§ 36. Поняття про односкладні речення, головний член яких співвідносний з підметом
До односкладних речень, головний член яких співвідносний з підметом, належить невелика група речень, об'єднана загальною назвою номінативні речення,до яких, крім того, дуже близькі речення, які останнім часом дістали назву генітивних,що походить від латинської назви родового відмінка (§епіііуиз), яким у цих реченнях виражається головний член.
Спільним для всіх цих речень є те, що головний член у них виражений іменником, зрідка особовим займенником і числівником, у зв'язку з чим їх можна було б назвати загальною назвою іменні речення.
Далі коротко зупинімося на характеристиці окремих різновидів цих речень.
§ 37. Номінативні речення
Номінативні речення— це такі односкладні речення, які стверджують наявність, існування якихось предметів, явищ, станів дійсності. Це іменні односкладні реченняіз загальним
значенням буття, існування предмета мовлення чи думки. Порівняно із двоскладними й односкладними реченнями інших типів вони характеризуються відчутною своєрідністю. Визначальною їх особливістю є те, що їм властива фрагментарність і водночас велика інформативність. Вони називають не просто окремі деталі ситуації, а деталі дуже істотні, важливі, розраховані на досвід і уяву слухача або читача, такі, за якими він може уявити загальну картину описуваної ситуації чи події.
Мінімальний склад номінативного речення — один іменник у називному відмінку, який є його головним членом. Таке речення є номінативним непоширеним. Однак воно може й поширюватися різними означеннями, зокрема означальними (при-субстантивно-атрибутивними) підрядними реченнями.
Головний член номінативного речення є виразником особливого значення — значення предмета, що є істотною ознакою всієї ситуації. Це й зумовлює його специфічність. Він (головний член) має форму, що збігається з підметом (форму називного відмінка), проте називає не носія ознаки, як у двоскладних реченнях, а ознаку особливого типу. Зважаючи на своєрідність своєї ознакової семантики, головний член номінативного речення не має властивостей присудка. Він не може вживатися зі зв'язкою і виражати модально-часові значення. Відношення названого ним предмета чи явища дійсності мовець передає тільки за допомогою інтонації. Повідомляючи окремі «предметні» деталі ситуації, номінативні речення завжди передбачають реальну модальність і одне зі значень теперішнього часу. Отже, стверджуючи наявність тих чи тих явищ, подій або предметів, номінативні речення не можуть вживатися зі значенням минулого або майбутнього часу. Водночас з їх семантики випливає, що вони не можуть бути заперечними, а лише стверджувальними або окличними. Таким чином, номінативним реченням однаковою мірою притаманні такі ознаки, як предикативність і модальність — найважливіші, найнеобхідніші ознаки будь-якого речення. Однак у номінативних реченнях обидві вони виражаються не словесно, а за допомогою розповідної або окличної інтонації.
Як уже зазначалося, головний член номінативного речення виражається формою називного відмінка іменника: Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр, весь білою черемхою залитий (М. Р.). Проте в окремих випадках, у так званих власне називних реченнях, він може бути виражений також особовим займенником і субстантивованим числівником, наприклад: «Ми» (одна з ранніх збірок поезій С. Голованівського), «Троє» (так звалася збірка поезій трьох авторів: Гео Шкурупія, Михайла Семенка і молодого Миколи Бажана).
За змістом номінативні речення поділяються на такі групи:
1) описові,констатувальні, або екзистенційні(буттєві, чи ре
чення буття),що вживаються в описах явищ природи, обста
новки, зовнішнього і внутрішнього психологічного стану лю
дей: Дорога вита. Скелі й нетрі. Невірне світло жовтих фар.
І от на висоті Ай-Петрі ми опинились — вище хмар (М. Р.); Про
зорий гай. Тремтячий лист. Осіння світла акварель (М. Тер.);
Сині гори, даль камінна. Ріки в тумані. В сяйві мрійному долини
І вогні, вогні (В. Сос); Весна, веснаї Яка блакить, який кругом
прозор (П. Т.); Птах —ріка — зелена вика —ритми соняшника
(П. Т.); Книжки, бібліотеки, театри, лекції... і робота, робота,
робота... (О. В.); Малина, м'ята, дим і димарі. Лункої тиші гой
далки сорочі. І вишняки, чим вище на горі, тим вишеньки дрібніші
і солодші (Л. К.); Вночі і ожеледь, і мряка, і сніг, і холод (Т. Ш.);
Весела, чудова місцина (П. М.); Поле, поле зелене, а по йому
квітки-квітки (С. В.); Вогні й темрява. Дощі й сонце. Сніги й
морози. І зойки, і сльози, і радість, і сміх, і обійми рідних людей з
чужих невідомих сіл (В. Бабл.); Дорога довга. Чагарі, долини
(Л. У.). Описові речення є найпоширенішим різновидом номі
нативних речень;
2) вказівні,що вказують на особу, певний предмет або групу
предметів. В усному мовленні вони зазвичай супроводжують
ся вказівним жестом, а в писемному — частками ось, он, от.
Вони можуть бути як непоширеними, так і поширеними: Ось і
школа. Ось і клас. Арифметика якраз (С. О.); Ось і хата Олени
Мироненко (М. С); Ось хатина, і люди йдуть до двора. Онде
дядько Василь (О. Піде); Ось вулиця, будинок і квартира (М. Р.);
А ось... Загорода ось... (А. Т.); От і осінь. Проминуло літо
(В. Сос); Ось і дуб той кучерявий (Т. Ш.); От воно, село май
бутнього (І. Ц.);
3) оклично-номінативні,що містять повідомлення про якусь
незвичайну подію: Село! Село! Веселі хати! А на горі стоять
палати (Т. Ш.); О придане моє, придане! О кожушина сивень
ка!.. Спідничина голубенька (А. Т.); — Прапор несуть! — неспо
дівано залунали в кількох місцях радісні голоси: Прапор!... Пра-
пор!(О.Т);
4) власне-номінативні(або власне-називні),до яких належать
заголовки, назви газет, журналів, написи на вивісках установ:
«Спортивна газета», газета «Літературна Україна», журнал
«Українська мова і література в школі», журнал «Мово
знавство», роман «Тронка», роман «Чотири броди», «Київські
оповідання», теплохід «Тарас Шевченко», завод «Арсенал», ста
діон «Динамо». Щоправда, чимало вчених (О. О. Шахматов,
В. В. Виноградов, Л. А. Булаховський та ін.) не вважали такі
вислови за самостійний різновид речень. Однак у підручниках
для середньої школи і більшості посібників для вищих навчальних закладів вони розглядаються як окремий різновид номінативних речень.
§ 38. Ґенітивні речення
До номінативних тісно прилягають так звані ґенітивні (від лат. §єпіііуіі5 — родовий відмінок) речення, які стали виокремлювати лише останнім часом.
До них відносяться такі односкладні речення, в яких головний член виражений іменником або займенником у родовому відмінку, що передає не тільки значення наявності, існування предмета, а й вказує на його кількісну ознаку: Воля в нас міцніш од сталі-криці, і коріння наше тільки у землі. Жита! Винограду! І пшениці!..А на морі — вірні кораблі (П. Т.); В очах ні крику, ні скорботи.Таким ходив, мабуть, і в бій (А. М.); Ні меду, ні ласки, ні пристані тихої {А. М.).
Цей тип односкладних речень досліджений ще недостатньо. Однак, безсумнівно, що вони найближчі до номінативних. Ґені-тив у них, очевидно, має суб'єктивне значення. Як видно з прикладів, серед цих речень можна виокремити стверджувальні й заперечні.
Ґенітивні речення здебільшого використовують у розмовному (діалогічному й монологічному), емоційно забарвленому мовленні (пор: Грошей — кіт наплакав; Фахівців — раз, два й нема; То-то сміху! Народу!).
§ 39. Вокативні речення
Тісно прилягають до номінативних також вокативні (від лат. уокаііуш — кличний відмінок) речення, які ще називають речен-нями-звертаннями. Вони властиві переважно уснорозмовному, зокрема діалогічному, мовленню і свій вияв здебільшого знаходять у формі кличного відмінка іменників. Пор.: Лукашу, гов! А де ти? {Я. У.), Миколко, Миколко!.. (А. Т.). Ці речення-звертан-ня нерозчленовано виражають думку, почуття, волевиявлення і завдяки різному інтонаційному оформленню можуть передавати заклик, застереження, спонукання, докір, обурення тощо.
За семантичною ознакою можна розрізнити кілька різновидів вокативних речень: 1) речення, які містять звернення до адресата мовлення, щоб привернути його увагу: — Іва-а! — Я туті — кричить Іван (М. К.); Чіпко! Чіпко! — Чіпка лежить на полу, мовчить (П. М.); 2) речення, що виражають емоційні реакції мовців: Кумочко, кумо!.. Не могла говорити (М. К.);
Сину! —Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув (М. С); 3) речення з виразним спонуканням, застереженням, забороною тощо: Поглянула: Тарасе! {А.М.); Тату! — перебиває його Пріська (М. С).
За структурою вокативне речення збігається зі звичайним непоширеним звертанням, проте між ними є істотна відмінність: вокативне речення завжди має більшу семантичну наповненість, бо виражає якусь думку (почуття), якою супроводжує звертання до особи.
Список рекомендованої літератури
Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. — С. 94—100.
Вихованець І. Р., Городенська К. Г, Грищенко А. П. Граматика української мови. — К., 1982. — С. 172—180.
Горяний В. Д. Синтаксис односкладних речень. — К., 1984.
Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К., 1984. — С. 211—214.
Русская грамматика. — М., 1982. — Т. 2. — С. 348—371.
Слинько 1.1., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. — К., 1994. — С. 182—285.
Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-да. — К., 1972. — С. 232—262.
Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва — К 1994. —С. 69—81.
Украинская грамматика. — К., 1986. — С. 292—298.
С7ЮВА-РЕЧЕННЯ. НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ
СЛОВА-РЕЧЕННЯ § 40. Поняття про слова-речення
Особливий тип речень становлять слова-речення — синтаксичні конструкції з одного слова або з нерозкладного словосполучення, що не може поширюватися за допомогою пояснювальних слів. Характерною їх ознакою є те, що вони синтаксично, структурно неподільні, нерозкладні Сіх іще називають нерозчле-нованими реченнями). У їх складі не можна виділити окремих членів, тому вони не належать ні до двоскладних, ні до односкладних.
Слова-речення можуть утворювати комунікативні одиниці (речення) без допомоги інших слів, однак самостійно не вживаються. Вони передають реакцію, відгуки мовця на висловлення співрозмовника, його запитання, твердження і, отже, мають значення тільки в контексті, у зв'язному мовленні. Поза контекстом, ситуацією мовлення вони незрозумілі і втрачають комуні-
кативну силу. Слова-речення вживають переважно в діалогічному мовленні, а в монологічному лише тоді, коли мовець стверджує, заперечує або оцінює сказане ним.
Слова-речення виражають одну з категорій модальності, зокрема ствердження, заперечення, згоду, незгоду, можливість, неможливість, упевненість, невпевненість, різні почуття та волевиявлення.
У функції слів-речень можуть виступати частки, вигуки, нерозкладні словосполучення (фразеологізми) тощо.
§ 41. Типи слів-речень
За значенням і функціями в мовленні серед слів-речень виокремлюють такі групи:
1) стверджувальні,що виражають згоду мовця з чиїмись або
власними висловлюваннями, твердженнями, діями (так, еге,
еге ж, авжеж, атож:, гаразд, добре, правильно, звичайно
тощо): — На фабрику?— Атож (М.К.); — Так, оце ви прямо з
трактора?— Еге (О. В.);
2) заперечні,що вживаються для вираження незгоди мовця
з чиїмись чи власними висловлюваннями, діями тощо (ні, ні-
ні): — А курей на буряки вивозили?— Ні! (О. В.); З хлібом нікого
не зустрічав?— Ще ні (О. Г.);
3) спонукальні— спонукання, що містять наказ, заклик до
дії, прохання тощо (гайда, геть, годі, марш, цить, доволі, тпру
тощо): —Цить!—крикнула Пріська, підіймаючи голову (П. М.);
Свічка: Геть!(І.К.);
4) емоційні та емоційно-оцінні,що слугують для вираження
емоції, емоційного реагування на почуте (Ого! Тьфу! Добрий
вечір! Прощавай! тощо): Ей, таке питаєш (Л. У.); —Добрий вечір!
Обидві жінки відповідають йому: Добрий вечір!(А. Г.);
5) питальні,що виражаються здебільшого стверджувальни
ми, заперечними або спонукальними словами, вимовленими з
питальною інтонацією: — Яка радість у нас, Дмитре!—Невже?
(М. С); — Так?—запитав я (Є. Г.).
НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ§ 42. Поняття про неповні речення
Неповне речення— це таке речення, яке характеризується неповнотою граматичної структури чи складу внаслідок відсутності в ньому одного чи кількох членів (головних або другорядних), які легко виявити з контексту або ситуації мовлення, Структурною особливістю неповних речень є відсутність у них
окремих членів, зумовлена тим, що неповне речення звичайно входить до складніших конструкцій, в яких відсутні члени наявні.
Неповними можуть бути як двоскладні, так і односкладні речення різних структурних типів, як поширені, так і непоши-рені. Неповні речення належать до тих структурних типів, що й повні з «поновленими» відсутніми членами. Найчастіше вони вживаються в діалогічному мовленні. Наприклад:
— Улю! Ви ж українка!
— Боронь Боже! Не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан
(М. Кул.).
§ 43. Типи неповних речень
За структурою серед неповних речень виокремлюють такі різновиди:
1) контекстуально-неповні,в яких відсутній член названий у
попередньому тексті, що найчастіше спостерігається в другій
частині складного речення і в приєднувальних конструкціях:
Прагу було врятовано від руйнування, а мешканців її — від ви
нищення (О. Г.); Юра спинився. В груди набрав повно повітря
(Ю. С); Бо таки недарма кращі люди голови поклали. І твій Юхим
(А. Г);
2) ситуативно-неповні,в яких відсутній член зрозумілий із
ситуації: Як же це ти, Віталику? Чому ти не прив'язав? (О. Г.)
(із ситуації випливає, що не було прив'язано човна);
3) діалогічно-неповні,тобто речення-репліки (речення-питан-
ня, речення-відповіді, речення-висловлювання), що тісно пов'я
зані між собою контекстуально й ситуативно і за структурою є
продовженням одні одних, доповнюваним позамовними засо
бами (жестами, мімікою, пластичними рухами тощо), що ро
бить їх особливим різновидом неповних речень. У них можуть
бути відсутні члени речення взагалі, і репліка-відповідь може
бути представлена якоюсь часткою або вигуком, що зближує
діалогічно неповні речення зі словами-реченнями. Нормою
питальних речень і реплік-відповідей діалогічного мовлення є
неповнота їх складу, наприклад:
— Хочеш суниць?
— Ні, не хочу.
— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато. Правда, смачні?
— Смачні...
— А як тебе звати?
— Любою (М. С);
4) еліптичні— особливий різновид неповних речень, що характеризується відсутністю дієслова-присудка, сама відсутність якого є нормою. Для розуміння цих речень немає потреби ні вконтексті, ні вситуації, оскільки повнота їх змісту виражена власними лексико-граматичними засобами. В еліптичних реченнях дія (стан) виражається всією синтаксичною конструкцією, яка вказує на місце, час, спосіб, що характеризують дію чи стан, або на об'єкт дії: Парубок уже ні слова, ні півслова (А. Т.); Дівчинка так швиденько травою-травою до хати (А. Т.); Він слово, а Карно йому — десятеро (П. М.).