(1878-1944)
Одним із найбільш типових представників неотомізму перших десятиліть ХХ століття був отець Жозеф Марешаль (Joseph Maréchal), який вбачав лише у св. Томі надійний захист, хто здатний найглибшим чином протистояти модерній філософії. Він слідував по тій самій лінії що й Жильсон, Фабро, Де Фінанс, ван Стенберґен.
Найважливішим твором Марешаля вважається Le point de départ de la métaphysique. Leçons sur le développement historique et théorique du problème de la connaissance (Вихідна точка метафізики. Лекції про історичний і теоретичний розвиток проблеми пізнання), який у початковій стадії написання передбачував шість зошитів, але шостого ніколи не було опубліковано. Метою цього твору було продемонструвати, що метафізика можлива, супроти Канта[960]. Через історико-критичне дослідження Марешаль старається довести об’єктивну цінність пізнання. Тобто показати, що томістичне мислення здатне подати відповіді там, де кантівська думка їх не подасть. Марешаль ставив за мету подолати кантівський агностицизм через томістичний метафізичний реалізм. Але яким чином? Спершу, непрямим і конструктивним шляхом, засвідчуючи історичну і теоретичну законність методологічних потреб критицизму; а тоді, другим прямим шляхом, визнаючи кантівські передумови (феноменічний об’єкт і трансцендентальний метод обгрунтування) і показавши, що дійшовши до глибини, вони приводять до ствердження, а навіть теоретичного, про ноуменальний абсолют. Розумова діяльність, пояснює Марешаль, являється рухом: а отже, це тенденція до певної мети, яка скерована специфікуючою формою, що настільки рухається у другорядних діях як інтелегібільна форма, наскільки попередньо вона рухалася у першому акті, ad exercitium, завдяки впливу першої Причини, як природна первинна форма розуму, яка розуміється як одна річ (ut res quaedam). Така форма першого акту являється ens qua tale, до якої інтелект стремить як до властивого bonum: причому це не один феномен, а об’єктивна реальність у собі самій.
Точно кажучи, на цьому рівні усвідомлення зростає прірва, яка віддаляє Тому Аквінського і Канта: для першого vis cogitativa завжди подається як думка про буття як акт; а для другого, чистий розум (Vernunft) працює із підпорядковуючими ідеями (світу, душі і Бога). Як наслідок, Аквінат, розмірковуючи, вилучує структури сприйнятих даних, тоді коли Кант їх визначає апріорі у пізнавальнім проголошенні феноменів. А тоді-то, св. Тома спроможний організувати таку форму теоретичного знання, яка є законною, у предикаментальній формі, метафізику буття (ens); тоді коли Кант, поручує завдання побудови метафізики практичному розуму, який відштовхується від постулатів етичного діяння (свободи, безсмертності душі, існування Бога).
Чи можливо скоротити відстань між цими двома теоретичними горизонтами, звільняючи томізм від звинувачення у залишенні з легкістю серця без уваги феноменологію чуттєвих даних і звільняючи так само і кантіанство від звинувачення у трансцендентальному суб’єктивізмі? Марешаль ствердно відповідає із постулюванням аналогічного буття (яке включає causa efficiens i causa finalis).