Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов’янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (ІІ-І тис. до н.е.). Але в цілому сучасна археологічна наука може простежити історію слов'янства не раніше ніж з середини І тис. до н.е.
Про походження і місце початкового проживання слов’ян є кілька версій. Перша з них – дунайська - була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою, а за четвертою - між Дніпром і Одером. Проте, в цілому етнологи, археологи, історики, лінгвісти останнього часу дійшли висновку, що батьківщина слов’ян була розташована між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи півночі Балтійського моря та півдня Карпатських гір.
Грунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять також висновок, що слов’яни (протослов’яни), принаймні від часу відокремлення їх у II тисячолітті до н.е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксоване писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, наймовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов’ян на початку їхньої історії.
Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи з раннього середньовіччя, ареал слов’янського населення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.