Німеччина

Найбільше від економічної кризи постраждала економіка Німеччини, яка повністю залежала від іноземного кредитування.

Обсяги промислового виробництва зменшилися на 58 %. Зупинилося виробництво в цілих економічних районах. У 1932 році в Сілезії не працювала жодна доменна піч. Армія безробітних у 1933 році досягла 9 млн осіб. Заробітна плата зменшилася на 50 %. У 2,5 разу зменшилися обороти зовнішньої торгівлі. У скрутному становищі опинилися дрібні торговці та підприємці, чисельність яких становила 12–13 млн ос. У зв’язку із розоренням у 1932 р. було продано 560 тис. га селянської землі. Спроби уряду Г. Брюнінга (з весни 1930 р.) через ліквідацію системи соціального страхування, підвищення прямих та непрямих податків, зниження заробітної плати на 10–15 % реальних результатів для стабілізації не принесли. Збільшення оподаткування населення, дефляційна політика на основі збереження монопольних цін призвели до зниження купівельної спроможності населення. Щоб запобігти економічному крахові, держава скуповує акції концернів і бан­ків, відмовляється від політики економічного регулювання.

Союзники, занепокоєні катастрофічним становищем Німеччини в 1930 р., запропонували план Юнга. Він передбачав:

– припинення окупації Рейнської області;

– сума репарацій зменшувалася з 132 до 113,9 млрд марок, з терміном сплати 59 років;

– відміну контролю над економікою Німеччини;

– скорочувалися натуральні поставки.

Економічне та соціальне становище Німеччини погіршувалося. Тому у червні 1932 року на конференції в Лозанні було зменшено всі платежі до 3 млрд марок та визначено термін їхньої виплати на 15 років, але Німеччина взагалі відмовилася сплачувати любі платежі.

З 30 січня до 24 березня 1933 року до влади приходить фашистський режим Гітлера.

Ліквідовуються всі цивільні права і свободи, політичні против­ники фізично винищуються. Організовуються концентраційні табори.

Головним змістом економічної політики фашизму став мілітаризм. Регулювання господарської діяльності державою проводиться з позиції сили:

– у червні 1933 р. створено Генеральну раду німецького господарства (у складі 12 монополістів та представників уряду);

– 29 вересня 1933 року ухвалено Закон про продовольчий стан: встановлювався контроль за сільським господарством; селян поділено на власників арійського походження, спадкових земель (1,5–125 га) і селян;

– у 1934 р. створено Організацію промислового господарства та окружні економічні палати, ними керували імперська економічна палата та міністерство економіки, Німеччина була поділена на 18 областей, які очолювали господарські вожді;

– з 1933 р., на основі законів про примусове картелювання та про органічну побудову німецького господарства, розпочинає­ться процес примусового картелювання підприємств, а об’єд­нан­ня груп підприємств здійснюється за галузевою та територіальною ознаками;

– у 1935 р. було ухвалено Закон про оборону імперії та впро­ваджено загальну військову повинність;

– здійснюється ”аріїзація капіталу”, ведеться боротьба з “неарійськими” елементами;

– у вересні 1936 року було затверджено чотирирічний план мобілізації ресурсів з підготовки до війни; робочий день досягає 10–14 годин;

– у 1938 р. упроваджено загальну трудову повинність.

Основним методом керівництва економікою став прямий ад­міністративний диктат. Прискореними темпами велася мілітаризація економіки. До 1937 р. почали працювати 300 військових заводів, у т. ч. 60 авіаційних, 70 хімічних, 15 військово-корабле­бу­дівних. Військове виробництво та витрати на озброєння у 1932–1938 рр. збільшилися у 10 разів. Державні замовлення стали джерелом збагачення великих монополій – “Рейхсверке Герман Геринг”, “І. Г. Фарбеніндустрі”, “концерн Круппа” тощо.

Мілітаризація зумовила вихід із кризи та значне зростання виробництва. За 1929 – 1938 рр. обсяг випуску промислової продукції збільшився на 25 %. Разом з тим скорочується виробництво товарів легкої промисловості та експортоорієнтованих галузей.