Термін «козак» на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, «схильну до завоювання». У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М. Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.
Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на «волості» (так називали заселені простори Подніпров’я). Вчорашнє «Дике поле» перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.
На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали «дуками», вони володіли хуторами, угіддями тощо.
Козаки об’єднувалися у «товариства» - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.
Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на «волості», насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок «покозачення» міщан.