Реферат Курсовая Конспект
БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога. - раздел Религия, Богдан Завідняк ...
|
БОГДАН ЗАВІДНЯК
Щаблі любови до Бога.
~ Містично-досвідна філософія Бога ~
Б О Г Д А Н З А В І Д Н Я К
Щ А Б Л І Л Ю Б О В И
Д О Б О Г А
~ М І С Т И Ч Н О –Д О С В І Д Н А ~
Ф І Л О С О Ф І Я Б О Г А
“Бог є Любов.”
Ап. Йоан (1 Йо. 4, 16)
“Любов ніколи не переминає.”
Ап. Павло (1 до Кор.13, 8)
Л Ь В І В
2 0 1 0
УДК 821. 161. 2 (20)
З - 14
Науковий редактор
д-р філософських наук, проф. І. С. Захара
Без оголошення
Всі права застережені.
ISBN 966-2946-00-4
Богдан Завідняк, 2010 р.
Богдан ЗАВІДНЯК
17 липня 2009 р.Б.
З М І С Т
~ П е р ш а ч а с т и н а ~
ТРАДИЦІЙНІ СПРОБИ ОБҐРУНТУВАННЯ
ІСНУВАННЯ БОЖОГО БУТТЯ У СВІТЛІ ІСТОРІЇ МИСЛЕННЯ
Вступ ..........................................................................................................................16
Етимологія слова “Бог”..........................................................................................26
Назви“Філософії Бога” та її типологія...............................................................36
“Філософський Бог”................................................................................................43
Бог у давньогрецькому мисленні ........................................................................52
“Теогонія” Гесіода ..................................................................................................53
Божественне “Архе” у іонійських філософів .....................................................54
“Гармонія сфер” у вченні Піфагора .....................................................................58
Логос Геракліта ....................................................................................................64
Богопізнання в школі Елеатів ..............................................................................66
Ксенонаф з Колофону про Бога .............................................................................67
Розуміння Любови та Божества у Емпедокла ..................................................71
“Гомеомерія” та “Нус” у Анаксагора .................................................................78
Демокріт і “атомістичне” божество ...............................................................79
Про “нескінченне” у Сократа .............................................................................84
Щаблі любови до Абсолюту у Платона .............................................................85
Бог метафізики “Лямбда” у Аристотеля .........................................................87
Щастя у Епікура ..................................................................................................93
Бог стоїків ..............................................................................................................94
Природна теологія у апостола Павла...............................................................101
Трансцендентний Бог Філона Олександрійського........................................107
Єдине і Бог Плотина.............................................................................................133
“Система Тринітарних кіл” у Орігена..............................................................140
Св. Василій Великий і “нова філософія” Любови ........................................142
Містичне Богопізнання св. Григорія Ніського ..............................................144
Духовна поезія Божественного Світла св. Григорія Назіянзина ..............147
Традиція містичного богослов’я........................................................................151
Містична любов до Бога у “Пісні Пісень”........................................................159
Питання щодо традиційних доказів існування Бога....................................162
Класифікація і назви доказів..............................................................................165
Доказ існування Бога від незаперечности дії самоусвідомлення у
св. Авґустина.........................................................................................................167
Природна теологія Северина Боеція ..............................................................176
Теодицейні погляди мислителів Давньої Русі ..............................................238
Бог арабської філософії.......................................................................................250
Аргументи Мойсея Маймоніда ........................................................................252
Формулювання св. Ансельма Кентерберійського.........................................256
Етапи сходження до Бога у Рішара Сен-Вікторського.................................263
Бог у Алана Ліллського........................................................................................288
Ісіхастична містика св. Григорія Палами........................................................291
Францисканська теодицейна традиція: 295
Бог як Світло у Роберта Ґроссетеста..............................................................296
Теодицея св. Бонавентури, бл. Дунса Скота та Вільяма Оккама............304
Теодицея Дунса Скота .....................................................................................309
Теодицея Вільяма Оккама ...............................................................................312
Домініканська теодицейна традиція: 315
Теодицея Альберта Великого.............................................................................316
П’ять шляхів доказу існування Бога св. Томи Аквінського.......................323
а) Перший шлях...............................................................................................328
б) Другий шлях...................................................................................................331
в) Третій шлях...................................................................................................332
г) Четвертий шлях............................................................................................336
ґ) П’ятий шлях.................................................................................................344
Спроба Томи Аквінського самостійного формулювання доказу на основі “інтенсивного” поняття Буття...............................................................346
Теодицейна традиція єзуїтів: Бог у Франциска Суареса................................354
Бог як “Абсолютний Максимум” у Ніколая Кузанського ..........................357
Теодицея Нового часу і її відношення до містично-досвідної
філософії: ...359
Теодицея Рене Декарта ......................................................................................359
Бог Бенедикта Спінози ......................................................................................361
Аргумент Блеза Паскаля....................................................................................375
Теодицея Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца .........................................................380
Теодицейні погляди церковних діячів Києво-Могилянської академії
XVII ст. .....................................................................................................................382
Докази у формулюванні Стефана Яворського.................................................382
Обґрунтування існування Бога в Теофана Прокоповича ................................385
Обґрунтування існування Бога в Георгія Кониського ....................................387
Теодицейні погляди Григорія Сковороди .....................................................389
Про слабкі сторони теодицеї в німецькій класичній філософії ...............398
Доказ Іммануїла Канта .....................................................................................398
Бог як Абсолютний Дух у філософії Гегеля .....................................................409
Теодицейні парадокси філософії Сьорена К’єркеґора ...............................411
Філософ Анрі Берґсон про досвід містиків.....................................................428
Іманентність у Моріса Блонделя .......................................................................431
Феноменологія любови:
Epoché Едмундa Гуссерля .................................................................................432
“Deus semper maior” Еріха Пшивари ...............................................................436
Ґабріель Марсель і риси нового Богопізнання .................................................441
“Ordo amoris” Макса Шелера ...........................................................................444
Бог як Світло Невечірнє у Сергія Булгакова ....................................................453
Бог як свобода у Ніколая Бердяєва ..................................................................454
Любов до Бога у П’єра Тейяра де Шардена ...................................................456
Теодицейні погляди у персонології Романо Ґвардіні .................................459
“Спір про існування світу” Романа Інґардена ...............................................467
Мартін Гайдеґґер і мовчанка про Бога ............................................................470
“Про суть любови” Дітріха фон Гільдебранда ..............................................476
Містика Хреста Едіти Штайн .............................................................................480
Онтологія обоження і таїнство любови у Павла Євдокімова ....................484
Містична теологія Ганса Урса фон Бальтазара .............................................488
Томістичний напрямок природної теології в ХХ ст.....................................492
Школа природної теології французьких томістів та неотомістів .........492
Етьєн Жильсон і відкриття оригінальности
метафізики св. Томи Аквінського .............................................................493
Богопізнання у Жака Марітена .................................................................496
Теодицейні трактати Антоніна Сертіянжа ..........................................501
Трактат «Бог: Його існування та природа» Ґарріґу-Ляґранжа .............503
Теодицейна творчість Реґіса Жоліве .........................................................504
Томізм Айме Фореса ...................................................................................504
Томізм П’єра Руссело ..................................................................................505
Томізм Жозефа Де Фінанса ........................................................................505
Бельгійські томісти та Лювенський університет ........................................507
Неотомізм Дезіре Мерсьє ..........................................................................507
Жозеф Марешаль і спростування кантівського агностицизму ............508
Моріс Де Вулф .............................................................................................509
Фернанд ван Стенберґен ............................................................................509
Луїс Де Реймекер .........................................................................................510
Італійська томістична думка в царині природної теології ....................512
Амато Масново ...........................................................................................512
Софія Ванні Ровіґі .......................................................................................513
Франческо Олджяті ...................................................................................514
Ґуставо Бонтадіні ......................................................................................515
Необхідність сходження до Бога у Карла Ранера .........................................517
Шлях до Бога у Бернарда Лонерґана ...............................................................518
Природна теологія Фредеріка Коплстона ......................................................519
“Людина і ризик Бога” у Корнеліо Фабро .....................................................521
Теодицейні погляди Кароля Войтили ............................................................529
Отець Баттіста Мондін і його творчий доробок у царині природної теології ....................................................................................................................533
Теодицейні твори Йозефа Рацінґера (папи Венедикта XVI) .....................539
“Gott als Gottesbeweis” Йозефа Зайферта ......................................................542
Теодицейна побудова “Божого царства на землі” у Гарвея Кокса ..........546
Богопізнавальний шлях руської філософії ....................................................548
Про Абсолютне Буття у Семена Франка або містичний реалізм ...........551
Евдемонологічний доказ існування Бога ........................................................566
Бог релігійних мислителів-поетів.....................................................................575
~ Д р у г а ч а с т и н а ~
БОЖЕСТВЕННА ОНОМАТОЛОГІЯ
АБО АТРИБУТИ БОГА
Вступ ........................................................................................................................605
Пізнання природи Бога.......................................................................................606
Духовні письменники у XIV ст. Письменники-містики..............................611
Томістична теорія пізнання природи Бога....................................................616
Стверджувальне пізнання досконалости Бога...............................................616
Теорія аналогії ......................................................................................................616
А) Аналогія відношення (присудження)......................................................619
Б) Аналогія невластивої пропорційності або метафоричності..............620
В) Аналогія властивої пропорційності.........................................................620
Апофатичний спосіб Божої досконалости.....................................................620
Прості та змішані досконалості.........................................................................620
Загальна характеристика Божих атрибутів....................................................622
Вчення про Божі атрибути у св. Томи Аквінського......................................625
ОНТОЛОГІЧНІ АТРИБУТИ БОГА....................................................................626
І – Єдиний Бог ...................................................................................................628
ІІ – Бог Істина ......................................................................................................628
ІІІ – Бог Благо ......................................................................................................629
IV – Нескінченний, незмірний та вічний Бог ..............................................630
а) Нескінченний Бог....................................................................................630
б) Незмірний Бог........................................................................................631
в) Вічний Бог ...............................................................................................633
Бог і світ ...................................................................................................................636
ОСОБОВІ АТРИБУТИ БОГА .............................................................................639
І – Бог – це Любов .................................................................................................639
ІІ – Бог – це Слово .................................................................................................643
ІІІ– Бог – це найвищий Ум ..................................................................................645
1. Боже Знання .....................................................................................................646
2. Природа божественного знання ......................................................................648
3. Ідентичність пізнання і знання у Бозі .........................................................649
4. Предмет і спосіб божественного знання ......................................................650
1) Історична заувага ..........................................................................................650
2) Принципи вирішення. Божественне і людське знання .......................650
3) Про спосіб божественного знання ............................................................651
4) Середник божественного знання ...............................................................651
5) Питання про можливе у Бозі .....................................................................652
6) Божественне знання майбутнього ..............................................................652
7) Питання про щось, що може здійснитися в майбутньому ................653
8) Атрибути божественного знання ..............................................................653
Бог як Ум у св. Григорія Богослова ............................................................654
ІV – Бог – це найвища Воля ................................................................................656
2. Спосіб і об’єкт божественної волі ...................................................................657
3. Бог – це найвища свобода .................................................................................657
V – Божа Сила або Всемогутність: ....................................................................659
VІ – Бог – це особа у найвеличніший спосіб ..................................................663
1. Історично-критична заувага ..........................................................................663
2. Від людської особи до божественної ..............................................................663
VII – Бог – це Довготерпіння ..............................................................................664
VIII – Сотерологічні теоніми ..............................................................................665
1. Бог Спаситель .................................................................................................665
2. Бог Господь .......................................................................................................665
3. Бог Чоловіколюбець .........................................................................................666
СОТВОРИТЕЛЬНІ АТРИБУТИ БОГА .............................................................669
І – Бог –це сотворительна дієвість ....................................................................669
1. Історична передумова .....................................................................................669
2. Природа сотворительної дієвости ................................................................669
3. Філософські принципи сотворительної дієвости .......................................670
4. Участь і причиновість у сотворительній дії ...............................................672
5. Активне і пасивне творення ..........................................................................672
6. Сотворення є сотворительним представленням (присутністю) ............672
7. Сотворення – це виключно властива дія Бога ..............................................672
а) Біблійна пара Адама і Єва та т. зв. “доадамівські народи”...............680
б) Про сотворення людини ..........................................................................681
8. Мотив і мета сотворення ..............................................................................686
ІІ – Сотворительне Провидіння ........................................................................687
1. Поняття Божого Провидіння ........................................................................687
2. Християнське вчення про образ Божий ........................................................687
3. Історичний розгляд ..........................................................................................697
4. Початковий намір сотворительного Провидіння .......................................698
ІІІ – Актуальність сотворительної дії (Збереження) .....................................703
IV – Сотворительна присутність у активності сотворіння (Співдія).........703
V – Відома контроверсія: молінізм і банезіанізм ..........................................704
Творення як сходження .......................................................................................710
Людина як безпосередня ціль творення..........................................................712
~ Т р е т я ч а с т и н а ~
БОГ І ЗЛО
Містики про зло ....................................................................................................716
Аристотель і проблема зла ................................................................................722
Тема зла у Плотина ..............................................................................................722
Св. Авґустин про зло............................................................................................724
Св. Тома Аквінський про зло .............................................................................726
Класифікація видів зла за св. Томою Аквінським: .......................................727
а) Гріх ....................................................................................................................727
б) Мука .................................................................................................................728
в) Фізичне зло ......................................................................................................729
Божа воля і зло ......................................................................................................729
Провидіння і зло ...................................................................................................733
Поняття зла уЛяйбніца. Абсолютний оптимізм ..........................................739
Абсолютний песимізм Шопенгавра ................................................................741
Проблема зла у Богопізнанні Тейяра де Шардена .......................................743
Н. Лосскій “Бог та світове зло” ..........................................................................744
Філософія зла у Пауля Зівека ............................................................................745
~ Ч е т в е р т а ч а с т и н а ~
Є Д Н А Н Н Я З Б О Г О М
Молитва ..................................................................................................................748
Споглядання ..........................................................................................................748
Медитація ..............................................................................................................748
Прояви містичного життя .................................................................................748
Хрестоматійна антологія творів з теодицейної тематики
у перекладах Богдана ЗАВІДНЯКА
Аристотель. “Метафізика” Книга дванадцята (Λ), ......................................750
Псевдо Діонісій Ареопагіт:
«De theologia mystica». “Містичне богослов’я”..................................................766
Гуго Сен-Вікторський:
“Про споглядання та його види”............................................................................771
Св. Тома Аквінський:
“Про любов Бога” (“Сумма теології”. 20 пит.)...................................................782
Св. Бонавентура:
“Путівник ума до Бога”.........................................................................................785
“Про тайну Пресвятої Тройці” (1 пит.) .............................................................820
“Докази на існування Бога з духового життя людини”
(В. Гранат, “Теодицея”)..........................................................................................833
Теодицея Р. М. Рільке (з “Часослова”)...............................................................899
Теодицея поетів ХІХ ст. (Є.Нахлік, “Доля, Los,Судьба”)................................905
ДОДАТОК:
Сан Хуан де ла Крус. Coplas hechas sobre un éxtasis de harta contemplación.....915
Гавриил Державин. Бог........................................................................................916
Аннета фон Дросте-Гюльсгоф. Відплата .........................................................919
Богдан Завідняк. Теодицейна проблематика у творчості Б.-І. Антонича. Спроба філософсько-богословського синтезу “Альфа та Омеги” поетики Антонича..................................................................................................................923
Бібліографія до курсу “Теодицея”......................................................................966
Про книгу А. Л. Гонсалеса “Теодіцея. Частина перша”
Післямова від перекладача)................................................................................972
Новіша бібліографія.............................................................................................975
Довідка про автора ...............................................................................................977
~ П е р ш а ч а с т и н а ~
ТРАДИЦІЙНІ СПРОБИ ОБҐРУНТУВАННЯ
ІСНУВАННЯ БОЖОГО БУТТЯ У СВІТЛІ ІСТОРІЇ МИСЛЕННЯ
В С Т У П
“Attingere vero mente Deum qualitercumque,
magna est beatitudo”[1]
Св. Авґустин
S BV<JT< ¦BX6,4<" [2]
Св. Григорій Богослов
“Мудрість є відблиском любови
на людському умі.”[3]
Митрополит Андрей Шептицький
Одного разу Сан Хуан де ла Крус (святий Йоан від Хреста, або Йоан Еспанський) у одній своїй вишуканій поезії зумів оспівати “захоплення, викликане спогляданням”[4]:
Бог
О ти, що простором безкрайній,
Живий у русі речовин,
І плином часу, вічно тайний,
Без лиць, в трьох ликах Бог один!
Дух всюдисущий і єдиний,
Що і без місця і причини,
Збагнуть кого, – намарний крок,
Хто все собою наповняє,
В обіймах зводить, зберігає,
Кого ми величаєм – Бог!
Тобі числа нема, ні міри,
Планет проміння, лік піску
Хоча б умом високим вміли
Безодню вод пройти глибку,
Не можуть духи в сонця залі,
Од нього, будучи посталі,
Вивчати устрій діл твоїх,
Лиш думка д’горі полетіти, –
Знесесь, як в Тобі їй маліти,
Як в вічності минулий біг.
Дочасну хаосу буттєвість
Ти з вічних викликав висот,
А їм ти перед всю речевість
У собі сам заклав оплот.
Себе собою заснувавши,
Собою з себе засіявши,
Ти світло світлові несеш,
Створивши все в однім лиш слові,
В творінні виникаєш нóвім,
Ти був, ти є, і все будéш!
Ланцюг істот в собі ти купчиш,
Його утримуєш, живи́ш,
Кінець із початкóм ти лучиш,
І смертю у життя ростиш.
Як іскри прискають і ринуть,
Од тебе сонця раптом линуть,
Як у мороз зимових діб
Колючкам інею ряхтіти,
В таночку тануть, блискотіти, –
Так зорезвід у твоїх стіп.
Світил осяяні мільйони
У безмірі своїм течуть,
Твої ж витворюють закони,
Проміння животворні ллють,
Та вогняні оці світила
Блискучі кришталі розлили,
Чи хвильки золотавих лав,
А чи палаючі ефіри,
Чи разом всі світи без міри, –
Як ніч зрівняти в мить заграв.
Мов крапля в море опролита,
Перед тобою вся земля
Та щó вона мені відкрита,
І щó перед тобою я?
В повітрянім етері онім,
Світи помноживши в мільйони
Сто раз за інші, коли що
Й наважусь порівнять з тобою,
Лиш ріскою вони одною,
А я у стіп твоїх – ніщо.
Ніщо! – Та ж ти в мені палаєш
Величністю твоїх щедрот;
В мені себе ти зображаєш,
Як сонце в крапелині вод.
Ніщо! – Та я життя торкаю,
Якимось жадібним літаю,
І завжди в струмінь висоти;
Тебе душа моя бажає,
Збагнути хоче, розважає;
Я є! – звичайно ж є і ти!
Ти є! – Природи лад це каже,
Диктує серце мені, що
Мій розум запевняє, адже
Ти є – і я вже не ніщо!
Частинка світу я усього
На мою думку, в шані Богом
В серéдині єства я цій,
Де ти тварин звершив тілесних,
І духів де зачав небесних
Й ланцюг істот в моїй руці!
З цього вірша ода Богові стала одою божественному синівству людини:
Я – ґудз світів повсюди сущих,
Межа для речовин тепер:
Я – осереддя всіх живучих,
Начальна риска Божих сфер,
Я тілом в тлінні дотліваю,
Умом веління ввись зсилаю,
Я – цар, я – раб, черва я, – Бог!
Та коли я такий чудовий,
То звідки виник? – невідомий,
А буть не міг в собі удвох.
Твоє творіння я, Творитель!
Премудрості твоєї – я ж
Первень життя і дібр даритель,
Душа душі моєї, княж!
Твоїй це правді треба було,
Щоб прірву смертну проминуло
Моє безсмертнеє буття;
Щоб дух мій в смертність зодягнувся,
І щоб крізь смерть я повернувся,
О, Отче! В вічнеє життя.
Неописанний, незбагненний!
Я знаю, що душі моїй
Безсило явою надхненній,
І тіні зринути твоїй;
Та якщо слід творити словом,
То не під силу, – хто під Богом,
Тебе інакше вшанувать,
Як їм лишень до Тебе витись,
В безмірній різності губитись,
І вдячні сльози проливать.
1780-1784.
Вертаючись до висновку Хуана де ла Круса, ми отримуємо орієнтир до містичного шляху[14] – здіймання над всім, що вдається пізнати, але й над самим собою. Коли розум більше не в силі пізнавати, це означатиме, що він знаходиться у пітьмі незнання. Коли ж стане відчутним цей морок – це й буде натяком на те, що тут місце Бога. Адже не може розум, який прагне знайти Бога, залишатись у цілковитому незнанні. Інший великий містик середньовіччя, Гуго Сен-Вікторський (1096-1141) писав, що коли б Бог, у всій своїй досконалості (Deus manifestus) показався людському розуму, то віра не отримала б жодної заслуги, а тоді й не було б безвір’я. Проте, коли б Господь Бог завжди перебував у тайні для розуму (Deus abscondibus), то віра не мала б підтримки з боку пізнавальної сфери, а тоді-то й безвір’я було б оправдане.[15]
У цій книзі, задля повноти викладу, автор покликатиметься на досвід багатьох мислителів, та головним чином на думку ряду десятьох великих вчителів Західної Вселенської Церкви, таких як, св. Бернар Клервоський (Doctor Mellifluus, “Медовоустий”), Ансельм Кентерберійський (Doctor Magnificus, “Величний”), Алан Лілльський (Doctor Universalis, “Загальний”), Альберт Великий (Doctor Universalis, “Загальний”), св. Тома Аквінський (Doctor Angelicus, “Ангельський” та Doctor Universalis, “Загальний”), Олександр Гельський (Doctor Irrefragibilis, “Незламний”), св. Бонавентура (Doctor Seraphicus, “Серафічний”), бл. Дунс Скот (Doctor Subtilis, “Витончений”, та Marianus, “Маріїнський”), бл. Йоан (Ян) ван Рюйсбрук (Doctor Еxstaticus, “Екстатичний”), Франциск Суарес (Doctor Eximius, “Особливий”) та Східної – святих Григорія Богослова, Йоана Дамаскина, Григорія Палами та ін., – досвід яких в осягненні Богомислення надзвичайно вагомий[16]. Не обійдена увагою і когорта українських богословів-мислителів.
Але спершу наважимось прояснити собі, що ж означає оце наймогутніше із слів – “Бог”.
Е Т И М О Л О Г І Я С Л О В А “Б О Г”
Назву Бога не введено у мову філософії, як натомість, наприклад, “Єдине”, “Добро” чи “Абсолют”. Бог почав існувати у філософії, відколи вона зародилась у VI i V ст. до Р.Х. у грецьких колоніях, та під різними іменами у Старому та Новому Завіті, коли юдейська та християнська релігії вступили у діалог з грецькою філософією. І сьогодні теж у філософії ця назва існує; під нею розглядаються ідеї та теїстичні поняття, які утворюються поза філософією, особливо у світових релігіях”.[17] З-поміж предметів філософії Бог є найвищим, найціннішим, найзахоплюючим. Адже Він є найдосконаліший, наймудріший, найулюбленіший і найшанованіший. У “Сповіді” св. Авґустин проспівав Йому пісню прослави.[18]
Проте назва “Бог” ще нічого не говорить про зміст і про суб’єкт, який під ним приховується. Навіть етимологічні роз’яснення мало що можуть сказати щодо цього.
“У німецькій мові “Gott” (= Бог) походить від готицького слова guth, “бути покликаним” у германській, оскільки у староіндійській hutás, “покликаний”; у староперсидській Бог означає baga а на слов’янській (тут на українській та російській) bog, “подавач” (їжі”), звільнювач (Спас), оскільки староіндійське bháhati, означає “бере участь, учасний”. Грецьке слово theós, “святий”, і латинське fanum, “святилище, сантуарій”, як і знову латинське feriae, “святкові дні”, однак не латинське слово deus, “небесний” (пор. sub divo, “під небом”), якому відповідає староіндійське devás”.[19]
На думку Климента Олександрійського слово theós походить від дієслова théein = “бігти, проходити” (Protrept. 2, PG 8, 95). Хоча етимологія була вже представлена у Платона[20], у діалозі “Кратіл” (397 c-d). Адже зірки обертаються у красивому русі, і погани їх ототожнювали з “богами”.
Сократ. “... Мабуть, найправильнішими ми визнаємо імена, які встановлені для того, що вічно існує. Адже саме тут встановлювати імена (c) слід особливо ретельно. А деякі з них встановлені, можливо, навіть більш вищою силою, ніж людська, – божественною.
Гермоген. Мені здається, це ти гарно сказав, Сократе.
Сократ. Тож чи не справедливо буде розпочати наше дослідження з богів і з’ясувати, наскільки правильно вони звуться цим найменням?
Гермоген. Здається, що справедливо.
Сократ. Отож, ось що я маю на увазі. Мені здається, що перші з людей, (d) які населяли Елладу, вшановували тільки тих богів, яких і тепер ще шанує немало варварів: Сонце, Місяць, Землю, Зорі, Небо. А оскільки вони бачили, що все це завжди біжить, здійснюючи колобіг, то від цієї природи бігу (thein) їм і надали назви богів (theoi). Згодом, коли вони дізнались про всіх інших богів, вони стали їх славити, вже оцим готовим найменням. Ну як? Схоже на правду те, що я кажу? Чи ні?
Гермоген. Я б сказав, що навіть дуже схоже.”
Климент Олександрійський, побивав ідолатрію у поган (ідолопоклонство), які називали “богами” зірки з причини їхнього гармонійного руху.
Те саме повторюють св. Григорій Назиянзин. Слово théein (“проходити”, “пробігати”), проте додає “aithein”= “світити”, “випромінювати”, “палати”.[21] Справді, у Святому Письмі говориться: “Бо Господь, Бог твій, – вогонь жерущий, він – Бог ревнивий!” (Втор. 4, 24). Ці самі слова повторює ап. Павло: “Бо Бог наш – вогонь, що пожирає”. Деякі православні автори покликаються на свідчення св. Варсануфія та Йоанна: “Бог є вогонь, а диявол холодний”[22]. Преп. Серафим Саровський теж зауважує:
“Бог є вогонь, який зігріває і запалює серце та утробу. Отож, коли ми відчуємо в серці холод, який від диявола [...] закличемо Господа: Він, прийшовши, зігріє наше серце досконалою любов’ю не тільки до Нього, а й до ближнього. І від лиця тепла втікне холод того, хто ненавидить добро”[23].
Св. Василій Великий пригадує можливий варіант слова théasthai (“бачити”, “дивитися”, “передбачувати”).[24]
Це питання більш ґрунтовніше представив св. Йоан Дамаскин: назва Theòs може походити від “théein” (“бігти”) і вказує на те, що дух Божий все обіймає своє силою; але може походити від “aitho” (горю, спалахую) тому що Бог є наче вогонь, який спалює (пор. Втор. 4, 24; Євр. 12, 29); і врешті може походити від “бачити”, “споглядати”, тому що Він бачить будь-яку річ і все провидить.[25] Думка Дамаскина мала прямий вплив на латинське Середньовіччя. Св. Тома Аквінський покликається на Дамаскина, коли пробує пояснити назву “theòs”:
“Зауважує Дамаскин, що “Бог” походить від“théein”, тобто від дієслова “бігти”, щоб прибігати до будь-якої речі”; або від “aethein” тобто від “палати” (тому що наш Бог є вогнем, який спалює будь-яку неправду); або ж від “théasthai”, тобто від “бачити всі речі”.[26]
Николай Кузанський, двома століттями пізніше, пригадував цю ж етимологію, покликаючись на Псевдо-Діонісія і на Йоана Скота Еріугену.
Слід підкреслити, що для авторитетних християнських мислителів назва theòs не є таким ім’ям як всі інші: воно виражає трансцендентність Бога, який перевищує будь-яку річ не ототожнюючись з жодною з них, і трансцендентну дію релігійної людини, яка у мисленні і у слові, направленому на пошук Абсолюту, покликана ствердити Бога у інтелективній контемпляції (“speculatio”) і у динаміці духовного життя (“cursus”). Немає потреби покликатися тут на Гайдеґґера, щоб пригадати, що онтологічна Істина є не-приховуванням Буття. Теологічна мова, і зокрема християнська, виражає у своїй семантичній структурі і у своїй пошуковій динаміці, спробу вести мову про Присутність-Відсутність Абсолюту (“absconditus-revelatus”).
На думку польського професора о. Вінсента Ґраната, існує й інший хід пояснення слова “Бог”, хоч який і не розходиться з вищенаведеними аргументами, а тільки їх доповнює. Отож, зазначає вчений, грецька назва ϑεός (лаконійське, тесалійське, критське ϑιός) походить від кореня індоєвропейського dhuesos (литовське слово – dvase – дух) звідки походить скорочена форма dhuos – ϑεός.[27] Відповідником слова є dhues – віддихати, тобто жити; а натомість слово ϑεός – означає той, хто живе. Польські цигани на означення Бога вживають слово dewet; тут є щось близьке з dhuesos, dhues.[28] Латинська назва deus є змінене давніше слово deivos – “світлястий” (санкскритське – devas, литовське – dievas).[29] У слов’янських мовах від ХІІІ ст.: “чеське слово bůh, українське, болгарське та російське бог, сербохорватське bôg, церковно-слов’янське богъ. Найперше воно означало “багатство”, щастя, долю” (пор. багатий, вбогий, зубожіння, але й збіжжя, коли мова йде про хліб, який всьому голова), звідки “надаючий багатство, щастя”, пор. староіндійське bhága – “добро, багатство, щастя”; вділяючий, пан”, авестійське і староперсидське baga – “пан, Bόg”. Погодження слов.-іран. значення “Bόg” настільки затрималося, що мова йде не тільки про можливість запозичення з іранської, що завжди впливає на розвиток значення”.[30] Слово Bhagas у індусів було синонімом божества.
Під єврейською назвою Jahwe (%&%*) розуміється живий, існуючий Бог[31] (%*%! 9:! %*%!, “Ехьє Ашер Ехьє”, “Я є Той, Хто є”). Вона походить від дієслова: hãjãh (%*%, “хайá”) – бути, існувати. Але є й інші імена. Так, “Ягве Зебаот” (Саваот) дослівно означає “Бог великої кількости людей”, “Вседержитель” (грецькою “Пантократор”). Окрім цієї назви у гебрейській мові знаходимо: El (могутній), Elohim (могутній, сильний), Adonim (Адонай, Господь і Володар усіх речей), Szaddai (могутній, міць Божої волі), але й Еліон (найвищий) та Квадош (святий). Магометани визнають Бога як Illah (Аллах) – всемогутній. У Старому Завіті Бог зветься “Царем світу”, “Царем царів”, “Творець світу”, “Господь небес”, “Господь сил”, “Голос”, “Благословенний”. Бог Єгова Старого Завіту у грецькому перекладі звучить як “Кіріос”, “Господь”. Саме цим ім’ям ранні християни стали звати Бога Ісуса Христа,[32] який часто висловлювався про Себе: “Я є”, у близькому формулюванні до Старозавітнього Бога Ягве.[33]
Латинська назва Deus (як і її відповідники у романських мовах: фр. слово Dieu, еспанське Dios, італ. Dio) правдоподібно походять від deivos, що означає світлястий, променистий, небесний.
Не надто з’ясоване походження німецького Gott і англійського God. Деякі дослідники ці назви виводять від дієслова hu – взивати, інші пояснюють зміст цього слова як – посвящати, ще інші – виводять від старогерманського gut – добро. Проте слово Gott швидше за все походить від дієслова “падати ниць”. Адже справді, ап. Павло на шляху до Дамаску, “упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: “Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?” (Ді. 9, 4). Таку думку поділяє православний богослов ігумен Іларіон (Алфєєв), покликаючись на слова митр. Антонія Сурожського. “Люди, які в давні часи прагнули щось сказати про Бога, не робили спроби описати Його, окреслити, сказати, який Він по Собі, а тільки вказували на те, що відбувається з людиною, коли раптом вона опиняється обличчя до обличчя з Богом, коли зненацька її осяює Божественна благодать, Боже світло. Все, що тоді може зробити людина, це впасти додолу, пройнята священним жахом, поклонитися Тому, Хто незбагненний і водночас відкрився їй так близько і в такому дивному сяйві”[34].
Етимологічний словник української мови слово “Бог” (біг, бі, божóк “ідол”, [богиця] та ін.) розглядає як “споріднене з давньоіндійським bhágah “наділяючий, податель, пан, владика”, bhájati, bhájate “наділяє”, ав. baγa “Господь, Бог”, baχšaiti “бере участь”; можливо, через давніше значення “майно”, їжа” пов’язане з укр. [бог] “шлунок”, рубець”, богýн «тс.», грецьке ϕαγεῖν “їсти”, “пожирати”, албанське bagëti “велика рогата худоба”; неодноразово висловлювана думка про пряме запозичення з іранських мов.”[35] Слово “Бог” є спільним коренем таких слів, як богатир, багатий, зубожілий, збіжжя, небога, небіж тощо. Це слово зустрічається й у виразах: “бозна”, “спасибі”, “помагайбі” та інших. У період язичництва пантеон “богів” на Русі обіймав такий ряд теонімів: Перун (“бог грому”), Волос (бог скоту), Позвізд (Похвіст, Вихр, бог повітря, погоди, негоди), Ладо (бог весілля), Купало (бог земних плодів), Коляда (“бог празничний”), Род (творець всесвіту у слов’ян), Рожаниці (богині народження), Усляд (Осляд), Корша (Хорс), Дашуба (Дажб), Стриба (Стрибог), Макош (Мокош) та ін. Тож слов’янам, як і стародавнім грекам, був притаманний політеїстичний тип релігійного вірування, але й пантеїстичний та анімістичний.
Якщо б з’ясувати що ж означає це слово “Бог”, то у звичайній мові під ним розуміємо: а) індивідуальну Особу наділену найвищим розумом і волею, б) подателя етичного порядку, в) причину і Творця всесвіту.
Щож, від етимологів можна довідатись про те, що в походженні слова “Бог” слід враховувати і посилання на теоніми Божества, якими цікавиться теодицея: Бог=Буття (Ягве), Бог=Всемогучий (Шадай), а в Євангельському розумінні, як відомо, доречно називати Бога Любов. Проте зміст нашої книги вимагає не тільки підхід до Бога котрий є Любов, а й розгляд сходження душі до Нього у любови. Оскільки пізнавальний акт у нашому контексті не виступає суто ейдологічним, а є актом любови Бога, якою Він відкривається віруючій в Нього і люблячій Його душі.
Але що ж означає саме слово “Любов”, коли воно так звично звучить у нашій мові? Необхідно з’ясувати походження цього слова, адже ми часто оперуватимемо ним у окремих розділах нашої праці. Може це слово походить від німецького die Liebe – “любов”, послуговуючись яким можна замінити слово Бог (“du lieber Himmel! – Боже правий!)? Якщо звернутись до витоків слова “любити”, то справді його коренем буде прикметник старослов’янського слова ljubъ – “милий”, “коханий”. Слово Ëþáû – “любов”, успадкована калька з церковнослов’янської мови грецького слова z"(VB0. В основі давньоіндійського слова lúbhyati “жадає”, lobháyati “збуджує бажання” можна зауважити подібність з деякими проявами любови в душі закоханої людини, але воно не містить почуття святости. Латинське libet – “коли хтось мені подобається” (lubet, -ēre), “(у мене) є бажання” теж не здатне підкреслити сакральний вимір любови. У німецькій мові слово das Lob – хвала (від давньогерманського lob) вживається у “похвальній пісні” (das Loblied) і ближче до розуміння “Тобі, Господи, належить хвала!”. Цікаво, що й слово glauben – вірити (від давньогерманського galaubjan) не обходиться без кореня слова “любов”, як і geloben – дати обітницю. В християнське духовне розуміння любови перелиті дух і почуття, якими жив і дихав світ Еллади, але які були освячені спасительною жертвою Ісуса Христа. Ось найосновніші з них[36]:
(VB0 (від дієслова ("B<). Це ключове слово Євангелиста Йоана Богослова: “Бог є любов” - Ò 1gÎH (VB0 ¦FJ\< (1 Йо. 4, 8; 16), у розумінні того, що це Його природа, Його найсокровенніша Суть. “По тому впізнають всі, що ви – Мої учні, коли будете мати любов ((VB0) між собою” (Йо. 13, 35). Див. теж “Гімн любови” Апостола Павла (1 Кор. 13, 1-7). Це слова вказує на вдумливу, не запальну любов. Це така любов, що заслуговує поваги, вона поміркована, не переоцінює, а правильно визначає заслуги того, кого любиться. Це радісна любов. Христові учні збирались на так звані “агапи”, щоб пригадати Тайну вечерю Учителя.
¦D< (більш відоме як §DTH) – патетична любов, побудована на палких почуттях.
n48gÃ< - виражає братню, приятельську любов, яка розвивається природним чином. Це любов на рівні дружнього поцілунку без жодних моральних зобов’язань. У таких словах як філокалія, філософія (любомудріє), філологія така любов відповідно виражається у відношенні до краси, мудрости та до слова.
FJgD(gÃ< - розуміється як плин почуттів в душі того, хто любить, умиротворення і відчуття спокою. Вона проявляється до дітей, існує між подругами у подружжі, і як любов до Батьківщини.
З’ясуємо тут одразу і значення “містично-досвідна” філософія Бога як шлях до Богопізнання у любові.
Стародавні греки під дієсловом :bT розуміли: закривати очі, зосередитись, щоб осягнути невідоме таємниче пізнання. У християнському розумінні під містикою криється спроба досвідного осягнення Бога під надприродною дією Його самого на душу. Тож викликана така дія не самовільно, а завдячуючи Божій ласці, коли в глибині душі зроджується почуття захоплення, позаяк інтелектуальні сили душі на досвіді усвідомлюють присутність Бога. Іншими словами, без досвіду не вдасться визначити суть містичного пізнання. Згадані нами філософи містичного спрямування належать до містичної традиції у філософії і їхнє теоретизування у Богопізнанні не потребує якогось додаткового розвіювання сумніву щодо їхньої ортодоксальности, тож їхню думку ми і далі більш глибше висвітлюватимемо на сторінках трактату. Проте, справді, під містикою також розуміється і низка явищ, які її супроводжують, як н. пр. приватні об’явлення, “екстази”, що випливають з практикування глибокого релігійного життя. Немає глибокого життя без Бога, а є тільки нарцизизм, коли особисті містичні переживання здатні перекривати вчення Церкви. Іншим словом є – містицизм, що немає нічого спільного з глибоким містичним досвідом віруючої людини. Відомий православний богослов В. Лосскій навіть виразив доволі слушну думку, що “немає християнської містики без богослов’я і, що важніше, немає богослов’я без містики”[37]. Під містикою автор розумів як досконалість, вершину будь-якого богослов’я, підкреслюючи той факт, що передання Східної Церкви зберегло титул “Богослов” тільки за трьома духовними письменниками: св. Йоаном Богословом, св. Григорієм Богословом і св. Сімеоном Новим Богословом. Те, що дозволяє об’єднати цю трійцю, так це містично-споглядальний напрямок їхніх творів, в яких оспівується єдність душі з Богом. Богослов’я здатне виражати те, що на досвіді може пізнати кожний, тоді коли через містичний досвід це віровчення може визнаватися і переживатися окремою особою.
Володимир Лосский Митр. Антоній Сурожський
Не можна не погодитись із висновками Лосского, коли він підкреслює малу силу знання абстрактної істини. Зрозуміло, що не можна навчати про Об’явлення, і не пережити його на особистому досвіді, отримати знання Об’явлених правд, і в душі не перемінитись самому. Тож наш маршрут покликаний привести до зустрічі з Богом на розумовому і теоретичному рівнях, щоб кріпло переконання і ставала все більш живою зустріч з Богом на літургійному, релігійному рівні.
Як відомо, існують такі форми єднання з Богом як: молитва, споглядання, медитування, поклоніння тощо. Сходженням ума до Бога називав молитву св. Тома Аквінський, наголошуючи на тому, що вона задіює цілу особу: “oratio est ascensus mentis in Deum”[38]. Про інші форми єднання з Богом ми вестимемо мову окремо, але спершу окреслимо основні типи філософії Бога.
Н А З В И “Ф І Л О С О Ф І Ї Б О Г А”
Рафаель. Афінська школа.
Р О З У М І Н Н Я Л Ю Б О В И Т А Б О Ж Е С Т В А
П Р О “Н Е С К І Н Ч Е Н Н Е” У С О К Р А Т А
(470/469-399 до Р. Хр.)
Філософ із Атен на ім’я Сократ відкрив новий вимір – нескінченного як дійсність. Він прийшов до цього відкриття шляхом самозаглиблення. Метод іронії дав змогу Сократові підкреслити той факт, що земна дійсність не є вичерпною, а вимагає сповнення стрибка і відкриття реального трансцендентного світу. Сократ інтуїтивно відчув заповідь, дану голосом Бога – совістю.
Тож знайомство з думкою Сократа корисно проводити з паралельним засвоєнням думки іншого філософа, що жив і творив у ХІХ ст. – Сьорена К’єркеґора, оскільки в останнього є фундаментальне дослідження “Про іронію” в Сократа[108] (Див. тут далі).
Щ А Б Л І Л Ю Б О В И Д О А Б С О Л Ю Т У У П Л А Т О Н А
(428/427-347 до Р. Хр.)
Любов у Платона[109] є сходженням до абсолютно-прекрасного Блага.
Про це він говорить в багатьох місцях діалогів, особливо у “Федрі”, де душа сповнюється тугою за Абсолютом і окрилюється. Мітологічна частина міркування дає змогу збагнути глибинний зміст чуттєвої любови і краси, що зводить сходинки у вищий надчуттєвий світ. Нижча сходинка відповідає тілесній любові, прагненню продовжити себе у дітях, адже так можна започаткувати форму вічного, що зветься безсмертям. Наступна, зворушує душу і дух. Найвищий щабель відкриває засліплююче сяйво ідеї Прекрасного-Абсолюту.
Процес сходження вимагає морального переображення (катарсису), що займе центральне місце у християнській практиці, адже слід полишати будь-які ілюзії перед відкриттям найреальнішого світу.
Щ А С Т Я У Е П І К У Р А
(341-270 до Р. Хр.)
Уродженець селища Гаргетта, що поблизу Атен (або о. Самосу) Епікур[119] був автором великого твору “Agk nbFgTH” (“Про природу”), в якому нараховувалось 37 книг. Поряд із епістолярною спадщиною філософа “Саду”, фрагментами, що дійшли до нас, вкажемо на той факт, що Епікур був автором твору “Хайредем, або про богів”, “Про долю”, “Про ціль життя”, “Про любов” та ін.
П Р И Р О Д Н А Т Е О Л О Г І Я
Т Р А Н С Ц Е Н Д Е Н Т Н И Й Б О Г
С В. В А С И Л І Й В Е Л И К И Й
Т Р А Д И Ц І Я
М І С Т И Ч Н Е Б О Г О С Л О В’ Я
П Р И Р О Д Н А Т Е О Л О Г І Я
Чому у Боеція
КЛИМЕНТА СМОЛЯТИЧА ТА
ЄПИСКОПА КИРИЛА ТУРІВСЬКОГО
Титульна сторінка видання твору Рішара Сен-Вікторського
“Про Пресвяту Тройцю”. Нюрнберґ 1518.
Сторінка видання “Про Пресвяту Тройцю”. Нюрнберґ 1518.
Багатий внутрішній досвід любови до Бога вікторіанці зуміли передати на письмі, ставши великими вчителями не тільки схоластичного руху, а й людства. (Див.: “Дідаскаліон” Гуго Сен-Вікторського). Цей досвід не був надуманий і збудований винятково на логічних абстракціях, а живий, цілющий і освячений повсякденною молитвою, був досвідом індивідуального пошуку стежини до Бога.
У виданні “Християнські джерела”, т. 63. Париж 1959 р.
П ’Я Т Ь Ш Л Я Х І В Д О К А З У І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
Алегоричне зображення Божественної Істини до якої злинув дух
С П Р О Б А Т О М И А К В І Н С Ь К О Г О
С А М О С Т І Й Н О Г О Ф О Р М У Л Ю В А Н Н Я
Д О К А З У Н А О С Н О В І “І Н Т Е Н С И В Н О Г О”
Т Е О Д И Ц Е Я Н О В О Г О Ч А С У
І Ї Ї В І Д Н О Ш Е Н Н Я Д О М І С Т И Ч Н О –
Д О С В І Д Н О Ї Ф І Л О С О Ф І Ї
Вогонь.
“Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова[689].
А не філософів та вчених.
Впевненість. Впевненість. Почуття. Радість.
Мир.
Бог Ісуса Христа.
Т Е О Д И Ц Е Я
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П О Г Л Я Д И Ц Е Р К О В Н И Х
Д І Я Ч І В К И Є В О – М О Г И Л Я Н С Ь К О Ї
Д О К А З И У Ф О Р М У Л Ю В А Н Н І
О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
О Б Ґ Р У Н Т У В А Н Н Я І С Н У В А Н Н Я Б О Г А
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П О Г Л Я Д И
П Р О С Л А Б К І С Т О Р О Н И Т Е О Д И Ц Е Ї В
Н І М Е Ц Ь К І Й К Л А С И Ч Н І Й Ф І Л О С О Ф І Ї
Б О Г Я К А Б С О Л Ю Т Н И Й Д У Х
У Ф І Л О С О Ф І Ї Г Е Ґ Е Л Я
(1770-1831)
На думку Геґеля[781], сутністю Бога є свобода як творче самовизначення, чим цей мислитель неабияк прислужився християнській філософії, назвавши поняття свободи виключною заслугою християнства.
Саме у свободі полягає сутність субстанції, яка, згідно Геґеля, може бути тільки одна єдина, бо інакше, ще якась субстанція обмежувала б іншу (Божу) своїм існуванням. По своїй суті субстанції не дано бути обумовленою якимсь іншим існуванням. До того ж субстанція проживає діалектично-розумове життя, будучи органічним поняттям, і творить себе саму думкою. Субстанція наділена силою опору, щоб могти себе звільнити, вона – дух, сповнений абсолютної свободи. Як зауважив Ільїн, “неволя у світі” є тільки проявом глибинної свободи Бога, тієї свободи, яка не боїться “невільницького” стану, а приймає його і виживає, стверджуючи тим самим глибину своєї свободи і отримуючи в цьому вищу повноту звільнення”[782].
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П А Р А Д О К С И
Ф І Л О С О Ф І Ї С Ь О Р Е Н А К ’Є Р К Е Ґ О Р А
(1813-1855)
“Жити перед лицем Бога”
Пам’ятник і надгробний камінь
Сьорену К’єркеґору в Копенгаґені
Журнал к’єркеґорівських студій Титульна сторінка
Твору К’єркеґора “Або-або”.
У міркуваннях про Ісуса Христа христоцентризм К’єркеґора вражає своєю ортодоксальністю рівно настільки, наскільки логіка Геґеля у розмислах про Бога – парадоксальністю, чи радше неортодоксальним підходом. В останню мить свого життя К’єркеґор міг з певністю сказати: “Іду до Христа, бо до кого ще?”
Ф І Л О С О Ф А Н Р І Б Е Р Ґ С О Н
І М А Н Е Н Т Н І С Т Ь У М О Р І С А Б Л О Н Д Е Л Я
(1861-1949)
Моріс Блондель[827]
Ф Е Н О М Е Н О Л О Г І Я Л Ю Б О В И
E P O C H É Е Д М У Н Д А Г У С С Е Р Л Я
(1859-1938)
Гуссерль[828]
А Б Р І Е Л Ь М А Р С Е Л Ь І Р И С И
У С Е Р Г І Я Б У Л Г А К О В А
(1871-1944)
Софіологічним є релігійно-містичне мислення отця Булгакова[840]. Софія – Богородиця, світ – веде до відкриття Абсолюту.
Б О Г Я К С В О Б О Д А
Л Ю Б О В Д О Б О Г А
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П О Г Л Я Д И
Особа
Вкінці тридцятих років, завдяки Буберу і Муньє, у філософський світ, який був поділений між екзистенціалізмом і соціалізмом, влився такий напрямок як персоналізм. Він був сприйнятий як захист абсолютної цінности особи (супроти соціалізму) і ствердження істотного звязку, що прив’язує особу до спільноти (супроти екзистенціалізмові).
У другій частині твору Welt und Person: Versuche zur christlichen Lehre vom Menschen (1940, “Світ і особа”) Ґвардіні висуває свій погляд на феномен особи, досліджуючи його згідно трьох точок зору: у собі самій, у відношенні до інших і до Бога. Персоналізм мисленника Ґвардіні можна вважати теоцентричним, тринітологічним, та еклезіоцентричним. На його думку, християнська особистість освячується і здійснюється цілковито тільки в церковному житті.
Особа взята сама по собі, згідно Ґвардіні, визначається чотирма головними елементами: формою, життям, душею та існуванням. Перш за все, особа посідає єдність структури і функції (це те, що Ґвардіні називає формою). З другого боку, її єдність структури являється визначена від свого центру, який не є просторовим а життєвим. [856] А це означає, що самопобудова організму народжується від внутрішнього світу, який відрізняється від зовнішнього.[857] Третім суттєвим елементом особи є душевний світ, проявом якого є свідомість, воля, культура і свобода.[858] Останнім і в той сам час найбільшим складовим елементом особи являється існування: воно забезпечує особі повноцінне посідання себе самого шляхом онтологічної цілісности і недоторканости. Це прероґатива того, що індивід посідає буття в собі і є паном себе самого. Він належить тільки собі, і не може мешкати в нікому іншому, а відносно мене, я є тільки зі мною самим, я є гарантом для мене. [859]
Особа бачиться в собі самій, користується надзвичайною цілісністю і онтологічною “закритістю”. Але це не оправдує відоме визначення Ляйбніца душі як монади без дверей і без вікон. Насправді, особа перевищує себе у двох керунках: в напрямку до інших і до Бога. Вивчаючи особу у її відношенні з іншими Ґвардіні зауважує, що таке відношення стає позитивним і надається до здійснення особи лише тоді, коли вона сприймається як діалогічне відношення, тобто як відношення Я-Ти:
«Особиста любов починається не з рухом до іншого, а від іншого. В цій самій площині просувається також і моя поведінка. Тією мірою, в якій я відношуся до того, кого перше вважав за предмет, поведінка потребуючого Я від свого властивого центру і полишає, те що стається моїм Ти, то і я теж переступлю від поведінки утилітарного або обмеженого у своєму світогляді суб’єкта до того, що є Я» [860].
«Без Бога скінченна особа неможлива. Не тільки тому, що Бог мене сотворив і тільки у Ньому я віднаходжу остаточне значення мого життя, а тому, що я існую у відношенні до Нього. Моя особа, у своїх людських елементах, не є цілісна в тому місці, коли можна покладати своє Ти у Бозі, але можна також відмовлятись або відкидати Його, і залишатися ще особою. Натомість, по-суті буття мого Я полягає в тому, що Бог є моїм Ти» [861].
Поглиблюючи цю тему Ґвардіні показує, що особа потребує потрійну основу у Бозі: онтологічну (тому що є скінченною), аксіологічну (тому що є абсолютною цінністю) та особову (тому що є конкретним Я).
«Справжнє Ти – це Отець. Той, хто справді говорить до Отця “Ти” – це Син. Стати християнином означає увійти у сутність Ісуса Христа. Людина яка заново народилася у Христі промовляє Синові – “Ти”. Вона не говорить до Христа “Ти” у остаточному значенні, не виступає проти нього, а йде разом з ним і “слідує за ним”, входить у нього і зустрічається з ним» [862].
Отець Романо Ґвардіні
Як відомо, Ґвардіні був вдумливим пошановувачем творів Достоєвського. Характерологія образів російського письменника, на думку Ґвардіні, свідчить про дію трансцендентного Бога в людині, який дає змогу бачити їй Себе. І справді, крізь крихкі образи Достоєвського можна бачити образи інших, стійкіших істот, як добрих, так і злих. Н. пр. князь Мишкін – образ, який покликаний відкривати Ісуса Христа, Альоша Карамазов – херувима, тоді коли образ Ставрогіна пропускає вперед лихе начало. Така проекція надособового начала в земній людині не часто зустрічається в літературі і на це звернув увагу саме мисленник Ґвардіні у книзі Der Mensch und der Glaube: Religiöse Gestalten in Dostojewskis Werk (1933. “Релігійні образи у творах Достоєвського”). Ґвардіні співставляє живі образи Достоєвського із світочами у темному лісі існування, які виводять на свободу і відкривають царство трансцендентного обрію. Бачиться тільки їх, тож характерологія – справжній фундамент прозопології з успіхом може служити методом для нової християнської персоналістичної метафізики.
“С П І Р П Р О І С Н У В А Н Н Я С В І Т У”
М А Р Т І Н Г А Й Д Е Ґ Ґ Е Р
Могила Гайдеґґера у Мескірху
“П РО С У Т Ь Л Ю Б О В И”
М І С Т И К А Х Р Е С Т А Е Д І Т И Ш Т А Й Н
(1891-1942)
Едіта Штайн[887] була одинадцятою дочкою у єврейській родині. У філософських колах відома як асистентка філософа-феноменолога Едмунда Гуссерля. Та в 1922 році навернулася до католицизму, увійшла до кармелітанського ордену, і присвятилася вивченню спадщини св. Томи. Загинула в газовій камері Освенціуму (Польща). 11 жовтня 1998 року папою Іваном Павлом ІІ проголошена святою з ім’ям св. Тереза Бенедикта від Хреста.
Її найголовніші твори: Про проблему емпатії (1917); Феноменологія Гуссерля і філософія св. Томи з Аквіну (1929)[888]; Скінченне і вічне буття (Endliches und ewiges Sein, 1950, посмертне видання); Наука хреста (1950, посмертне вид.).
Переклала на німецьку Quaestiones disputatae de veritate св. Томи.
Прочитання природної теології св. Томи Аквінського
Доказ існування Бога на основі єднання душ.
“Як споглядання Бога є пожива ангелів і святих,
так і душа, немов трапезою, насичується розумінням
мирної Ночі, що дарує спочин”.
“Любові належить давати, а не приймати,
розуму ж, місцеперебуванню слави,
належить приймати. А не давати”.
О Н Т О Л О Г І Я О Б О Ж Е Н Н Я
І Т А Ї Н С Т В О Л Ю Б О В И
Т О М І С Т И Ч Н И Й Н А П Р Я М О К
П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї В ХХ СТ.
Ш К О Л А П Р И Р О Д Н О Ї Т Е О Л О Г І Ї
Ф Р А Н Ц У З Ь К И Х Т О М І С Т І В
Е Т Ь Є Н Ж И Л Ь С О Н І В І Д К Р И Т Т Я
О Р И Г І Н А Л Ь Н О С Т И М Е Т А Ф І З И К И
Т Е О Д И Ц Е Й Н І Т Р А К Т А Т И
А Р Р І Ґ У – Л Я Ґ Р А Н Ж А
(1877-1964)
“Не може менше створити більшого”
Т Е О Д И Ц Е Й Н А Т В О Р Ч І С Т Ь
Т О М І З М П ’ Є Р А Р У С С Е Л О
(1878-1915)
Отець єзуїт Pierre Rousselot почав своє глибоку переосмислення томізму. Його творча продукція обмежується двома книгами: L’intellectualisme de saint Thomas (1908) i Pour l’histoire du problème de l’amour au Moyen-Age (1908). Він переосмислював томізм все більше на рівні гносеології, ніж на метафізичному рівні. Руссело перервав ту довгу традицію яка вважала, що св. Тома увібрав аристотелівський компонент, натомість наголошуючи на платонівсько-плотинівських елементах у св. Томи. На його думку, у всіх сотворіннях які наділені розумом існує природне бажання пізнати Першу Причину у цьому бутті. Ні другорядна причина, ні скінченне представлення Абсолюту, не можуть задовільнити цього прагнення розуму.
Б Е Л Ь Г І Й С Ь К І Т О М І С Т И
Т А Л Ю В Е Н С Ь К И Й У Н І В Е Р С И Т Е Т
Тут зупинемося головним чином на поглядах Дезіре Мерсьє і Йозефа Марешаля, які скромним чином прислужились до відкриття метафізики буття св. Томи, але які, натомість, показали можливість аристотелівсько-томістичної метафізики, відштовхуючись від Канта. Але окрім них, із лювенської школи вийшов славний ряд істориків і філософів, які наголошували і зосереджували свою увагу на великих теоретичних ресурсах томізму і на його здатності вступати у діалог із філософськими течіями нашого часу. В царині історії прославився Моріс Де Вулф і Фердинанд Ван Стенберґен, а у метафізичній площині виділяється Луїс де Реймекер.
Ж О З Е Ф М А Р Е Ш А Л Ь
І С П Р О С Т У В А Н Н Я К А Н Т І В С Ь К О Г О
М О Р І С Д Е В У Л Ф
(1867-1947)
Моріс Де Вулф (Maurice De Wulf) був одним із піонерів досліджень по історії середньовічної філософії. Його перу належить трьохтомова Histoire de la philosophie médiévale (1900). Згідно де Вулфа, упродовж всього періоду Середньовіччя мало б існувати одне загальне вчення головним змістом якого являються “об’єктивістична метафізика”, окрім “індивідуалістичної” і “плюралістичної”. Де Вулф заснував важливу серію середньовічних філософських текстів, яка на час його смерті нараховувала 15 томів.
І Т А Л І Й С Ь К А Т О М І С Т И Ч Н А Д У М К А
Н Е О Б Х І Д Н І С Т Ь С Х О Д Ж Е Н Н Я Д О Б О Г А
Ш Л Я Х Д О Б О Г А
П Р И Р О Д Н А Т Е О Л О Г І Я
Видання “Твори любови” Сьорена К’єркеґора
У перекладі Корнеліо Фабро. Білінгва. В-тво “Бомп’яні”. 2003.
XI. “Страх і трепет” (1986)
XII. “Йоганнес Клімакус або De omnibus dubitandum est” (1989)
XIII. “Поїздка до Італії” (1990). Цілком не опублікований текст, манускрипт університетської бібліотеки в Копенгагені. Автором книги є Петер Адлер, пастир, що перейшов до приватного життя, відправився у подорож по Італії, де заглибився у розмисли про правди християнської віри.
Т Е О Д И Ц Е Й Н І П О Г Л Я Д И
Іван Павло ІІ і отець Баттіста Мондін.
Ватикан.
О Т Е Ц Ь Б А Т Т І С Т А М О Н Д І Н
І Й О Г О Т В О Р Ч И Й Д О Р О Б О К
Т Е О Д И Ц Е Й Н І Т В О Р И
Й О З Е Ф А Р А Ц І Н Ґ Е Р А
(П А П И В Е Н Е Д И К Т А XVI)
(нар. 1927)
Йозеф Рацінґер[989] - автор багатьох теологічних творів, в яких тою чи іншою мірою підіймається проблема Богопізнання. Чимало його видань побачило світ в українському перекладі у львівському видавництві “Місіонер”.
Думка папи Венедикта XVI переплітається з висновками персоналістичної філософії Івана Павла ІІ і є її логічним продовженням. Це філософія любови та милосердя, християнська філософія, яка продовжує найкращі сторінки Ґвардіні та Бальтазара – улюблених мислителів папи.
“G O T T A L S G O T T E S B E W E I S”
Йозеф Зайферт – ректор Міжнародної академії філософії в Чілі.
Т Е О Д И Ц Е Й Н А П О Б У Д О В А
“Б О Ж О Г О Ц А Р С Т В А Н А З Е М Л І”
Б О Г О П І З Н А В А Л Ь Н И Й Ш Л Я Х
Лев Карсавін
Ця нова метафізика відводила людині центральне місце в бутті, пориваючи з традиціями класичної філософії: висувала принцип абсолютного значення окремої емпіричної особи. Винуватцями такого відхилення були Ф. Достоєвський – в художніх образах його творів і В. Соловйов – у формі строгої філософської системи. Проблеми добра і зла, релігія, література і філософія тісно поєднані, адже приклади (кн. Мишкін, Кірілов, Федір Павлович Карамазов, як ідеолог любові у Карсавіна) служать опорою у філософських тезах. Лунають заклики до повернення філософії, яка віджила себе, у поєднання з релігією (Соловйов, Бердяєв).
Е В Д Е М О Н О Л О Г І Ч Н И Й Д О К А З
Що ж таке щастя? Добра вдача, велика радість, чи ще щось?
Щастя – річ, яка не залежить від нас, вона випадкова, а вдача – результат наших прагнень, коли сама людина виступає ковалем свого щастя. Френсіс Бекон зауважив: “форма для відлиття щастя є в нас, але метал, з якого його виливають, слід знайти поза нами”.
Об’єктивна точка зору може визначити щастя як вдалу подію, яка трапилась з кимось, а суб’єктивна – приємне пережиття; або як щастя у життєвому значенні та у психологічному.
Тобто: щасливою можна назвати ту людину, яку супроводить щаслива доля; яка пізнала найбільші втіхи (матеріалістичне розуміння); найвищі блага (духовне розуміння); і ту, яка задоволена життям (повсякденне розуміння).
Щастя – це одне з найвищих благ, якого може досягнути людина, але важливо, щоб воно було тривалим. Це повне і тривале задоволення життям в цілому. Оскільки, такий стан не може тривати ціле земне життя, адже насправді так не буває, то залишається вважати щасливуою таку людину, яка принаймні наблизиься до цього ідеалу.
Хто менш за все думає про щаст, той і щасливий.
Щастям є тільки таке задоволення, що до глибин проймає всю свідомість людини. А таким є Бог. Для щастя треба, щоб у певну мить життя відгукувались глибини душі. Воно не лежить на поверхні. Щастя слід вміти належно оцінити, потрібне інтелективне життя, як необхідна умова. Ось де прозріння Рішара перед Томою! У щасті і запал і холодне розуміння. Усвідомлення його цінности. Умовою щастя має бути гідність його бажання. Уява сприяє задоволенню життям, як забуття про потреби і бажання. Це суррогат щастя, але легший ніж опіум.
Згідно Аристотеля, це приємне життя і життя у задоволеннях.[1043] Щастя = добро, остаточна мета діяльности.
У Сенеки знаходимо посилання на вірш поета Публілія Сіра (І ст. до Р. Хр., родом із Сірії, автор мімів. Збереглися його Сентенції з мімів): “Не чуєшся щасливцем – то й не будеш ним”.[1044] Тобто не буде щасливим той, хто не впевнений у щасті, або його не знає. Щастя – це securitas et perpetua tranquillitas (впевненість і постійний душевний спокій) – вважав сам Сенека.
Боеція – “це стан досконалости, отриманий сукупністю всіх благ”.[1045] Щастя знаходиться в нас самих: “Quid extra petitis intra vos positam felicitatem?
Погляди мислителів розходились, коли вважалось, що щастя у моральному добрі, бо воно найвище з усіх; інші притримувались гедоністичних поглядів, вважаючи, що метою життя є насолода; ще інші радили рівномірно поєднувати блага. Тобто під евдаймонією розумілося володіння найвищими благами.
Авґустин у “Про щасливе життя”: щаслива людина та, котра має те, що хоче, але не хоче нічого поганого.[1046] Щаслива та людина, яка має Бога.
Св. Тома Аквінський запропонував об’єктивне розуміння щастя: той, хто досягнув щастя, вже не може нічого бажати: адже воно найвище добро, яке містить в собі всі інші блага.[1047] Тобто суть щастя полягає в досягненні найвищого, непроминального добра, яке є таким по своїй надприродній суті. Таке щастя запевнює віра, з якою людське життя матиме цінність і сенс. Хоча й, слід визнати, не кожне релігійне життя може служити гаванню спокою і запевненням глибинної рівноваги духа. На прикладі Паскаля можна бачити великий неспокій, який пропалив його душу: “Вогонь” – писав він, як ми бачили, у “Меморіялі”; а бентежність, яку провокувало виставлене питання до Бога мислителем Сьореном К’єркеґором: “Чому не спитав мене, коли кликав на світ?” – свідчать про неповторність сприйняття релігійного явища, що заслуговує на окремий розгляд у Філософії релігії. Джерелом щастя може бути тільки його непроминальність, а значить воно має базуватись на фундаменті. Вміння його відшукати, покластися на інтуїцію і цілеспрямовано добиватись прихильности Божої ласки, завдання, яке ставили і ставлять перед собою великі подвижники і святі, переступаючи межі природного виміру задля омріяної та обіцяної Небесної Батьківщини Бога.
Тепер є таке розуміння: Щастя є тоді, коли людина задоволена життям.
Володіння благами важливе, але не основне.
Щастя можна тільки пережити.
Той, хто задовільняється меншим, може бути щасливішим від того, хто ставить до життя великі вимоги. Тобто, як у Вольтера: “Можна пізнати щастя, не будучи щасливим”.
Ідеальне щастя (без домішок зла і терпінь) не було б справжнім щастям. Значить Бог добре поступає, що допускає зло. Найнещасливішими можна назвати саме щасливих людей, як парадоксально зауважив Сенека: “... brevem tibi formulam dabo... infellicissimos esse felices”[1048]. Не буває глибокого щастя без страждання. Це стосується як індивіда, так і народу.
Щастя вимагає зусиль, відмову від того, до чого ми схильні по природі, аскезу.
Дж. Еліот визначала щастя як небезпечну байдужість до чужого горя. Це морально хибне поняття: комусь добре, коли комусь погано. Таке щастя для егоїстів.
Чи буває щастя без жодних зусиль? Християнська думка заперечує долю, тобто щаслива доля, випадок, згідно християнської метафізики не існує, бо немає нічого випадкового, за принципом причинности.
Щастя залежить від відношення людини до життя, а не тільки від умов життя.
Етимологія слова[1049].
У Стародавній Греції існували такі поняття щастя, як: щаслива доля, коли просто щастить. Греки називали її “доброю долею” gÛJLPÊ" (від gÞ - добро і JÛP0 - доля, тобто людина з добрими шансами в житті – це дофілософське поняття), а в мітологічних творах – gÛ*"4:@<Ê" (від gÞ - добро і *"Ê:T< - божество). Під евдаймонією розумілася людина, яка знаходиться під опікою доброго божества і володіє найціннішими благами. Під º*@<Z розумілося задоволення (буквально, насолода). Тривала насолода називалась P"DV, безтурботний настрій – gÛnD@Fb<0, а під словом Ð8$@H - успіх, радісне життя, коли таланить людині. Але ці слова програвали за змістом перед задоволенням найвищою мірою, перед блаженним станом – :"i"D4`J0H, який досяжний богам Олімпу та душам в Елізіуму (раю).
У Демокріта зустрічається слово gÛgFJf, gÛhL:Æ" - добрий стан душі, гарний настрій, задоволення життям, коли в душі D:@<Ê" (гармонія), все відповідно gÛDLh:Æ" (пропорційно), як морські плеса – ("8²<0, чи штиль – <0<g:Æ". У Аристотеля[1050] – “золота середина”: не тому людина щаслива, що задоволена, а задоволена тому, що щаслива. Сам Аристотель діалектично розумів необхідність і потребу у різних видах блага. Під повним щастям він розумів блаженний стан щасливої людини - gÛ*"Æ:@<gH i"Â :"iVD4@4. Було розуміння, що не задоволення робить життя кращим, а блага, які є в ньому. Щастя розглядалось об’єктивно, а не суб’єктивно, хоч сама людина його творить собі на власний розсуд. Революція Сократа в напрямку до людини зуміла це підкреслити, і розвіяти ваганння. Проте кінець епохи еллінізму засвідчив схиляння в напрямку трансцендентного світу, адже для позаземного щастя має існувати й неземне благо, Бог. Тож неоплатонізм в особі Плотина віднаходив джерело щастя у Бозі та спогляданні блага.
Християнська філософсько-богословська традиція, покликаючись на Євангеліє, розуміє щастя як трансцендентне поняття. Його отримується в Небесному Царстві, в глибинних маршрутах до Бога, у сповненні Христових блаженств Нагірної Проповіді. Щасливою є блаженна, свята людина. Грецьке слово :"iVD4@4 латиною передається як felicitas. Проте вживалось і слово у грецькому значенні евдаймонії – beatitudo. Під ним розумілось посідання найвищого добра, тобто у аристотелівському значенні: коли вище задоволення, сама радість, з якою ніщо не порівняється, випливає з щастя (позаяк саме задоволення не є щастям): summa delectatio seu ineffabile gaudium ex essentia beatitudinis necessario sequitur. Без Божого благословення, Його участи, любови та допомоги, не може бути справжнього щастя. Показовим у цьому сприянні є Псалом 127. Приведу його у власному переспіві:
Коли б Господь будівлі не звів, –
Марнí труди градарів.
Коли б і град Господь не беріг, –
Чого сторожити поріг?
Дарма підніматися з ложа в рань,
Сидіння по-ночах – марні.
Дарма споживати гіркий бухань,
Бо ж Господь прийде любим у сні.
Діти – господній спадок,
Тож в нагороду – нащадок.
Як стріли у воя в руці,
Такі його молодці.
І наречеться блаженним такий,
Що ними сповнив сагайдак:
Біля воріт їх і недруг презлий
Не посоромить ніяк.
Християнська філософія зуміла зробити висновок, що самого розуму недостатньо для отримання Найвищої Істини, як і чеснот, хоч, безсумніву, вони є дуже вагомими середниками на шляху до досконалого щастя. Та інколи іскорка Божа, яка впала до серця люблячої людини, здатна змінити її світ, і цієї одної іскорки, палаючої в серці достатньо, щоб знехтувати всіма скарбами земного світу. Досвід правдивого християнського життя, а, зокрема, пережиття великих містиків засвідчує, якою великою може бути радість від усвідомлення присутности в душі Божої любови. Це глибинне відчуття здатне проймати цілу душу і серце віруючої людини, викликати радість захоплення і приводити до блаженного оніміння та спокою. Не даремно, н.пр., св. Бернар Клервоський, як і Гуго Сен-Вікторський, раді були докласти всіх зусиль, щоб не чути галасу земного світу, і для цього навіть закладати до вух шматки воску, задля того, щоб не переривався їх духовний контакт з Богом у невимовній радости щастя від проявів Божої любови. А на щаблях сходження до такої любови, Рішар Сен-Вікторський описував і містичну насолоду, і знемогу та розслаблення від блаженства, запал духа і холод ума, всю цю напругу, яку здатна відчувати душа, причастна до пізнання Бога. Чернеча логіка завжди полягає в усвідомленні володіння всім в лиці Всемогучого Бога, за умови неприв’язаності до земного життя та повного зречення від матеріального світу. “Ти маєш позбавити сенсу будь-яке задоволення, покинути його в порожнечі та темряві. Нехай твоя душа завжди схиляється не до легкого, а до тяжкого. Не до солодкого, а до гіркого. Не до того, що подобається, а до того, що викликає відразу. Не до того, що втішає, а до того, що опечалює. Не до відпочинку, а до праці. Не до все більшого володіння, а до все меншого.Не до бажання для себе самого кращого і найкоштовнішого, а до бажання найгіршого і убогого”. І навпаки: “Тільки одного неповздержного бажання достатньо, щоб полонити душу і зробити її брудною та бридкою, так що вона ніяк не може злитися з Богом, доки не очиститься від цієї похіті. Яка ж мерзенна та душа, що віддана на поталу своїм власним неповздержним пристрастям та жаданням, наскільки ж далека вона від Бога і Його чистоти!”[1051]
Отриманого в заміну щастя Божого пережиття цілком достатньо, щоб співчутливо поставитись до людей, які потонули у земному добрі. Так, поетеса Анна Ахматова пригадувала: “Ми вважали, що були дуже бідними та, коли стали втрачати одне одного, зрозуміли, якими ми були багатими”.
Французьке слово bonheur (від bon та heur, утвореного від латинського augurium) означає щастя як доля; німецьке – der Glück, від слова gelingen – вдатися, поталанити; слов’янське, зокрема, українське – від кореня “частка”, “частина”, тобто та ж “доля”; те ж саме у польській, чеській та російській мовах.
Надія і страх мають особливу силу. Коли приходить те, чого ми боялись, ми перестаємо боятись, а коли збувається надія, ми перестаємо надіятися. С. 109.
“Ми дивимось на щасдиву людину пристрасно, а тому вважаємо поганим і страшним те, що щаслива людина таке взагалі не вважає”. Плотин, Еннеади, І, 4, §15. с. 114.
Література харчується нещастям і вимре, коли людство стане в майбутньому щасливим: щасливі не мають літератури. С. 118.
Можливо, на Україні відчуття суррогатного щастя настільки має вплив, що це і є причиною відсутності філософського продукції.
Щаслива та людина, яка цілковито віддана якійсь справі, хто живе реальністю, а не та, що бачить тільки себе. Так, вчителю для щастя потрібні учні, письменнику – читачі тощо.
Слід віддалятись від себе, мандрувати в далекі країни, щоб отримати справжнє щастя. Щастя у майбутньому. С. 121.
Нема щастя в домі, коли його нема в країні.
Кожна людина приречена бути неначе окремим світом, і між цими світами немає зв’язку. С. 129.
Оскільки дана мить, навіть дуже приємна, не може забезпечити щастя тій людині, яка живе пам’яттю про минуле і турбується про майбутнє, то щастя визначає не тільки те, що актуальне в дану звилину, але й те, що вже не існує або ще не існує. Щастя характеризує ретроспективність і проспективність. С. 131.
Ухвилини радості проминулі печалі бачаться як би через поменшуюче скло, а проминулі радощі – через збільшуюче. С. 131.
Правдиве щастя – подарунок долі. Приходить зненацька, як у Хуана де ла Круса, дарується під виглядом “незнання”. Щастя тільки в Бозі. У правдивій любові.
Схоласти (н. пр. св. Тома Аквінський) розрізняли: “in quo est beatitudo” (“те, в чому щастя”) і “quid requiritur ad beatitudinem” (“те, що треба для щастя”).
Вольтер, як завжди дотепно-іронічно, зауважив, що люди так шукають щастя, як п’яничко свій дім: не можуть його знайти, але знають, що він є. С. 147.
Чим може бути щасливий філософ?
Реальні речі ми не можемо на власний розсуд перетворювати, тоді коли мріями і спогадами – як завгодно. У них свідомість відривається від життя і мандрує в ідеалізоване життя, у світ, що відповідає бажанням людини. С. 162.
“Не є по-справжньому щаслива людина тоді, коли не впевнена, що жодне зло її не спіткає” Плотин, Еннеади, І, 4.
Б О Г
Портрет Аннети фон Дросте-Гюльсгоф
Де лиш примари разом
В душі пливуть гуртом.
І дикі жахи стануть,
Так страшно обів’ють,
Глибокі ночі глянуть
І душу все гнітуть.[1077]
А ось як цей жах на обличчі створіння зображено поетесою:
Засне й не спатиме із ним,
Змайне, допоки юний день,
Нічні його подряпнуть сни,
І кров’ю цілий день зійде.
– Конец работы –
Используемые теги: Богдан, ЗАВІДНЯК, Щаблі, Любови, бога0.066
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: БОГДАН ЗАВІДНЯК. Щаблі любови до Бога.
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов