Грошове господарство середньовічної Європи

 

Грошовий обіг сердньовічної Європи умовно можна розділити на чотири періоди [56]:

1) монета епохи мандрівки народів, варварське карбування у ранньому середньовіччі (середина V – середина VІІІ ст.);

2) грошове господарство періоду розвиненого середньовіччя, епоха феодального денарія (середина VІІІ – кінець ХІІІ ст.);

3) період великих грошових реформ в Європі, епоха гроша та флорина (ХІІІ- ХІV ст.);

4) час стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи, початок періоду талера (ХV – початок ХVІ ст.).

Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Повною мірою пізньоримську монетну систему було запозичено лише у розміщених у Італії королівствах остготів та бургундів. Свеви та вестготи запозичили лише зразки золотих монет, а вандали – срібних та бронзових. Це було викликано, насамперед, потребами локального грошового обігу, а також особливостями політичного життя та регіональними традиціями.

Характерними особливостями варварського карбування монет є їхнє політично-прокламативне значення, невеликі масштаби випуску дрібних срібних, бронзових і мідних монет, що свідчило про низький розвиток торгівлі, децентралізація емісії, а також деградація монетної справи, що виражалося в примітивному оформленні монет [56].

У VI - VII ст. з північно-причорноморських міст карбування монет здійснює тільки Херсонес. Монети чеканяться від імені імператорів Юстініана I, Юстіна II, Маврікія, Іраклія. У грошовому обігу активно беруть участь монети Візантійської імперії. На всій іншій території сучасної України грошовий обіг практично замирає. Можливо, це було пов'язано з якимись військовими діями або міжплемінною боротьбою.

Наприкінці VIII ст. у королівстві франків Карл Великий провів грошову реформу, що закріпила панування срібного монометалізму, за якого потреби ринку задовольнялись за допомоги високопробних денаріїв та оболів. Загальна кількість продукції 125 відомих монетних дворів періоду його владарювання складає декілька десятків мільйонів денаріїв. Він також запровадив каролінзький фунт, який містив 408 г і ліг в основу монетних систем країн Західної Європи.

Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів, подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних показників монет різних країн. Постійно погіршувалася якість монет, відбувалась повна децентралізація їхнього карбування.

Навіть після зникнення денарія з грошового обігу Римської Імперії денарій залишався рахунковою одиницею. Ця назва на протязі декількох тисячоліть залишалася назвою багатьох європейських грошових одиниць. Денаріями називали дрібну срібну монету, яку випускали в VIII – XI ст.. деякі князі, які мали право монетної регалії. Ці монети дали початок богатьом європейським національним грошовим системам і згодом отримали влані назви: в Англії – пенні, в Німеччині – пфеніг, у Франції – деньє.

Рис. 4.1. Денье (денарій) Карла Великого (768-814)

 

У XIII – XIV ст. відновилась система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин – основною золотою монетами. Провідне місце у цьому процесі посідали міста Північної та Середньої Італії, монетне карбування яких мало суттєвий вплив на розвиток інших європейських грошових систем.

У 1172 році в Генуї вула викарбувана срібна монета вагою 1,46 г. вона отримала свою назву від латинськог denarius grossus — «товстий» денарій. Генуэзський «гросо» (grosso) дорівнював 4-м генуэзським денаріям.

У 1266 році монети грошового типу зявилися у Франції. Так в м. Тур була випущена срібна монета 958 –ї проби вагою 4,22г. (так звана «гро турнуа», gros tournois, у нумізматиченій літературі — «турнуз»). Вона дорівнювала соліду.

Рис. 4.2. Генуэзський гросо

У 1338 році у Тюрінгії почалося карбування майсенських грошів(вага 3,797 г вміст срібла - 3,375 г ), за ініціативою Фрідріха ІІ.

В Англії першу монету грошового типу було відкарбовано за владарювання Едуарда І у 1279 році. Ця монета мала назву «гроут» (groat) і містила 4,23 г. срібла.

Флорин (італ. florenus, від Флоренція «квіткова») — назва золотих монет, які вперше почали карбувалиу Флоренції у 1252 році (звідси і назва монети) та позніше стали выпускти уінших країнах.

Рис. 4.3. Флорентійський флорин 1340 року

 

У XIV ст.. подібні монети карбували у Франції, Англії, Німеччині та Нідерландах. (У Німеччині та Нідерландах флорин одержав назву «гульден»).

В Європі назви «флорин» та «дукат» стали синонімами— так називали высокопробні золоті монеты стандартної ваги (близько 3,5 г), навіть якщо на них не було квітки.

З середини XIV ст. флорин карбували у Німеччині, де він одержав назву гульден. Однак у зв’язку з відсутністю єдиного емісійного центру якість німецького флорина постійно знижувалась. Наприкінці XV ст. вага рейнського гульдена впала з 3,5г. до 2,5 г.

У 1343 році англійський король Едуард ІІІ викарбував нову золоту монету за французьким прикладом флоріна, вагою 6,998 г (6,963 г золота).

На початку XVI ст. у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почалося карбування срібних монет – талерів. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послужили основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували на монетному ринку багатьох країн аж до ХХ ст.

Та́лер — назва крупної срібної монети, яка у XVI-ХIX ст. відігравала значну роль у грошовому обігу Європи та у міжнародній торгівлі.

Першим у європі карбування срібної монети вагою в унцію(див дод.1) розпочав ерцгерцог троля Сигізмунд.

На початку 1484 року Сигізмунд випустив монету з високопробного срібла вагою близько 15,5 г., а в 1486 році він випустив монету вагою 31,83 г., яка мала назву гульденгрош, або гульдинер.

Рис. 4.4. Тирольский гульдинер ерцгерцога Сигізмунда

 

 

Очень скоро талер занял доминирующее положение в международной торговле.

В Испанії талер називався талеро, в Південих Нідерландах— дальдре, в Обєднаних провінціях — даальдер, в Италії— талеро.

В Англії талер називали далером, потім даларом и, накінець, доларом.
Власна монета талерного типу в Англії одержала назву крона .

У Франції першу монету типу талера випустили за часів царювання Франциска І.

Регулярне карбування срібних монет талерного типу почалося в 1641році, за часів Людовика XIII: це був срібний екю, вагою 27,190 г. і містив 24,933 г. срібла.

 

4.2. Розвиток банківництва в середньовічній Європі

 

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк — лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів — банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Капітал такої компаній утворювався за рахунок внесків учасників та депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, що вносили свої кошти в філіали, відкриті в інших містах чи країнах.

Найбільш прибутковими, хоча і не найбільш розповсюдженими операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі та тривалості позики. Так, венеціанські документи ХІІ ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. З часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.

У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. Її необхідно було повернути разом з процентами, коли купець прибував у порт призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці ХІІ ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомий також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.

Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції – колеганцою). Найбільше розповсюдження вона дістала, починаючи з ХІІІ ст. Відомо два види коменди:

 

1) двостороння коменда (у Генуї – компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, – решту, а прибуток ділився порівну;

 

2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.

 

За використання коменди купець не міг просто повернути взяту у борг суму разом з відсотками, як це робилося у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені і отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов’язань.

Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.

У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (тобто процентами).

Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, але й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.

Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:

 

1) в Євангеліє від Луки написано: “Позичайте, не очікуючи назад нічого”;

2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх вважала братами (не тільки євреїв);

3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;

4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час – це загальна власність, якою не можна торгувати.

 

Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, в сільське господарство. Тому в ньому працювати лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.

Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.

Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітуляріями Карла Великого і соборами ІХ ст. ця заборона розповсюджувалася і на мирян.

У 1179 р. папа Александр ІІІ постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них милостиню. Духовних осіб позбавляли їхніх посад, поки єпископ не визнавав їх виправлення. Лихварів та їх спадкоємців змушували повертати несправедливо нажите багатство.

Папа Григорій Х у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни і інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V 1311 р., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.

Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.

З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж в ХІХ ст.

Ще одним способом виходу з ситуації було заснування у середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас з Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte di pietà – гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.

Церква пристала на цю ідею і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвієто та в 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів були брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків вже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.

Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди [56].