших втрат:
– 1,3 млн осіб загинули, 2,8 млн – поранено, 750 тис. – стали інвалідами;
– зруйновано 23 тис. підприємств;
– 10 північно-східних найбільш промислово розвинених департаментів були спустошені війною;
– знищено 50 % торгового флоту;
– загальні втрати оцінювалися у 134 млрд золотих франків;
– зовнішній борг становив 60 млрд франків;
– загальний державний борг у 1920 р. становив 300 млрд франків.
Економічна криза та застій в економіці продовжувалися до 1924 року.
У цих умовах урядова політика поступово набирала ознак протекціоністського характеру. Для перебудови економіки на мирний лад було ліквідовано карткову систему, відмінено закони воєнного часу щодо державного розподілу сировини, замовлень та робочої сили. Частина військових заводів була продана приватним підприємцям. У квітні 1919 року було ухвалено Закон про введення восьмигодинного робочого дня у фабрично-заводській промисловості. Уряд Е. Ерріо розробив спеціальну програму, що передбачала укладення колективних угод з підприємцями, надання допомоги у зв’язку з безробіттям, пенсійне забезпечення робітників та службовців по старості, хворобі та інвалідності. У червні 1928 року в законодавчому порядку було закріплено стабілізацію франка (1 фунт стерлінгів = 123 франкам). Для державного регулювання економікою було створено координувальні органи – Національну економічну Раду, Вищу залізничну раду, Банк ”Національний кредит”.
За рахунок повернення провінцій Ельзасу та Лотарингії, приєднання німецьких і турецьких колоній, поставок сировини (вугілля, ліс, цемент тощо) у рахунок репарацій, які в цілому становили суму у 8 млрд зол. марок, було акумульовано кошти для завершення структурної перебудови промисловості. У 1924 році темпи приросту промислового виробництва становили – 5 % на рік. За допомогою держави було відновлено та відремонтовано понад 8 тис. промислових підприємств, побудовано нові заводи, електростанції, залізниці. Найбільші зрушення відбувалися у важкій промисловості. Видобуток вугілля зріс із 24 млн т у 1920 році до 47 млн т у 1925 р., виплавка чавуну у цьому самому періоді зросла із 3 млн т до 9 млн т, виплавка сталі – із 3 млн т до 8 млн т. Разом з тим це були найнижчі показники серед провідних країн світу.
Зберігалися і довоєнні тенденції. Залишалася велика кількість дрібних підприємств (1–10 робітників). Слабка енергозабезпеченість французької промисловості, її недостатня технічна забезпеченість призводили до подорожчання французьких товарів, утруднювали їхній збут на зовнішніх ринках.
Уряд Пуанкаре зробив значний крок на шляху мілітаризації економіки. Військовий бюджет у 1927–1928 рр. досягнув 2 млрд золотих франків, збільшившись у два рази щодо довоєнного періоду. Колоніальні війни в Марокко та Сирії потребували величезних державних коштів. Уже в 1926 році інфляція набирала все небезпечнішого характеру.
В економіці країни значну роль відігравало сільське господарство, у якому зосереджувалося 53,6 % населення. Дрібна селянська власність ще більше дробилася. На частку великих господарств (40 га), що становили всього 3,3 % від загальної кількості всіх господарств, припадало 45,6 % продуктивних земель, у той час, як на дрібні господарства (до 1 га), що становили 38,5 % від загальної кількості всіх господарств, припадало всього 2,6 % продуктивних земель. Близько четвертої частини від загальної кількості продуктивних земель становили господарства селян-орендарів. Французьке село налічувало майже 3 млн батраків.
Значні капітали продовжували вкладатися в цінні папери (у 1929 р. перевершили у 3 рази вкладення у промисловість). Франція залишалася країною-рантьє.