Багато сторін сучасної держави мають свої джерела в Стародавньому Римі. Простежимо за розвитком там податкової системи. Спочатку вся держава складалася з міста Рима й прилягаючої до нього місцевості. У мирний час податків не було. Витрати по керуванню містом і державою були мінімальними, оскільки обрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Це було почесно. Головну статтю витрат становило будівництво суспільних будинків. Ці витрати звичайно покривала здача в оренду суспільних земель. Але у воєнний час громадяни Риму обкладались податками у відповідності до свого статку.
Визначення суми податку (ценз) проводилося кожні п'ять років обраними урядовцями-цензорами. Громадяни Риму робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і сімейний стан. Як бачимо, ще тоді створювалися основи декларації про доходи.
У IV-III ст. до Р.Х. Римська держава розросталася, ґрунтувалися й завойовувалися нові міста-колонії. Відбувалися й зміни в податковій системі. У колоніях уводилися комунальні (місцеві) податки й повинності. Як й у Римі, їхня величина залежала від розмірів стану громадян. Визначення суми податків провадилося кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживають поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.
У випадку переможних війн податки знижувалися, а часом державний податок скасовувався зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією завойованих земель. За свідченням Т. Моммзена, при правлінні Л.К. Сулли (138 до Р.Х. - 78 до Р.Х.) у Римі: «громадяни не платили вже ніяких податків, і єдині доходи, які держава одержувала тут, воно витягало з віддачі в оренду земельних ділянок, що залишилися в нього, зі зборів митних і деяких нечисленних податків на розкіш».
Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.
Рим перетворювався в імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що було свідоцтвом їхнього залежного положення. У провінціях збиралися прямі й непрямі державні податки, в основному у вигляді зборів, пов'язаних з торгівлею. Єдиної податкової системи не існувало. Окремі держави й громади були обкладені по-різному. Ті міста й землі, які робили найбільш завзятий опір римським легіонам, після завоювання обкладали більше високими податками. Крім того, римська адміністрація найчастіше просто використовувала систему податків, сформовану в даній місцевості до римлян. Змінювалися лише напрямок і використання вступників коштів. Так було, наприклад, у Сицилії, коли вона в 227 р. до Р.Х. стала провінцією Риму. У цілому в римську скарбницю провінції, як правило, платили менше, ніж своїм колишнім володарям. Але вони мали втрати на зміст місцевої адміністрації, будівництво суспільних будинків, доріг і т.д. У таких римських провінціях, як Іспанія й Македонія важливим джерелом доходів стали десятинні податки з рудних і соляних копей.
Тривалий час у римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які могли б професійно встановлювати й стягувати податки. Римська адміністрація вдавалася до допомоги відкупників, діяльність яких вона не могла належною мірою контролювати. Панування відкупної системи при відсутності яких-небудь чітких правил в оподатковуванні привело до того, що в провінціях панувала повна сваволя. Звичайними явищами стали зловживання, корупція.
Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи почав Гай Юлій Цезар (100 до Р.Х. - 44 до Р.Х.). Насамперед він скасував відкуп по прямих податках, зберігши тільки для непрямих. Для кожної громади була визначена сума, яку вона повинна була внести. Розподіл і збір її були покладені на саму громаду. Податки були знижені, оскільки держава могла одержувати їх безпосередньо, і значні суми не йшли тепер у кишені відкупників. Багато міст одержали податкові пільги, але деякі за завзяту боротьбу проти Цезаря були покарані підвищенням податків.
Цю діяльність продовжив імператор Август Октавіан (63 до Р.Х. - 14 н.е.). У всіх провінціях їм були створені фінансові установи, що здійснювали контроль за оподатковуванням. Були ще більш скорочені послуги відкупників, а там, де вони збереглися, за їхньою діяльністю встановився строгий державний контроль. Була заново проведена оцінка податкового потенціалу провінцій з метою більш справедливо розподілити податки й збільшити їхню віддачу. Для цього провели обмірювання кожної міської громади з її земельними угіддями. Склали кадастри по кожному місту, що містили дані про землевласників. Провадився перепис майнового стану громадян. Переписом керували намісники провінцій разом із прокураторами, що очолювали фінансові установи провінцій. Кожен житель був зобов'язаний у певний день представити владі громади свою декларацію.
Чиновник, що контролює проведення цензу, мав повноваження зменшити податок у тих випадках, коли в чинність об'єктивних причин знижувалася продуктивність господарства. Так, якщо частина виноградних лоз загинула або засохли маслини, то вони в ценз не включалися. Але якщо власник землі вирубав виноградні лози або маслинові дерева, то він повинен був привести поважні причини, через які він це зробив. У протилежному випадку викорчувані дерева включалися в ценз.
Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.
Обкладалась податком й інша власність: нерухомість, живий інвентар (у це поняття, крім великої рогатої худоби, включалися раби), цінності.
Кожен житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.
У 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладались лише громадяни Риму, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Їхні найближчі родичі були від даного податку звільнені.
Крім прямих податків, у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати: податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%, особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%, податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості, акциз на сіль. Августом були уведені нові мита у всіх провінціях із всіх, що вивозять, або ввезених на продаж товарів. Величина мит диференціювалася, у середньому ставка становила 5%.
При імператорі Диоклетіані (239-313рр.) установлюється промисловий податок.
Державні фінансові органи безпосередньо не стягували податків із громадян. Це робили громади. А от оцінка й визначення податкових надходжень громад, контроль за строками надходження податків держава тримала у «своїх руках» через органи фіску.
Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено провадити надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.