Після занепаду Правобережної України в другій половині XVII ст. все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина.Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Національно-визвольної війни. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилукський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський) зі столицею у Гадячі, а згодом у Батурині та Глухові.
Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий.
На чолі полку стояв полковник. До полкової старшини відносилися обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Вона виконувала ті ж адміністративно-військові функції, що й відповідна генеральна старшина, але в масштабі полку.
Полки, в свою чергу, складалися з 7-20 сотень, які очолювалися сотниками їм належала вся повнота влади. Найближчими помічниками сотників були писар, осавул і хорунжий, як правило із заможних козаків.
Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи - представники останнього на місцях.