Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

18.1.

Загальний огляд мирних засобів вирішення спорів

Згідно зі ст. 2(3) Статуту ООН «всі члени ООН мають вирішувати свої міжнародні спо­ри мирними засобами таким чином, щоб не порушити міжнародний мир, безпеку та спра­ведливість». Розділ VI (ст. 33) Статуту ООН «Мирне вирішення спорів» передбачає такі мир­ні засоби вирішення спорів, як переговори (пе-§оіїа1;іоп), слідчі комісії (еіщиігу), посередни­цтво (тео1іаі;іоп), примирення (сопсіііаііоп), арбітраж (агШгаНоп), судовий розгляд (іисіісіаі зеШетепі;), звернення до регіональних агентств (гезогі; к> ге£Іопа1 а^епсіез) чи інші мирні за­соби на вибір. Ст. 34-38 Статуту ООН перед­бачають можливість звернення до Ради Безпе­ки та Генеральної Асамблеї ООН з метою вирі­шення міжнародних спорів.

Декларація про принципи міжнародного права щодо друж­ніх взаємин та співробітництва між державами 1970 р. роз­виває цей принцип і зазначає, що «держави повинні шукати якомога швидшого та справедливого вирішення своїх міжна­родних конфліктів шляхом переговорів, розслідування, посе­редництва, узгодження, арбітражу, судового рішення ...чи ін­ших мирних засобів на їх вибір». Отже, держави вільні щодо вибору механізмів врегулювання їх конфліктів. Такий же під­хід спостерігається у низці регіональних актів, а саме Амери­канському договорі про мирне врегулювання (Боготинський Пакт) 1948 р. ОАД, Європейській конвенції щодо мирного вре­гулювання конфліктів 1957 р. та Гельсінському підсумковому акті НБСЄ 1975 р. Якщо ж засобами мирного врегулювання не вдається вирішити конфлікт, згідно зі ст. 37 (1) Статуту ООН сторони повинні звернутись до Ради Безпеки.

В історичному плані низка міжнародно-правових актів регу­лювали мирні засоби вирішення міжнародних спорів ще задовго до Статуту ООН. Так, 1889 р. І Гаазька мирна конференція