У стародавньому Римі банківська дільність хоча і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів порівняно з банкірами Греції. У Римі було розроблено гнучкі, узаконені й цивілізовані норми правовідносин – приватних з державою. Ще у 5 ст. до н. е. на мідних дошках були записані закони 12 таблиць – звід римського права. Із них видно, що закони ґрунтуються на таліоні, тобто рівній помсті, хоча багато з римлян вважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: «За борги повинно відповідати майно боржника, а не його тіло». У 326 р. до н.е. було скасовано рабство за борги. У 304 р. до н. е. було опубліковано формули позивних жалоб і затверджений порядок судочинства.
У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса” - стіл), розпочали свою діяльність з обміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. в результаті спеціалізації менсарії переділилися на нумуляріїв (обмінювали гроші) та аргентаріїв. Останні в свою чергу приймали вклади, видавали кредити і здійснювали безготівкові розрахунки. Заставою для видання кредиту виступало майно боржника або поручника. У заставу приймалися навіть трупи. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: «один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором – або платити гроші, або хвалити вірші». Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами і багатьом боржникам, інші значні суми декільком.
Зростаюча внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.
Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини - “accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.
У Східній Римській імперії банки втратили колишню могутність, та у 4 ст. до н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступили колектарії, які стали передусім службовцями скарбниці. У містах вони об’єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на всю суму боргу.
З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об'єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.