Чи Ти пробачиш гріх моїх батьків,
Що є моїм, хоч не моя вина є?
Чи Ти пробачиш гріх, в якім я жив
І ще живу, хоч сам себе картаю?
Якщо зробив це – не зробив,
Бо більший маю.
Чи Ти пробачиш гріх, що я схилив
До нього інших? Гріх на них звертаю?
Чи Ти пробачиш гріх, що притлумив
На рік чи два – й грішу ним півжиття я?
Якщо зробив це – не зробив,
Бо більший маю.
Гріх страху маю, що на схилі днів,
Допрявши нить останню, я сконаю;
Собою присягнись, що, як світив
Твій Син донині, – так і смерть осяє!
І це зробивши – Ти зробив:
Страху не маю.
Тут ми приведемо у приклад тільки дві поезії Джона Донна у нашому перекладі, які є зразками глибоко містичних роздумів поета над Божою Премудрістю, що проявляє себе у любови та смерти, і які дозволяють глибше підійти до теоніму Бога “Безсмертного”.
ПРОЩАВАННЯ ІЗ ЗАБОРОНОЮ ПЛАЧУ[1057]
(A Valediction: Forbidding Mourning)
As virtuous men pass mildly away ...
Спочин як чесний муж прийма
Й душі, шепочучи сумні
Все друзі мовлять, зокрема:
«Вже відійшла», а інші ж – «Ні»;
Без лементу, ледь чутні рук
Ламать не будемо і ми,
Любові радісний наш звук
Не зганьбимо перед людьми.
Як землетрус погубу й тлін
Гукне, лиш паніка сама;
Все ж нас далеких сфер уклін
Ніколи тремом не пройма.
Любов обранців – із узвиш,
(Там суть їх) іншої й не ймуть
Розлуки, бо це частка лиш
Того, чого вона є суть.
Та ми кохаєм тонко так
Аж до безтями, до глибин,
І не згада ніхто з нас брак
Ні віч, ні уст, ні рук спочин.
Тож двоє душ, нас двоє нас,
Хоч мушу йти, та жде тривка
Розлука, з нас що потяглась,
Як нитка золота, ковка.
Так ставши в колі все удвох,
У парі стійко на носок,
Душа, як циркульний виток
У зустрічний поверне крок.
Хоч вона в центрі, і були
Походи друга – збився з ніг,
Все ж вістку дав уклін, коли
Вертати мав на свій поріг.
Щоб стріла ти мене, то в крок
Несхитна твоя ніжка хай
Схиляється, щоб мій виток
Спинився, де покинув край.
ЕЛЕГІЯ НА УПОКІЙ ЛЕДІ МАРКГЕМ[1058]
(Elegie on the Lady Markham)
Man is the World, and death th’Ocean ...
Людина – світ, а смерть – це Океан,
Їй Бог надав людський вкривати лан.*
Це море суще поглина, дарма
Між ним і нами Бог межу трима,
Воно буремно в береги вдаря
І не вщуха, та друзів одбира,
Тоді то й води суші (слізний жаль);
Вкривають землю, а небесна даль –
(Це плач душі, що за гріхи рида),
Змітає все, та – похорон, біда,
Чей грішні й сльози – в гріх, омивши гріх!
Ми тонем після Ноя в плесах їх.
Дано людині жало всіх отрут,
Б’ючи себе, лиш люди з жала мруть.
А сльози наші – лінзи лжі, вони **
Крізь бід вуаль не знімуть пелени.
Та їй це море лихом не лягло,
Як хвиля, що злиза піщане шкло,
Мереживом на нім, так саван свій
Холодна смерті кість подала їй.
Китайці згодом так фарфор у піч
Поклавши глину дістають устріч:
Могила – її посуд, що з глибин
Сапфіри, перли, діамант, рубін,
З чого складалась її плоть – в одвіт
Оберне в душу Бог, спаливши світ,
Новий почавши – та з імен буття
Він їй присудить еліксир життя. ***
Говорять, море тратить, взявши тлін;
Тілесна смерть (молодший брат) в уклін
Цій смерті старшій – смерті душ, б’є знов
Хоча й полонить – та звільня з оков.
Та і одна і друга терплять крах
Трофеєм служить нам могильний прах;
Бо не у смерті той, кому відраза – гріх,
Кому ж приємна смерть, вона візьме і їх.
Ніхто не вмре, хто тліну не хотів.
Вона і в смерті – непорочна з дів.
І Ласка Божа в ній така була,
Що й чиста гріх оплакати могла.
Так з плямки зронить білий колір жаль,
Отрути крапля вмить зіб’є кришталь!
Вона й грішила тільки, щоб слова:
“Хто без гріха?” – підтвердити, бува.
А совість в неї – кришталя чистіш,
Що бракло й правді крихти лжі, скоріш.
Недогляди, обмовки – натяк віч,
Як ляже гріх на річ – чіткіша річ.
Як Херувими, їм дано крильми,
(Мойсей це знав), – ширяти над людьми:
Так і душа її на небесах
По сходах сходить, що ростуть в сльозах.
І Богові припала до душі,
Смерть кається за прудкість, в програші.
Бо ж любою була покійна всім,
А доброю! Шляхетність обійдім,
Спростовуючи єресь, що мовляв
Бог жінці дару дружби не додав.
Я краще промовчу і про цноту,
Щоб не подумали, як про оту
Стару панянку, й Смерть не увінчав,
Бо ще подума – заслужила слав.
Тож Донн неодноразово звертався у своїй творчості до жанру “заупокійної” поезії. (Н. пр. у творі На смерть лорда Гаррінгтона, брата леді Люсі, графині Бедфорд; Анатомія світу – на смерть п’ятнадцятилітньої Елізабет Друрі та ін.). Як правило цей жанр дозволяв поетові викласти цілу світоглядну позицію на теми життя та смерті, часу та вічності з філософсько-пасторальної точки зору. В центрі уваги поета завжди стоїть людина-ідеал, довершений взірець Божого творіння, а точніше, все людство. Смерть, натомість, володіє тільки світом нижчим – тлінним, всім тим, що є недосконалим в людині. Та не одна уява допомагає поетові творити заупокійну поезію-проповідь. Він фактично слідує за словами св. ап. Павла. Пор. 1 Кор. 15, 44-55: “Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне. Якщо є тіло тваринне, то є й тіло духовне. Так і написано: “Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам духом животворним”. Та не духовне перше, а тваринне: потім духовне. Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба. Який земний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимем і образ небесного. Ось що говорю, брати: Тіло й кров царства небесного успадкувати не можуть, ані тлінні – успадкувати нетління. Ось я кажу вам тайну: Не всі ми помрем, але всі перемінимося, раптом, в одну мить, при сурмі останній; засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося. Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя. І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, жало?”
І на завершення, творчість Джона Донна великою мірою вплинула на стиль і виклад мислення нобелівського лауреата Й. Бродського, іншого мислителя, вкоріненого у англомовній та російськомовній традиції. Ось вірш часів його захоплення творчістю Донна, його “важкими, як ланцюги, думками” (1963):
Мої слова, я думаю, помруть,
і час всміхнеться, з торжества, як слідство,
провівши мій цей безвідрадний труд
тут в неживу природу по сусідству.
В минулім, в майбутті, з таєн буття,
у просторі, де ходять астронавти,
в морях безмежних – в цілім світі я
не зрю для себе вже лесткої правди.
Обов’язок поета, – щоб лучить
розрив між краєм тіла і душею.
Талант – це голка. Тільки голос – нить.
І тільки смерть всьому шитву – межею.